Цивільне законодавство, визначаючи фізичну особу як учасника цивільних правовідносин, виходить з наявності у фізичної особи цивільної правоздатності та дієздатності (ст.ст. 24, 25, 30 ЦК України). Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і не може обмежуватись. Обсяг цивільної дієздатності регламентується законодавством відповідно до віку фізичної особи, який є юридичним фактом цивільного права. Обсяг дієздатності може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, передбачених законом, тобто у судовому порядку. Оскільки дієздатність фізичної особи безпосередньо визначається станом її психічного здоров'я, у Законі України «Про психіатричну допомогу» міститься презумпція психічного здоров'я. Стаття 3 цього Закону передбачає, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.
У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 р. № 3 розтлумачується, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у вирішенні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягають розгляду окремо від інших вимог у порядку, передбаченому відповідними статтями ЦПК. Одночасно зі спором про право цивільне питання про недієздатність громадянина може вирішуватися судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина [23, с. 52].
В ієрархії обсягу прав та обов’язків: недієздатна особа цілком позбавлена самостійних прав, можливості вчинити будь-який правочин, не створює та не несе будь-яких цивільних обов’язків, не несе відповідальності за завдану шкоду; малолітня особа має право вчиняти дрібні правочини тощо і також не несе відповідальності за завдану нею шкоду; особа з обмеженою дієздатністю має права, тотожні малолітній особі, тобто самостійно може вчиняти дрібні побутові правочини, але вона несе відповідальність як за завдану іншій особі шкоду, так і за порушення договору, укладеного нею за згодою піклувальника; неповнолітня особа — особа з неповною цивільною дієздатністю (якщо вона не обмежена судом) має найбільш широкий у цьому переліку обсяг цивільних прав і відповідно більш широкий обсяг цивільних обов’язків.
Як вже вище зазначено, термін «угода» у ЦК замінено терміном «правочин», який визначено як «дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків». Із статей гл. 16 «Правочини» слід відзначити наступні, що мають судово-психіатричне значення, тобто мають відношення до психічної діяльності особи і можуть бути використані при обґрунтуванні призначення судово-психіатричної експертизи.
В ч. 3 ст. 203 ЦК «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину», відзначено — «волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі». Відповідно, в ч. 1 ст. 215 «Недійсність правочину» вказано — «підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу».
Згідно зі ст.ст. 221–223 ЦК, що регламентують правові наслідки вчинення правочину фізичною особою за межами її цивільної дієздатності (малолітньою особою — ст. 221, неповнолітньою особою — ст. 222, особою, дієздатність якої обмежена — ст. 223), правочин, здійснений вищевказаними особами, може бути згодом схвалений батьками (усиновлювачами), піклувальником, опікуном (для малолітньої особи). «Правочин вважається схваленим, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензії другій стороні».
Ст. 225 ЦК роз’яснює «правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними». Ч. 1 ст. 225 ЦК визначає, що «правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені». Ця стаття відповідає статті 55 попереднього ЦК, посилання на яку використовувались при призначенні СПЕ — очної та посмертної, метою яких була оцінка психічного стану особи на певний період часу — момент здійснення угоди і яка формулювалась наступним чином: «угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина».
Ст. 225 ЦК, у цілому відповідаючи попередній ст. 55 ЦК, не має терміну «стан», тобто законодавець свідомо (або помилково та несвідомо) не визначає причину (медичну, психологічну), з якої особа не усвідомлювала значення своїх дії та (або) не могла керувати ними, залишаючи за іншими особами (позивачем, його представником), фахівцями (адвокатом у справі, експертом — при призначенні експертизи) можливість визначення такої причини. На думку В. Первомайського та В. Ілейко, для однакового розуміння та тлумачення цієї статті у коментарі до ЦК потрібно більш докладно визначити причину, що виключала здатність особи усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (а конкретніше — ввести термін — «психічний стан» з формулюванням статті у варіанті — «правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли за своїм психічним станом вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним…». Такий узагальнений термін, як «психічний стан», на нашу думку, зможе задовольнити інтереси та потреби законодавця, фахівців та громадян України [14, с. 60].
