Звертаємося до детальності і насамперед до процесуальної форми виконання цього обов'язку. Тут прийдеться зупинитися на двох питаннях: про те яким порядком продавець залучався до процесу покупця із третім, і про те, у якій формі він брав участь у цьому процесі.
Пануюча думка, виразниками якої в цьому випадку є Бехманн і Жирар, уважає повідомлення (denun-tatio) продавця покупцем про евікційний процес приватним актом. Бехманн при доведенні цього погляду спирається на Цицеронівську actio in actorem praesentem (Cic. pro Caec. 19 § 54). Цицерон підкреслює присутність продавця, а, тому, що, на початку римського цивільного процесу позов проти відсутнього неможливий, то, отже, Цицерон уживає слово «actio» не в технічному змісті, а, стало-бути, не надає право припускати, що продавця викликано в суд формальним способом (але in jus voсatio); навпаки формула, за якою покупець звертається до продавця й зокрема слова «quando te in jure conspicuo» надає право думати, що продавець з'явився в суд за приватним повідомленням покупця.—Рабель, навпаки, думає, що покупець кликав продавця шляхом in jus voсatio і тримається цього погляду не тільки для епохи древньої, але навіть для епохи процесу per formulas. Доказом цього за думкою Рабеля служить fr. 49 pr. В. 5 I. Визнаючи початкові слова цього фрагмента в його теперішньому виді граматично неможливими, а тому інтерпольованими, Рабель замість них пропонує читати «venditor ab emptore in pis voca-tus». Оборот «deiiuntinr» замість mihi denuntiatiir, дійсно, дивний, але тому що ми ще раз зустрічаємо, той же оборот і в того ж Павла в (V. 85 § 5 d. V. проте ми не маємо достатніх даних для визнання fr. 49 pr. 5.1. інтерпольованим.
З іншого боку, тому аргументу, що Рабель приводить для епохи древнього процесу, а саме посиланню на процес франкської епохи, де покупець залучав auctor'a шляхом «mannitio», акту, що відповідає, римській in ius vocatio, у значенні відмовити не можна. Отже, можливо, що у віддалену епоху, від якої однак у нас свідчень не збереглося, покупець мав право для залучення продавця прибігати до in ius vocatio; але в епоху, від якої ми маємо відомості, вона це право вже втратила, що легко можна пояснити ослабленням інтересу для покупця в процесуальному захисті продавця. Таким чином можемо зробити висновок, що в початковий період покупець мав право залучити продавця до справи шляхом проголошення перед ним спеціальної формули, а пізніше це право він втратив.
З'явившись по заклику покупця й визнавши себе стороною, продавець вступає в процес. Яке ж положення займає він у цьому процесі? На думку Хушке покупець залишається стороною в процесі, але зверх того в процес вступає й продавець також у якості, сторони. З дослідників, що висловилися по нашому питанню Карлова, Бехманн, Жирар і Клейн визнають участь прдавця в процесі, чисто фактичними відношенням, значення якого виявлялося лише в другій стадії процесу in judicio, тому що продавець лише допомагав, у поданні доказів покупцеві, що один був відповідачем у процесі. Але, насамперед, якщо роль продавця чисто фактична, то навіщо з'являється він, як це ми бачимо з Cic pro Саес. 19.5 уже в першій стадії процесу перед магістратом, де про подання яких-небудь доказів і мови бути не може? Обґрунтовуючи теорію, прихильники погляду, що розбирається, аргументують це так: продавець не може вступити в процес у якості процесуального представника покупця, тому що процес per legis actiones не знає судового представництва (Gai IV § 82); але далі, вимога контр віндикації від відповідача (Gai IV § 16) заважає продавцю вступити у процес як сторона замість покупця, тому що продавець, зробивши мансипацию, перестав бути власником 40).Відомо, що римляни з найдавніших часів уже сформували поняття власності. З такої точки зору заміна покупця продавцем для найдавнішої legis actio не тільки не являє яких-небудь утруднень, але навпаки виявляється досить імовірною, якщо мати на увазі німецьке право, де така заміна безпосередньо засвідчена джерелами. Існує ще одна думка, яка на наш погляд є найбільш вірною. Бажання продавця, що вступив у процес, здійснити стосовно позивача «privilegium domum revocandi», має сенс лише тоді, якщо, він, продавець, один брав участь у висновку litiscontestatio і уклав її на своє ім'я. Павло ставиться до цього бажання негативно; але він далекий від того, щоб відкидати його так рішуче, як пізніше відкинув, аналогічне бажання імператор Диоклетіан (с. 1. God. 3.19); він не дає своєму рішенню, того мотиву, що виставляє імператор: «in rem actio non contra venditorem, sed contra possidentem competit», юрист указує лише на практику (sequi solere). яка суперечить бажанню продавця. Такий характер відповіді ясно вказує, що в даному процесі продавець відігравав роль не фактичного пособника покупця й не процесуального його представника, а сторони.
Вказані явища формулярного процесу являють не нововведення, а прямі продовження того порядку, що діяв уже в епоху процесу per legis асtiones.З підсумку, гіпотеза, що auctor уже в найдавнішої legis actio вступав у заміну покупця, що усувався із процесу, гіпотеза, що у літературі захищають Рудорфф, Фойгт, Пфлюгер, і Рабель, здається більше ймовірною, ніж гіпотеза про чисто фактичну участь продавця у процесі.
