Згідно з ч. 2 ст. 71 КК при призначенні хоча б за один із вироків довічного позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення будь-яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі. Принцип поглинання суд «змушений» застосовувати і тоді, коли за новим вироком призначено покарання в межах, які збігаються з максимумом даного виду покарання, встановленого в Загальній частині КК (п. 25 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Так, якщо особа до повного відбуття призначених їй виправних робіт вчиняє новий злочин, за який засуджується до 5 років обмеження волі, то суд цим покаранням може лише поглинути невідбуту за попереднім вироком частину виправних робіт, бо згідно з ч. 2 ст. 61 КК максимальна межа обмеження волі складає 5 років.
За ст. 71 КК складанню підлягають покарання як одного, так і різних їх видів. Якщо за окремими вироками призначені покарання різних видів, то для їх складання суд керується приписами частин 1-3 ст. 72 КК (див. про це § 8 цього розділу).
Принцип складання покарань за сукупністю вироків поширюється не тільки на основні, а й на додаткові покарання. При цьому слід ураховувати таке:
а) якщо додаткові покарання призначені тільки за попереднім або лише за новим вироком, то вони (або невідбута їх частина) приєднуються до основного покарання, остаточно призначеному за сукупністю вироків;
б) якщо додаткове покарання призначене і за попереднім, і за знов винесеним вироками, то вони, передусім, об'єднуються за сукупністю між собою і лише після цього приєднуються до остаточного основного покарання;
в) якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання одного виду, то вони складаються між собою в межах максимуму, встановленого для них в Загальній частині КК (наприклад, для позбавлення права обіймати певні посади такий максимум встановлений у ч. 1 ст. 55 КК і дорівнює 3 рокам);
г) якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання різних видів (наприклад, за попереднім вироком - позбавлення військового звання, а за новим – конфіскація майна), то вони складанню не підлягають і кожне з них відповідно до ч. 4 ст. 72 КК виконується самостійно.
Можливі випадки, коли після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання особа вчиняє не один, а два або більше злочинів. У таких ситуаціях має місце сполучення сукупності вироків і сукупності злочинів і застосовуються правила ч. 5 ст. 71 КК, з якої випливає, що для призначення тут покарання треба керуватися як ст. 70, так і ст. 71 КК. По-перше, суд має призначити покарання окремо за кожний знов вчинений злочин. По-друге, керуючись ст. 70 КК і використовуючи принципи поглинення, повного або часткового складання, суд має визначити покарання за сукупністю цих злочинів. Нарешті, до покарання, призначеного за сукупністю злочинів, суд за правилами ст. 71 КК повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком, визначаючи її у межах, встановлених ч. 2 ст. 71 КК.
2.5 Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
За окремі злочини (по окремих вироках) як при сукупності злочинів (ст. 70 КК), так і при сукупності вироків (ст. 71 КК) можуть бути призначені покарання не тільки одного, а й різних видів. У зв'язку з цим виникає питання, як застосувати в цих випадках принцип складання таких покарань? Наприклад, за один злочин особу засуджено до позбавлення волі, а за інший - до виправних робіт; за одним з вироків - до арешту, а за іншим – до обмеження волі тощо. Для таких ситуацій ч. 1 ст. 72 КК встановлює правило, згідно з яким при складанні покарань різних видів за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид. Для здійснення такого переводу (перерахунку) ч. 1 ст. 72 КК встановлює співвідношення між окремими видами покарань на підставі певної «шкали» їх еквівалентів:
1) одному дню позбавлення волі відповідають: а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту; б) два дні обмеження волі; в) три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт; г) вісім годин громадських робіт;
2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають: а) два дні обмеження волі; б) три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службових обмежень для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.
Отже, якщо особа засуджена за один із злочинів до позбавлення волі на 3 роки, а за інший – до одного року виправних робіт, то суд має перевести менш суворе покарання (виправні роботи) у більш суворе (позбавлення волі), керуючись зазначеною вище шкалою в співвідношенні 1:3. Тільки після цього можна використати принцип повного або часткового складання для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів.
