Таким чином, звільнення особи від приватної власності, як вказує, В.С. Нерсесянц, було фактично запереченням людини як особи, як незалежного суб’єкта, станом “без свободи, права і особистості” [16].
Економічна система соціалізму, характерні риси якої у сфері власності наведені вище, дісталась у спадок сучасній Україні. Вона унеможливлювала формування ані громадянського суспільства, ані правової держави. За цих умов логічним результатом демократичних перетворень стало юридичне закріплення права приватної власності.
І це не випадково, адже тривала історія людства засвідчує, що лише через розвиток індивідуальності, працю, легальні можливості можна забезпечити розвиток економіки. Задоволення індивідуальних потреб, реалізація власних інтересів індивідів, наявність у них приватної власності є основою стабільного суспільства, в якому діє принцип верховенства права, рівні можливості.
У цьому плані ключову роль відіграє конституційне закріплення права приватної власності. Частина 1 ст. 41 Конституції України надає кожній людині право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном та результатами своєї інтелектуальної праці. Разом з тим Конституція України не визначає об’єктів приватної власності. Вочевидь, це пов’язано з тим, що в умовах перехідного періоду, трансформації економіки, супротиву різних політичних сил, в першу чергу тих, що відстоюють радянську систему господарювання, колгоспно-радгоспну систему, до кінця невирішеним залишається питання приватної власності на землю. Отримання членами колишніх колективних сільськогосподарських підприємств своїх земельних та майнових паїв, яке проводиться згідно з Указом Президента України, є лише першим кроком на цьому шляху. Наступним повинно стати закріплення в законі права купівлі-продажу землі.
Нині, відповідно до Закону України “Про власність”, об’єктами права приватної власності виступають майно (речі), природні ресурси, які можуть бути в цивільному обігу, а також результати інтелектуальної (творчої) діяльності, в тому числі твори науки, літератури і мистецтва, винаходи та інші результати інтелектуальної творчої праці [9].
Характеризуючи значення конституційних норм у закріпленні права приватної власності, як основи громадянського суспільства, Ю. Тодика звертає увагу на значимість ст. 15, яка закріплює рівноправність усіх форм власності [8]. Цим нині діюча Конституція вигідно відрізняється від Конституції УРСР 1978 р., яка встановлювала пріоритет державної і колгоспно-кооперативної власності.
Закон України “Про власність” визначає три рівноправних форми власності, які нині існують і розвиваються в Україні – приватну, колективну та державну. Окремі дослідники стверджують, що за таких умов перевагу все ж отримує державна власність [9]. Це пов’язано з тим, що держава продовжує залишатись особливим об’єктом, котрий поєднує владно-управлінські функції в галузі економіки з рисами самостійного учасника цивільного обігу. Теоретично, будучи власником і суб’єктом управління, держава перебуває у більш вигідному становищі. Однак, якщо взяти до уваги сучасне становище в Україні, можна констатувати зворотній процес і некероване падіння обсягів і рівня ефективності державної власності та її слабо керованого переходу до приватних власників.
Право власності людини є основою реалізації її свободи і незалежності від держави в основних сферах суспільних відносин – політичній, економічній, соціальній. Виходячи з цього, власність у громадянському суспільстві несе різнопланове навантаження. З одного боку, вона стимулює економічну діяльність особи, її творчу працю для власного збагачення, збагачення своєї сім’ї, що в кінцевому результаті робить багатими суспільство і державу, оскільки вони є багатими тоді, коли достатком володіє кожен їх громадянин. З іншого боку, лише багата держава здатна забезпечити належний рівень достатку своїх громадян. В свою чергу власність забезпечує особі свободу вибору діяльності, поведінки, способу життя тощо, дає можливість реалізуватись потенціалу особистості в суспільстві незалежно від волі державного чиновництва.
Поряд з проголошенням конституційного принципу непорушності приватної власності і її гарантованості (ст. 41 Конституції) важливе значення має норма щодо соціального призначення власності. Закріплене ст. 13 Конституції положення визначає, що власність зобов’язує і не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству. Це означає, що відносно суспільства власність має зобов’язуючий характер.