1.5 Наслідки невиконання обов’язку захисту
Розглянувши основний обов'язок продавця-мансипанта, ми повинні перейти до наслідків невиконання продавцем цього обов'язку. Мансипант, як ми вище бачили, зобов'язаний по заклику покупця з'явитися в суд, зобов'язаний вступити в процес покупця із третьою особою в заміну покупця, зобов'язаний, нарешті, захистити покупця. Він, отже, не виконує свого обов'язку, а) якщо зовсім не з'явиться в суд, або b) з'явившись, відмовиться від захисту покупця або, нарешті, с) якщо його захист невдалий.
У кожному із цих трьох випадків, з яких перші два йменуються в джерелах «auctoritatem defugisse», а третій—«aucto-ritatis nomine victum esse», покупець має до продавця позов, назва якого в джерелах не збереглося і який тепер прийнято називати actio auctoritatis. Але право позову тільки тепер уперше виникає в покупця. Його право жадати від продавця судового захисту є, виражаючись сучасною термінологією, домагання, не захищене позовом (Klagloser Anspruch) і все значення цього домагання в тім, що його незадоволення служить фундаментом для actio auctoritatis.
В епоху «legis actiones» actio auctoritatis протікала в загальній формі для особистих позовів, тобто у формі legis actio Sacramento in personam. У період процесу per formulas intentio нашого позову мала, по припущенню Ленеля, альтернативну редакцію: у ній передбачалися як випадки відхилення відповідача від захисту позивача (auctoritatem defugere), так і випадки невдачі цього захисту (auctoritatis nomine vinci). Але формула для actio auctoritatis з’явилася в едикті претора лише після duae leges Juliae, що остаточно замінили легісакційний процес процесом формулярним, тому що ще в епоху Цицерона, отже, уже після lex Aebutia, для нашого позову ще існував, як бачимо з Cic. pro Caec. с. 19 § 54, pro Mureiia с. 12 § 26, порядок legis actio. Щоб у цей перехідний період процес між покупцем і продавцем повернути до судочинства формулярного претор змушував мансипанта дати позивачеві особливу стипуляцію, забезпечену поручительством, що відтворювала у своєму змісті все, до чого мансипант уже був зобов'язаний в силу мансипації. Таке, за гіпотезою Ленеля, походження т.зв. satisdatio secundum mancipium, з якою ми вперше зустрічаємося в Цицерона (Cic. ad Attic. V. I § 2).
Об'єкт actio auctoritatis як в епоху legis actiones, так і у наступний час становила подвійна сума, сплачена набувачем мансипанту.
Резюмуючи результат вивчення відповідальності продавця-мансипанта, одержуємо наступні положення:
1) Обов'язок продавця захищати покупця у віндикаційному процесі витікає з угоди купівлі (мансипації), а не спеціальної про те обіцянки продавця.
2) Обов'язок цей обумовлюється структурою найдавнішого позову про речі.
3) Обов'язок цей лежить на всякому продавці незалежно від того, у якім відношенні він стояв до проданої речі тобто був він її власником чи ні.- Положення це є прямим наслідком того, що всякий покупець, як набувач за титулом похідним, не може бути стороною віндикаційного процесу, а тому має потребу в захисті продавця-лише спливання строку давності дає покупцеві титул первісний, легітимує його для віндикації, а тому й звільняєте продавця від його обов'язку.
Споконвіку поруч із купівлею мансипаційною Римляни знали й практикували купівлю без мансипації, а саме, коли об'єкт угоди належав до розряду res nес mancipi. У купівлі, зробленій без мансипації зміст обов'язків продавця повинний бути таким-же, як і в купівлі мансипаційній тобто й тут продавець зобов'язаний робити покупцеві судовий захист і зобов'язаний силою самої купівлі, а не особливої поза купівлею згоди. Для того, щоб гарантувати покупця на випадок евікції і в тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування подвійної ціни, якщо річ буде відсуджена.
Таким чином можемо зробити висновки як вирішувалося питання відповідальності продавця за евікцію за римським приватним правом. Відповідальність за право наступає для продавця при наявності наступних умов: а) право на куплену річ повинне бути оспорюване третьою особою лише в судовому порядку, а не фактично. б) річ повинна бути вилучена на підставі недоліку у праві продавця на відчужувану річ, а не в силу обставин, що виникли після продажу речі. Так, наприклад видається закон, за яким відомі особи позбавляються права мати нерухомість, і покупець підходить під цю категорію, або куплена річ вилучається з обігу, - в подібних випадках продавець не відповідає перед покупцем.
В тих випадках, коли купівля-продаж здійснювалася не у вигляді мансипації, стали вдаватися до особливої стипуляції, за допомогою якої продавець обіцяв покупцеві відшкодування подвійної ціни, якщо річ буде відсуджена. Із спливом часу відповідальність за евікцію стали розглядати настільки невід'ємним елементом договору купівлі-продажу, що коли вона не була включена особливим погодженням про відповідальність, то покупець навіть після укладення договору за допомогою позову actio empti мав право вимагати укладення цієї стипуляції, а якщо річ було вже відсуджено, то домагався відшкодування збитків.