Слід ще раз підкреслити, що як і у минулій редакції ЦК України, ст. 225 ніяк не оговорює випадки, коли правочин було здійснено особою з психічним розладом, що не виключав, але суттєво обмежував її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (тобто якщо де-факто за своїм психічним станом особа могла бути визнана обмежено дієздатною) або у той момент, або взагалі.
Такі випадки не є поодинокими і, у питанні «обмеженої дієздатності внаслідок наявного психічного розладу» законодавець зробив перший і необхідний крок, але не зробив другий крок у відношенні цього поширеного контингенту громадян щодо захисту їх прав (при житті чи після смерті), тобто не регламентував можливість ретроспективного визнання правочину недійсним, коли для цього є чи були вагомі підстави.
Як вже було зазначено, експерт-психіатр у межах своєї компетенції може у своїх висновках повідомити суд про наявність у особи психічного розладу (психічного стану), що суттєво впливав на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними у момент вчинення правочину. Такий висновок корелює у тому числі і з ч. 3 ст. 203 ЦК від 16.01.2003 р., згідно з якою волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Ст. 226 ЦК роз’яснює «правові наслідки вчинення правочину недієздатною фізичною особою». У ч. 1 ст. 226 зазначено, що «опікун може схвалити дрібний побутовий правочин, вчинений недієздатною фізичною особою, у порядку встановленому ст. 221 цього Кодексу».
У разі відсутності такого схвалення цей правочин та інші правочини, які вчинені недієздатною фізичною особою, є нікчемними (тобто, згідно з ч. 2 ст. 215 такими, недійсність яких встановлена законом). У ч. 4 ст. 226 зазначено: «дієздатна сторона зобов’язана відшкодувати опікунові недієздатної фізичної особи або членам її сім’ї моральну шкоду, якщо буде встановлено, що вона знала про психічний розлад або недоумство другої сторони або могла припустити такий її стан».
Таким формулюванням законодавець з незрозумілої причини розмежовує поняття «психічний розлад» та «недоумство», що з одного боку є частковим поверненням до формулювання медичного критерію недієздатності у попередній редакції ЦК, де розділяються поняття «душевна хвороба» та «недоумство», а з другого таке розмежування вступає в протиріччя зі змістом ст. 39 ЦК про визнання особи недієздатною, де медичний критерій визначено узагальненим поняттям «хронічний, стійкий психічний розлад» (який повинен включати до себе і синдром недоумства).
Ст.ст. 229, 230, 231, 233 ЦК роз’яснюють правові наслідки правочинів, які вчинені при наявності певних умов, під впливом: помилки — ст. 229, обману — ст. 230, насильства — ст. 231, тяжкої обставини — ст. 233.
Не зупиняючись на змісті цих статей, слід лише зазначити, що кожна з перелічених умов може бути пов’язана з особливостями психічного стану особи (включаючи наявність у неї психічних розладів), який може бути визначаючим, детермінуючим фактором при здійсненні помилки або обману, чи бути складовою поняття «тяжка обставина»; крім того при насильстві, особливо у вигляді психічного тиску, також має значення психічний стан особи, на яку такий тиск здійснюється. Тобто перелічені статті можуть бути підставою для призначення судово-психіатричної експертизи для роз’яснення та уточнення питань щодо психічного стану особи на момент таких правочинів (зазначених у ст.ст. 229–231, 233 ЦК).
Не випадково у рішенні суду не вказується, на який час фізична особа визнається недієздатною, бо згодом, під впливом певних обставин (лікування тощо) стан психічного здоров'я такої особи може покращитися. Якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення її психічного стану у фізичної особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює цивільну дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, і припиняє опіку. Це можливо за позовом опікуна або органу опіки та піклування.