Представляє інтерес позиція Р. Арона, який визначає, що єдиної й універсальної формули свободи не існує. Існує множина свобод. Одна з них тягне за собою рівність, поруч з якою існує свобода-здатність, яка виключає рівність. Інакше кажучи, існує антиномія формальної і реальної свободи, а сам ідеал свободи є недосяжним [7].
За таких умов державна стратегія повинна бути доволі гнучкою, причому успіх її реалізації буде значною мірою залежати від розвинутості інститутів громадянського суспільства. Саме останнє, будучи сферою реалізації приватних інтересів та виступаючи як саморегульована система, дозволяє збалансувати хитке співвідношення між свободою і рівністю.
Варто враховувати відмінність понять формальна (правова) і фактична рівність, хоча вони не суперечать одне одному. Формальна рівність є умовою і вагою фактичної рівності. Право як форма свободи, відносин за принципом рівності не знищує та і не повинно знищувати відмінностей між різними індивідами. Різні суб’єкти за однакових умов можуть набувати нерівні суб’єктивні права, однак у рамках держави і суспільства вони формально рівні – у своїй правоздатності, набувають права на певні блага, об’єкти. Закріплення державою правової рівності – передумова процесу формування суспільства рівноправних громадян.
З поняттями свободи і рівності в рамках принципів правової держави тісно пов’язане поняття справедливості. Справедливість – одна з основних рис права як регулятора суспільних відносин. Справедливе право, сформоване громадянським суспільством і легітимізоване державою, є основною умовою їх ефективного розвитку.
Розвиваючи теорію справедливості, яка нині вельми актуальна для України, американський дослідник Дж. Роулз вказує на два її фундаментальних принципи: 1) кожна людина повинна мати рівні права у відношенні найбільш обширної схеми рівних основних свобод, сумісних з подібними схемами свобод для інших; 2) соціальна та економічна нерівність повинні бути влаштовані так, щоб: а) від них можна було розумно очікувати переваг для всіх і б) доступ до становищ і посад був би відкритий для всіх [8].
Зважаючи на те, що справедливість є основою стабільності громадянського суспільства, бо, як вказував І. Кант, “ніщо не обурює нас більше, ніж несправедливість; усі інші види зла, які нам доводиться терпіти, ніщо у порівнянні з нею” [9], правова держава повинна сформувати механізм, який би забезпечував реалізацію даного принципу у повному обсязі. Через діяльність своїх органів вона повинна гарантувати захист громадян від свавілля чиновників, дотримання державної дисципліни, законності і правопорядку, справедливої дії, рішень посадових осіб.
Таким чином, рівність і справедливість – основоположні принципи права, втілюючись у принципи правової держави, виступають основою формування, консолідації і повноцінної діяльності громадянського суспільства.
Історичний досвід свідчить, що ефективна розбудова держави, благополуччя суспільства в першу чергу залежать від рівня та результатів розвитку економіки. Протягом тривалого часу Україна перебувала у тоталітарної держави з плановою командно-адміністративною системою, одержавленою економікою, відсутністю приватної власності та господарської ініціативи конкретних суб’єктів.
Нині, здійснюючи перехід від тоталітаризму до демократії, наша держава формує і нову економіку, яка, на відміну від планової радянської, базується не в рамках держави, а все більше концентрується в рамках громадянського суспільства.
Для будь-якого суспільства економіка має першорядне значення, тим більш актуальною є названа проблема для України. Актуальність економічних проблем змушує окремих дослідників визначати саме громадянське суспільство виключно як систему самостійних, відносно незалежних від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними і водночас рівноправними людьми — членами суспільства, які формуються, здійснюються і розвиваються на принципах самоорганізації за умов правового режиму соціальної справедливості, свободи і верховенства права” [1].
Аналізуючи правові основи досліджуваної проблеми, слід враховувати реальний стан української економіки, що нині трансформується і знаходиться в кризовому стані. Зважаючи на це, та відсутність належної ефективності процесів реформування 90-х років академік В. Геєць вбачає головну умову успіху в тому, щоб “економіка і населення країни знайшли внутрішні сили перейти із стану, притаманного пасивним ресурсоотримувачам до стану активних ресурсокористувачів… Здійснення цього можливе тільки в разі наявності інституцій на загальносуспільному рівні…” [12].
