Підстави припинення діяльності суб'єктів господарювання (стр. 2 из 8)
На відміну від фізичних осіб, суб’єкти господарювання можуть втратити свій статус юридичної особи, тобто припинити своє існування, по волі саме фізичних осіб. Так, згідно з ч. 7 ст. 59 ГК України правоздатність юридичної особи, тобто здатність мати майнові права і обов’язки (є однією з основних ознак статусу юридичної особи), припиняється з дня внесення в Єдиний державний реєстр запису про її припинення. Таким чином, різниця між припиненням існування фізичної особи і юридичної особи як суб’єктів правовідносин полягає в тому, що перші перестають бути такими через природні явища, а другі – через рішення, що приймаються першими. А ознаками неплатоспроможності для юридичних осіб є неможливість виконати свої майнові зобов’язання, строк яких настав, та задовольнити претензії кредиторів, у той час як критерієм неспроможності фізичної особи має бути перевищення боргів над вартістю майна боржника [45, с. 5].
Суб’єкти господарювання можуть бути припинені в результаті двох подій: реорганізації та ліквідації
.Під реорганізацією підприємства слід розуміти процес передання всього майна, прав і обов’язків іншим юридичним особам, іменованим правонаступниками. У разі ліквідації підприємства правонаступники відсутні, тобто права й обов’язки ліквідованої особи припиняють своє існування разом з ліквідованим підприємством.
Слід зазначити, що термін “реорганізація суб’єкта господарювання” в ГК України не міститься. Кодекс називає цей процес переданням усіх майнових прав і обов’язків суб’єкту господарювання, що знову виник (створеному). Реорганізацією цей процес називався в Цивільному кодексі Української РСР. Крім того, цей термін використовується в ст. 33 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців” [40].
Деякі вчені-юристи указують на те, що питання припинення суб’єктів господарювання більш повно прописано в нормах ЦК України. Крім того, спеціальною нормою до ст. 59-61 ГК України і ст. 104-112 ЦК України виступають норми Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців” [44, с. 17].
Рішення про припинення (ліквідацію або реорганізацію) суб’єкта господарювання може ухвалюватися як у добровільному порядку, так і в примусовому (за рішенням власника або уповноважених ним осіб, засновників суб’єкта господарювання або їх правонаступників, а у випадках, передбачених цим Законом, – за рішенням суду). Щодо суб’єктів господарювання різних організаційно-правових форм уповноваженими на прийняття рішень про їх припинення особами будуть, наприклад: для державних підприємств – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади; для казенних підприємств – Кабінет Міністрів України; для суб’єктів колективної форми власності – загальні збори в господарських товариствах, кооперативах, колективних підприємствах; для приватного підприємства – фізична особа як власник майна і як засновник.
Головна відмінність двох способів припинення суб’єктів господарювання (шляхом їх ліквідації або реорганізації) полягає в юридичних наслідках факту припинення їх існування, в наявності або відсутності правонаступництва. Якщо в результаті ліквідації суб’єкта господарювання суб’єктивні права і обов’язки, які належали йому до цього, перестають існувати, припиняються на майбутнє, то у зв’язку з реорганізацією вони, так би мовити, успадковуються – настає повне (універсальне) правонаступництво. Суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів, які припинили своє існування, стають правами і обов’язками нових або оновлених (як у випадку з “приєднанням”) утворень, які продовжують свою господарську діяльність, як правило, на зміненій за обсягом майновій базі.
Крім того, необхідно враховувати різні види суб’єктів господарювання, оскільки особливості їх реорганізації та ліквідації залежать в основному від двох чинників:
1. Організаційно-правової форми суб’єкта господарювання.
2. Підстав їх реорганізації та ліквідації.
Так, згідно зі ст. 51 ГК України підприємницька діяльність припиняється:
а) з власної ініціативи підприємця;
б) у разі закінчення строку дії ліцензії;
в) у разі припинення існування підприємця;
г) на підставі рішення суду у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Розглянемо це питання більш детально. Підприємець має право самостійно у будь-який час із додержанням встановленої законом процедури прийняти рішення про припинення підприємницької діяльності. Підстави для такого рішення законом не визначаються, вони можуть бути різними.
У разі коли для здійснення певних видів діяльності підприємець повинен мати ліцензію, його діяльність припиняється, якщо строк дії ліцензії закінчився, а ліцензіат не отримав нової ліцензії в порядку, встановленому законодавством.
Діяльність підприємця – фізичної особи припиняється також у разі смерті останньої. Це положення є новим для вітчизняного законодавства. Воно враховує особливості існування громадянина-підприємця як фізичної особи.
Діяльність підприємця може бути припинена у примусовому порядку на підставі рішення суду. Відповідно до положень ГК України на підставі рішення суду діяльність підприємця припиняється у випадках визнання його банкрутом або у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом. Зокрема, ст. 247 ГК України передбачає у разі здійснення суб’єктом діяльності, що суперечить закону або установчим документам, застосування адміністративно-господарської санкції у вигляді скасування державної реєстрації.
