Розглянувши та порівнявши регулювання питання відповідальності продавця за евікцію римським приватним правом та правом цивільним українським, вважаємо за необхідне розглянути як це питання регулюється також у праві зарубіжних держав у порівняні із цивільним правом України.
Почнемо наш розгляд із цивільного права Російської Федерації, яке є найбільш близьким до нашого, що пояснюється спільністю історичного розвитку та співіснування правових систем цих двох держав. У ч. ст. 460 Цивільного кодексу РФ зазначається, що продавець зобов’язаний передати покупцю товар вільний від прав третіх осіб на нього за виключенням випадку, коли покупець погодився прийняти товар, обтяжений правами третіх осіб. Невиконання цього обов’язку продавцем надає право покупцю право вимагати зменшення ціни товару або розірвання договору купівлі-продажу, якщо не буде доведено, що покупець знав або повинен був знати про права третіх осіб на цей товар. У ч. 2 цієї статті говориться також, що правила, передбачені частиною 1 цієї статті, відповідно застосовуються і у тому випадку, коли по відношенню до товару до моменту його передачі покупцю мали місце домагання третіх осіб, про які продавцю було відомо, якщо ці вимоги в подальшому визнані у встановленому порядку правомірними. Положення про те, що продавець зобов’язаний передати товар покупцю вільний від прав на нього третіх осіб зовсім не означає, що продавець обов’язково повинен бути власником товару, який він продає. Це положення спільне і з нашим правом. Це означає в першу чергу, що продавець зобов’язаний попередити покупця про права третіх осіб на товар і якщо покупець все ж таки погодиться придбати товар, то тоді він має право передати товар покупцю. Не попередження про права третіх осіб продавцем покупця та продаж такого товару покупцю, який не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар, дає право покупцю право розірвати договір або ж вимагати зниження ціни на цей товар. Тобто ми бачимо, що обов’язок попередити покупця про права третіх осіб наявний і в російському праві як і в нашому, але він викладений трохи іншим чином. В ч. 2 статті 460 ЦК РФ також конкретизується положення, передбачене ч. 1 і розглянуте нами, що продавець зобов’язаний передати покупцю товар вільний не лише від прав на нього, але й від домагань третіх осіб, тобто якщо такі домагання мають місце, то продавець має попередити про них покупця і лише в разі його згоди передати йому товар. При цьому такі домагання на товар третіх осіб мають бути такими, що згодом визнані правомірними. У статті 461 передбачається відповідальність продавця у випадку вилучення товару у покупця. Зокрема у ч. 1 ст. 461 вказується, що при вилученні товару у покупця третіми особами на підставах, що виникли до укладення договору купівлі-продажу, продавець зобов’язаний відшкодувати покупцю понесену ним шкоду, якщо не доведе, що покупець знав чи повинен був знати про наявність цих підстав. У ч. 2 говориться, що угода сторін про звільнення продавця від відповідальності у випадку витребування товару у покупця третіми особами чи про її обмеженні є недійсною. Тобто ми бачимо, що ця норма є майже ідентичною нормі в українському ЦК про відповідальність продавця у разі відсудження товару у покупця.