При сукупності злочинів (ст. 70 КК) і вироків (ст. 71 КК) виникає і ще одне важливе питання, яке має практичне значення: про призначення покарання за сукупністю у випадках, коли особа засуджується за кожен злочин (за кожним вироком) до службових обмежень для військовослужбовців або виправних робіт із різними відсотками відрахувань із заробітку. Це питання вирішується у ч. 2 ст. 72 КК, згідно з якою складатися можуть лише строки цих покарань, а розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають. Так, наприклад, якщо до закінчення строку виправних робіт, призначених з відрахуванням 10% із заробітку, особа знов засуджується до такого ж виду покарання, але з відрахуванням уже 20%, то суд повністю або частково приєднує до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутий за попереднім вироком строк виправних робіт, залишаючи для останнього колишній розмір (10%) відрахувань. Інакше кажучи, складаються тут лише строки покарання, а розміри відрахувань із заробітку засудженого обчислюються за кожним вироком самостійно.
За сукупністю як злочинів, так і вироків суд може призначити такі види основних покарань, для яких у ч. 1 ст. 72 КК не встановлено співвідношення в якому-небудь еквіваленті. Це стосується таких видів покарань як штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, які згідно з ч. 3 ст. 72 КК складанню як між собою, так й з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно. Такий самий порядок встановлений у ч. 4 ст. 72 КК і щодо призначення за сукупністю додаткових покарань різних видів, які у всіх випадках виконуються самостійно.
У разі обрання такого запобіжного заходу, як тримання під вартою, особа ще до засудження може перебувати в попередньому ув'язненні. Тому ч. 5 ст. 72 КК установлює, що при засудженні особи до позбавлення волі суд зараховує в строк покарання попереднє ув'язнення з розрахунку день за день, а при засудженні до інших видів покарань - відповідно до шкали еквівалентів, які передбачені ч. 1 ст. 72 КК. Якщо особа засуджується до таких видів покарань, які у цій шкалі не зазначені (наприклад, штраф), суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.
Висновки
Таким чином на підставі всього викладеного вище можемо зробити висновки, що призначення покарання є кульмінацією судового розгляду справи у разі визнання особи винною і Рішення суду про необхідність застосування цього заходу державного примусу. Саме цей акт суду повинен бути торжеством розуму й справедливості. Призначення покарання полягає у визначенні судом у Вироку конкретної міри кримінального покарання особі, яка визнана винною у вчиненні злочину. Закон визначає, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Можна сказати, що це стратегічна мета призначення покарання. Крім того, щоб покарання було справедливим, воно повинно базуватися на всіх принципах кримінального права: 1) законності покарання; 2) визначеності покарання в судовому вироку; 3) обґрунтованості й обов’язковості мотивування покарання у вироку; 4) гуманності покарання; 5) індивідуалізації і справедливості покарання. Наявності й дотримання тільки принципів призначення покарання, наведених вище, недостатньо. КК України містить в собі ще певні вимоги Закону, які суд обов’язково повинен враховувати при призначенні покарання, виходячи саме із приписів, зафіксованих у кримінально-правових принципах. Ці вимоги Закону зафіксовані і названі загальними засадами призначення покарання. Загальні засади призначення покарання - це основоположні вимоги про порядок і межі призначення покарання, якими зобов’язаний керуватися суд, призначаючи покарання по кожній кримінальній справі. Слід також підкреслити, що покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчинення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби зі злочинністю. Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинністю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішення всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія - сподівання на всесилля застосування Закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедливого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде «наступ» на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність караності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах. Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання. Суд має призначити особі покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Таке покарання є результатом інтелектуальної діяльності суду, в процесі якої він оцінює ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, всі пом’якшуючі та обтяжуючі обставини, ступінь здійснення злочинного наміру, а в разі вчинення злочину у співучасті - характер та ступінь участі особи у вчиненні цього злочину. Призначенню судом особі необхідного і достатнього для її виправлення і попередження нових злочинів покарання сприяють санкції норм КК України, які за своєю конструкцією є, як правило, альтернативними і відносно визначеними.