Курсова робота
З кримінального права України
На тему: «Особливості призначення покарання»
Київ 2011 р.
План
Вступ
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
1.2 Основні вимоги до призначення покарання
1.3 Обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання
Розділ ІІ. Особливості призначення покарання в окремих випадках
2.1 Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті
2.2 Призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом
2.3 Призначення покарання за сукупністю злочинів
2.4 Призначення покарання за сукупністю вироків
2.5 Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Необхідною передумовою призначення покарання є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого КК (ч. 1 ст. 2 КК). Лише тоді, коли судом доведено, що особа є винною у злочині, а останньому дана у вироку правильна кваліфікація (ч. 2 ст. 2 КК), створюються законні підстави для призначення покарання. Отож, призначення покарання – це завершальний етап розгляду кримінальної справи, на якому відповідно до ч. 1 ст. 324 КПК суд вирішує питання: а) чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин (п. 4); б) чи є обставини, які обтяжують чи пом'якшують покарання, і які саме (п. 5); яка саме міра покарання має бути призначена підсудному і чи повинен він її відбувати (п. 6). При вирішенні цих питань суд керується нормами КК про мету, систему, види, підстави, порядок і межі призначення покарання, бо як зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду від 24 жовтня 2003 р. (із змінами від 10 грудня 2004 р.) «Про практику призначення судами кримінального покарання», саме через ці норми реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання[1].
Розділ І. Загальні засади призначення покарання
1.1 Принципи призначення покарання
Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності, 2) справедливості, 3) обґрунтованості 4) індивідуалізації покарання.
1. Законність покарання полягає у вимозі призначення покарання в точній і повній відповідності до кримінального закону. Цей принцип припускає, що: а) покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; б) покарання призначається тільки за вироком суду; в) усі види покарань вичерпно перелічені в законі; г) кожний з цих видів покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом. Принцип законності припускає також і визначеність покарання у судовому вироку, бо згідно з ч. 4 ст. 335 КПК міра покарання має бути визначена таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду і розміру покарання, призначеного судом (ВВСУ. - 2006. - № 4. - С. 22-23). Необхідність визначеності покарання у вироку випливає і з положень ст. 73 КК, де встановлюється правила обчислення строків покарання.
2. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, моральним устоям суспільства і переконувати громадян у захищеності їх прав і свобод та правильності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочини, а також рецидивістів справедливість вимагає призначення, як правило, більш суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й даних про особу винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м'які покарання або взагалі звільняти їх від відбування покарання (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.). Тому в ст. 372 КПК явно несправедливим визнається таке покарання, яке, хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розміром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудженого.
Справедливість покарання припускає домірність покарання тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільної небезпечності вчиненого. Тому у чинному КК дістала свого закріплення диференціація різних за тяжкістю злочинів і пов'язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (статті 115, 127, 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 і 3 ст. 12 КК) і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (статті 125, 175, 356 КК).
Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, – усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом. Ця ідея закладена і у законодавчий перелік обставин, які пом'якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом'якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК).
3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає у тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільне звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов'язана і обов'язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування обумовлена єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, у якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.
Обов'язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно-визначеними, альтернативними або кумулятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов'язково має бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у статтях 334, 335 КПК. У ст. 69 КК закон також зобов'язує суд мотивувати призначення більш м'якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом'якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, також припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «… що висновки з усіх питань, пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 пост. ПВСУ від 24.10.2003 р.).
4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов'язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов'язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, які пом'якшують і обтяжують покарання. Індивідуалізації покарання припускає і його доцільність, бо тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначене таке покарання, яке дійсно є необхідним й достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).
Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Так, у самій системі покарань, закріпленої в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань, розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставам, порядку та межам їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м'якого покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, які пом'якшують і обтяжують покарання.