Стаття 462 встановлює обов’язки покупця та продавця у випадку пред’явлення позову про вилучення товару. Так, якщо третя особа на підставі, що виникла до виконання договору купівлі-продажу, пред’явить до покупця позов про вилучення товару, покупець зобов’язаний залучити продавця до участі у справі, а продавець зобов’язаний вступити у цю справу на стороні покупця. Ми бачимо, що дана стаття ЦК РФ є ідентичною ч. 1 ст. 660 ЦК України, в якому проте деталізується процедура залучення продавця до участі у справі шляхом повідомлення продавця та подати клопотання до суду про залучення його у справу. Незалучення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, прийнявши участь у справі, він міг би відвернути вилучення проданого товару у покупця. Продавець, залучений до участі у справі, але не прийнявши у ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем. Таким чином ми бачимо, що наше питання регулюється російським кодексом досить подібно до нашого законодавства. Вказавши на спільні риси українського та російського права в регулюванні нашого питання зазначимо тепер деякі відмінності. Відмінності стосуються лише питання передачі права власності. Закон говорить про угоду як основу виникнення права власності, маючи на увазі саме договір купівлі-продажу, а не угоду фактичної передачі речі (п. 2 ст. 218 ЦК РФ). Стаття 224 ЦК РФ, перераховуючи дії, які прирівнюються до традиції, ухиляється від кваліфікації їх в якості підстави виникнення права власності. Тим не менше деякі автори вказують, що співвідношення норм статей 218, 223 та 224 ЦК РФ не є свідченням прихильності законодавця консенсуальній моделі придбання права власності, а скоріше виражає казуальність традиції, виконання нею «допоміжної» функції. Нагадаємо, що в українському праві перехід права власності відбувається в результаті фактичної передачі речі (традиції) або на розсуд сторін як і в римському приватному праві, а не в результаті укладення договору купівлі-продажу. Майже таким же чином як і в ЦК України та Російської Федерації регулюється питання відповідальності продавця за евікцію у Цивільних кодексах Казахстану та Таджикистану. Моментом виникнення права власності вважається також момент фактичної передачі речі якщо інше не встановлено договором.
Німецька модель купівлі-продажу
Стосовно переходу права власності у германському цивільному праві, то воно допускає набуття права власності від неправомочного продавця за умови добросовісності набувача. (§ 932 ГЦУ). ГЦУ, Цивільний кодекс Нідерландів, інші цивільні кодекси вводять умову добросовісності для отримання права власності набувачем при відсутності права власності у відчужувача. Очевидно, що, якщо у набувача немає доброї совісті чи невиконані інші умови, вказані в законі, власності у набувача не виникає. Германське право, що ще більш важливо, проводить принцип абстрактності традиції (передачі права власності в порядку передачі власності), її незалежності від правочину, що створює зобов’язання купівлі-продажу. Німецькі юристи запропонували принципово відмежувати купівлю-продаж і перехід власності, надаючи другому акту незалежність від першого. Тоді продавець у будь-якому випадку зобов’язується за угодою. Це в такому випадку означає, що він несе відповідальність і за те, що покупець не отримав право власності. Звернемо увагу на відмінність римської та германської купівлі. За римським правом продавець передавав лише спокійне володіння. Власність переходила за допомогою традиції. За германським правом продавець зобов’язаний передати володіння товаром та передати власність (§ 433 ГЦУ). На цю відмінність, зокрема звертає увагу Р. Циммерман, саме він визначив цю суттєву відмінність. Але і в германському праві власність переходить за допомогою традиції. Теорія пояснює, що продавець лише зобов’язується, а реальний ефект, тобто перехід права власності, виникає у процесі виконання, яке може виявитися марним, якщо власності немає у традента. Але тоді виникає питання: а що крім традиції, повинен зробити продавець (власник), щоб виконати свій обов’язок «надати право власності на річ» (§ 433 ГЦУ)? Відповіді на це запитання рішуче не видно. У параграфі 434 перш за все зазначається, що продавець зобов’язаний надати покупцю проданий предмет без обтяження правами третіх осіб. У параграфі 440 сказано, що якщо продавець не виконає обов’язків, покладених на нього §§ 433-437, 439, то права покупця визначаються на основі §§ 329-327. Якщо рухома річ була продана і передана покупцю з передачею права власності, то і за наявності права третьої особи на володіння річчю покупець може вимагати відшкодування збитків від невиконання зобов’язання тільки у випадках, якщо він видав річ третій особі на основі права останньої (відбулася евікція) або повернув річ продавцю, або якщо річ загинула. До видачі речі третій особі прирівнюються випадки, коли третя особа успадковує покупця або покупець заповідає третій особі, або коли покупець набуває право третьої особи на іншій підставі, або надає третій особі задоволення. Якщо покупцю належить право вимоги на видачу речі по відношенню іншої особи, то до повернення речі прирівнюється поступка цієї вимоги.