З одного боку, людина – істота вільна і самостійна. З іншого — будучи складовою частиною суспільства та перебуваючи в рамках держави, свобода будь-якої людини обмежується об’єктивно аналогічними прагненнями інших людей. В цьому плані громадянське суспільство відзначає цивілізованість, внутрішня обмеженість в реалізації прав і свобод, які доповнюються відповідними нормами закону.
З іншого боку, як суспільна істота, людина користується можливостями, які надають їй суспільство і держава (комунікації, зв’язок, захист від злочинних посягань, медичні та освітні послуги, безпека тощо). Виходячи з цього, кожен власник повинен віддавати частину своєї власності на суспільні потреби, наприклад через сплату податків. Як відзначає О.С. Яворська, роль держави і права як регулятора суспільних відносин за цих умов полягає у формуванні найбільш оптимальних та ефективних важелів впливу, які б поєднували свободу дій власника з необхідністю її спрямування на служіння інтересам суспільства [10].
Податки, як основна форма передачі частини власності (доходів) є основною формою фінансування суспільних потреб. За нинішніх умов Державна податкова адміністрація України прагне сформувати нову ідеологію податкової справи, яка б базувалась на їх добровільності, усвідомленості індивідом необхідності задоволення поряд з індивідуальними суспільних потреб, забезпечення громадянської злагоди та недопущення протистояння. Проте, великі показники майнової та соціальної диференціації, які характерні нині для України, відсутність психології своєчасної та добровільної сплати податків, великий (до 40%) рівень тінізації економіки та недосконале законодавство, яке дозволяє приховувати частину податків, в тому числі і шляхом перекачування частини зароблених коштів за кордон, в різного роду “офшорні” зони, не зробили даного процесу таким, який міг би проходити в рамках громадянського суспільства без втручання з боку держави. Тут важлива взаємодія суспільства і держави, яка повинна будуватись на урівноваженні їх інтересів.
Податки є своєрідним містком між приватною власністю і державою. З іншого боку, суспільство, яке частково отримує кошти від держави на своє утримання є тим більш стабільним, чим більше в ньому представлені саме власники, яким є що втрачати в разі певних соціальних катаклізмів.
При цьому слід враховувати, що і в розвинутих країнах світу з сучасним громадянським суспільством власність з одного боку є недоторканою та такою, що використовується виключно за власною ініціативою, а з іншого – поєднується з діяльністю держави, яка прагне мінімалізувати свій вплив.
Правовою основою формування політичних партій, як інститутів громадянського суспільства та їх участі у розбудові правової держави стало виключення Законом Української РСР від 24 жовтня 1990 р. ст. 6 Конституції про керівну роль КПРС [39]. Принципово нового змісту у зв’язку з цим набула ст. 7 Конституції, яка закріплювала, що політичні партії громадські організації і рухи через своїх представників, обраних до Рад народних депутатів, та і в інших формах беруть участь в розробці і здійсненні політики республіки, в управлінні державними та громадськими справами на основі їх програм і статутів у відповідності з Конституцією України та чинним законодавством. Саме ця стаття заклала підвалини процесу формування політичної основи громадянського суспільства.
За нинішніх умов принципи, шляхи, форми взаємодії держави та політичних партій і громадських організацій визначають Конституція України та Закони України “Про об’єднання громадян” і “Про політичні партії в Україні”.
Одним з базових явищ формування розгалуженої системи недержавних організацій громадян є політичний плюралізм, який став одним з принципів конституційного ладу в Україні. Під політичним плюралізмом розуміються рівні, гарантовані Конституцією і законами України можливості боротьби за державну владу, а також впливу на неї різних соціальних груп через відповідні політичні партії, конституційно-правовий статус яких упорядковується законом [4].
Характеризуючи політичний плюралізм, М.В. Цвік застерігає від його спрощеного розуміння як наявності у суспільстві необмеженої кількості політичних центрів, концепцій та точок зору різних відтінків, які взаємодіють на ґрунті вільної гри політичних сил [21].
Визначаючи політичний плюралізм як невід’ємний компонент громадянського суспільства, правової держави, названий автор вбачає його головний зміст в обмеженій законодавством можливості різних підходів окремих соціальних угруповань і кожної особи до розв’язання проблем, що існують в суспільстві і необхідні для забезпечення соціального прогресу.