Основою економічної діяльності будь-якої держави і суспільства є власність. Від міри розвинутості відносин власності та усвідомлення суспільством потреби оптимізації відносин власності залежить не лише рівень добробуту людини, а і саморозвиток суспільства, потенціал держави, її місце у світовому співтоваристві та просування по шляху демократії. Відносини власності динамічно розвиваються, а тому існування у різні історичні періоди різних форм власності обумовлювалось, з одного боку, економічними процесами, а з іншого – станом суспільства, результатами суспільного виробництва. Важливу роль у визначенні форм власності відігравала держава, бо саме вона через законодавство встановлює норми щодо права власності, її форм. Через законодавство держава визначає межі свободи власника, активізуючи суспільні та економічні процеси, в яких вона зацікавлена, чи які задовольняють її програмні цілі, та навпаки – гальмуючи ті, які не вигідні з точки зору суспільного прогресу чи власних інтересів держави.
Проблема власності, і, зокрема права власності є ключовою у системі взаємодії особи, суспільства і держави. Ще на етапі становлення основ громадянського суспільства розглядаючи зміст права і власності, Дж. Локк визнаючи людину як вільну істоту, відносив право власності до числа природніх прав. При цьому він звертав увагу на те, що від природи людина є власником своєї особи, їй належить робота її рук, а значить все, що вона присвоїла через власну працю повинно становити приватну власність [10].
Таким чином, в основі системи власності повинна лежати приватна власність, яка є найбільш відповідною природнім уподобанням людини і суспільства. Це тим, більш важливо, що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, в першу чергу громадянського, а значить і власність, що їй належить, є недоторканою і основоположною.
За умов громадянського суспільства приватна власність дає конкретним суб’єктам в першу чергу економічну свободу, створює фундамент господарчої діяльності та економічного благополуччя.
При характеристиці проблем власності слід враховувати, що власність і право власності – поняття різнопорядкові. Власність це належність засобів і продуктів виробництва народові, а також відповідним фізичним та юридичним особам. Така належність, на думку відомого економіста Ф. Кене – як нерухомими, так і рухомими багатствами, повинна бути гарантована їх законним власникам, так як забезпеченість власності є основним фундаментом економічного устрою суспільства [4].
Виходячи з цього, право приватної власності, будучи природнім правом, закріплюється і охороняється державою у відповідних нормах. Держава за допомогою наявного апарату примусу захищає його від чужих посягань.
В той же час, виникнення на певному етапі історичного розвитку права приватної власності не означає наявності громадянського суспільства. Дане право є лише передумовою його формування, економічною базою, фундаментом єдиного комплексу суспільних відносин, який називається громадянським суспільством.
Приватна власність дає окремій людині і суспільству в цілому свободу вибору, реалізації власних планів, незалежність від правителів та держави. З іншого боку, власність окремих індивідів, суспільства в цілому, складає основу багатства держави.
Формулюючи основи громадянського суспільства в Україні, слід враховувати те, що протягом тривалого історичного періоду приватна власність тут заперечувалась і відкидалась як така, що віджила себе.
Марксистсько-ленінська ідеологія, на основі якої розбудовувався радянський лад в Україні, доводила, що право і правовідносини виникають саме як результат приватної власності, вони обслуговують ці відносини і є необхідною формою їх вираження і існування. Виходячи з цього, формувалось негативне марксистське ставлення до приватної власності, як джерела численних суспільних бід і антагонізмів, а комунізм, як ідеал, розглядався як суспільство, в якому не існує приватної власності [15].
Це означало, що в ході революції та подальших соціально-економічних перетворень приватна власність повинна була знищуватись насильно. Натомість, пропонувалась ідея формування колективної власності, яка б належала усім членам суспільства та особистої власності, яка повинна була включати в себе предмети першої необхідності.
Разом із знищенням приватної та встановленням суспільної власності на засоби виробництва при соціалізмі поступово повинні були відходити в небуття товарно-грошові відносини і ринок, в масштабах усієї країни запроваджувалось планове господарство, централізований, зрівняльний розподіл виробленого продукту. За таких умов суспільна власність, яка сформувалась на основі експропріації приватної власності, швидко перетворилась у фактично монопольну державну власність. Таким чином було вибите економічне підґрунтя формування громадянського суспільства.