Діяльність господарського товариства може бути припинена на підставі рішення суду за поданням органів, що контролюють його діяльність, у разі систематичного або грубого порушення ним законодавства. Позивачем у такому разі виступає орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює контроль за діяльністю товариства. Такими, що систематично порушують законодавство, вважаються господарські товариства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і порушили його знову, незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення. Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку товариства.
Норми ГК України встановлюють загальні вимоги до порядку ліквідації суб’єктів підприємницької діяльності в Україні. Для проведення ліквідаційної процедури власник майна суб’єкта господарювання або його представник, інший орган, визначений законом, формує спеціальний орган – ліквідаційну комісію, встановлює порядок та строки проведення ліквідації. Строк для заяви претензій кредиторами не може бути меншим, ніж два місяці від дня оголошення про ліквідацію. У спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр” та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарської діяльності ліквідаційна комісія публікує повідомлення про ліквідацію, її строки та порядок. Відомі кредитори інформуються персонально у письмовій формі. Крім того, ліквідаційна комісія оцінює наявне майно, стягує дебіторську заборгованість та виявляє вимоги кредиторів. Ліквідаційна комісія розраховується з кредиторами згідно з вимогами ст. 61 ГК України та складає ліквідаційний баланс, який подає власнику або органу, що призначив ліквідаційну комісію.
Порядок припинення діяльності підприємця, передбачений іншими законодавчими актами, повинен відповідати цим загальним вимогам.
Припинення діяльності господарського товариства як суб’єкта господарювання зі статусом юридичної особи відбувається шляхом ліквідації або реорганізації відповідно до вимог ст. 59 ГК України та інших законів, що визначають специфіку правового становища товариств з виключним предметом діяльності (банківська, біржова, спільне інвестування, страхування).
Процедура ліквідації господарського товариства передбачає прийняття відповідного рішення (про ліквідацію товариства та призначення ліквідаційної комісії) вищим органом товариства (добровільна ліквідація) або судом (примусова ліквідація).
Прийняття зазначених рішень тягне за собою важливі правові наслідки: повноваження щодо управління справами господарського товариства переходять до ліквідаційної комісії, яка повинна виконати певні дії (у триденний строк з моменту її утворення опублікувати інформацію про ліквідацію господарського товариства; вчинити дії, передбачені ст. 58-61 ГК України та іншими законами, що визначають специфіку правового становища господарських товариств з певним видом діяльності (банківської, спільного інвестування тощо).
Основне завдання ліквідаційної комісії – акумулювати кошти товариства, у тому числі шляхом продажу його майна, провести розрахунки з кредиторами (відповідно до ст. 61 ГК України) та учасниками товариства. За загальним правилом перевагу перед учасниками товариства щодо задоволення своїх вимог за рахунок майна товариства мають кредитори товариства, наймані працівники (щодо оплати їх праці), держава (щодо виконання зобов’язань перед бюджетом), банки, власники облігацій, випущених товариством, та інші кредитори. Лише після задоволення вимог зазначених осіб кошти, що залишилися після цього, розподіляються між учасниками товариства у шестимісячний строк після опублікування інформації про його ліквідацію, з дотриманням порядку та вимог, передбачених ГК України, Законом “Про господарські товариства” та установчими документами товариства. Проте розподіл коштів між учасниками товариства повинен бути затриманий у разі виникнення спорів щодо виплати заборгованості товариства. Лише вирішення судом цього спору або одержання кредиторами відповідних гарантій погашення заборгованості дає підстави ліквідаційній комісії здійснити розрахунки з учасниками товариства. При цьому майно, передане товариству його засновниками або учасниками у користування, повертається в натуральній формі без винагороди. З цього приводу слід зазначити, що тривалий час серед науковців та практиків тривала дискусія щодо визнання акціонерів боржника учасниками провадження у справах про банкрутство. Так, у справі № 9/207 про визнання банкрутом ВАТ “Знам’янський завод продтоварів” Ухвалою господарського суду Кіровоградської області від 16.08.2004 року було порушено справу про банкрутство, Ухвалою того ж суду від 08.11.2004 року затверджено реєстр вимог кредиторів, а Постановою від 23.11.2004 року це ВАТ визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру і призначено арбітражного керуючого ліквідатором банкрута. Проте Постановою Вищого господарського суду України від 19.10.2005 року вищеназвану Постанову господарського суду Кіровоградської області було скасовано. Мотивовано це тим, що місцевий господарський суд при винесенні постанови про визнання ВАТ банкрутом не залучив до участі у справі акціонерів товариства, чим порушив їх права та інтереси. Натомість Верховний суд України 17.01.2006 року скасував Постанову Вищого господарського суду України і залишив у силі постанову господарського суду Кіровоградської області [46]. І це є правильним, оскільки у ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” серед учасників провадження у справі про банкрутство акціонери не названі. Тому вони не мають процесуальних прав, за виключенням тих випадків, коли належать до інших суб’єктів, названих у вказаній статті Закону. Можна навести й інші аргументи на підкріплення такого розуміння норм законодавства, як це робить О.М. Бірюков [47]. Проте і так зрозуміло, що акціонери боржника не є учасниками провадження у справі про банкрутство, а тому кошти, отримані при ліквідації акціонерного товариства, будуть розподілені між ними лише після погашення вимог кредиторів.