Пересічні громадяни, на яких покладено обов’язок судити людину, аналізують представлені перед ними факти і приймають рішення через призму етико-моральних норм шляхом власного розуміння поняття справедливості. Прихильники суду присяжних вважають, що присяжним у такому випадку цілком достатньо здорового глузду і власного життєвого досвіду для того, щоб зрозуміти мотиви вчинення даного діяння, оцінити і вирішити як слід вчинити по відношенню до обвинуваченої особи. Оскільки судити іншу людину це нова і незвична для присяжних справа, вони, на відміну від судді, сприймають все досить чуттєво, вбачаючи у даній справі не одні жорсткі факти, а в першу чергу живу людину, таку, як вони самі. У такий момент кожен з присяжних ставить себе на місце підсудного, намагається відчути, що керувало тоді цією людиною. Інший бік задачі суду присяжних має становити те, що при вирішенні справи присяжні засідателі також повинні поставити себе і на місце потерпілої особи чи родичів загиблої жертви злочину.
Для подолання негативного впливу фактора емоційності російські колеги пропонують правильно формувати лист з питаннями, який, вимагаючи відповіді на чіткі питання, має переводити свідомість від емоційних вражень до аналізу доказів [46, с. 108].
Якщо присяжних засідателів звинувачують у занадто великій сентиментальності, то у діяльності професійного судді відзначається такий недолік, як черствість і, можливо, підсвідома упередженість, що формується під впливом особливостей професійної діяльності. Дослідженнями з психології професій встановлено, що особи, які постійно працюють з людьми, більше піддатні професійній деформації, ніж всі інші. Така деформація виробляється у процесі звикання до однорідних ситуацій, що відтворюються у часі. В результаті звикання до стандартних ситуацій в особи формуються певні стереотипи, які за допомогою накопиченого професійного досвіду допомагають розв’язувати вищезазначені ситуації шляхом підставлення заздалегідь готових рішень-шаблонів. З одного боку, наявність таких шаблонних рішень дозволяє достатньо швидко й ефективно діяти у стандартних ситуаціях, скорочуючи процес пізнання. Однак, з іншого боку, така стереотипізація суддівських оцінок впливає на сталі судження і шаблони, що заважають правильному сприйняттю доказової інформації, що, у свою чергу, відображається на об’єктивності формування суддівського переконання і зумовлює суб’єктивізм у висновках. В результаті у суддівській психології породжується налаштування на безумовну правильність тільки його оцінок і небажання співвідносити своє рішення з конкретною ситуацією, що виникає по кримінальній справі. Оскільки суддями, зазвичай, стають колишні слідчі та прокурори, існує велика небезпека перенесення (свідомо чи ні) вчорашнього скептичного ставлення до тверджень підсудного на своє бачення як судді. Обставина, що перешкоджає безпосередньому сприйняттю судом матеріалу тієї життєвої ситуації, стосовно якої повинно бути вироблено правове судження, полягає у тому, що процес сприйняття з самого початку опосередкований специфічними формами юридичного мислення. Внаслідок цього прихильники присяжної форми судочинства стверджують, що в дійсності має місце прецедентне право, яке носить латентний характер, оскільки при розгляді кожної нової кримінальної справи суддя використовує заготовлені заздалегідь шаблони рішень, ігноруючи при цьому факт неповторності кожної справи [46, с. 55].
Для того, щоб оцінка певного доказу набула відомого ступеня об’єктивності потрібно, щоб вона проводилася значною кількістю людей, які розглядають цей доказ з різних точок зору. Оскільки кримінальні докази є реальними життєвими фактами, то їх правильна оцінка передбачає необхідність знання всіх гранул суспільного життя. Як член даного суспільства, суддя також володіє певним обсягом знань, однак суд присяжних, як сукупність відносно великої кількості осіб, може забезпечити всебічність такого знання, оскільки у його складі знаходяться представники різних прошарків суспільства. Такі відомості особливо потрібні в країні, де різні верстви населення живуть досить відокремленим життям, де професійні судді, що зазвичай належать до вищих верств населення, не можуть зрозуміти життя людей тих прошарків, котрі дають найбільшу кількість злочинців [19, с. 57].
Таким чином, слід погодитись з нашими попередниками, які, досліджуючи дану проблематику, прийшли до висновку про необхідність одночасного залучення професійного і народного елементів для запобігання суб’єктивізму й упередженості з ціллю досягнення загальної мети судочинства – постановленню справедливого рішення.
Одним із критичних моментів у діяльності присяжних засідателів є наявність упередженого ставлення. Дослідження з соціальної психології свідчать, що автентичне сприйняття і розуміння є базовою психологічною умовою здійснення правосуддя. Механізми формування внутрішнього переконання характеризують змістовну сторону судової здатності. У зв’язку з позитивним чи негативним першим враженням подальше сприйняття людини відбувається згідно сформованому «ореолу», тому всі інші риси, виявлені пізніше, не помічаються чи недооцінюються.
Упередженість виявляється по відношенню не лише до обвинуваченого, але і до жертви злочину. Результати численних досліджень свідчать, що приймаючи рішення, кожний присяжний розглядає дану справу перш за все крізь призму чинників особистісного характеру (вік, стать, раса, соціальний статус), що відбивається на ставленні до особи обвинуваченого і потерпілого, де не останнє значення має так звана соціальна привабливість.
Стосовно жертви злочину присяжні досить прискіпливо ставляться до характеристик особистісного стилю життя потерпілої особи й у разі відхилення від усталених стандартів, частіше за все до таких осіб не відчувають поваги і співчуття. Більше того, в деяких випадках присяжні засідателі вважають самих потерпілих винними у тому, що сталося, стверджуючи, що саме вони своєю поведінкою спровокували злочинне посягання. Такі мотиви виправдувальних чи обвинувальних вердиктів часто дають підставу для їх відміни.
Наступним аргументом, що підтверджує недоцільність запровадження суду присяжних, є неспроможність присяжних засідателів самостійно приймати рішення. Тема маніпуляції волею людей почала досліджуватися ще у XIX ст. Серед зовнішніх факторів впливу на процес формування рішення присяжних засідателів слід виділити дії судді, прокурора, адвоката. В юридичній літературі достатньо досліджено роль прокурора та адвоката у кримінальному процесі, де аналізуються способи можливого впливу на присяжних засідателів з метою отримання необхідного результату, вираженого у вердикті суду присяжних. Серед можливих засобів такої маніпуляції можна виділити цілеспрямоване перетворення інформації, психологічне примушення до необхідної дії.
За даними соціологічних досліджень, присяжні засідателі більше піддаються впливу вербальної «атаки» адвокатів, оскільки внаслідок негативного ставлення представників громадськості до правоохоронних органів присяжні більш схильні надавати перевагу аргументам сторони захисту, а не державному обвинувачу. Самі ж адвокати підтверджують, що закон і факти це другорядні чинники у судовому процесі, головне – «розворушити» присяжних.
Орієнтація присяжних на безсумнівну доведеність доказів, щоб при винесенні обвинувального вердикту не залишалося сумнівів у винуватості обвинуваченого, часто призводить до винесення виправдувальних вердиктів. Слід зазначити, що помилковість вердиктів суду присяжних виникає, у більшості випадків, внаслідок необізнаності присяжних засідателів з особистісною характеристикою підсудного, що призводить до виправдання злочинця-рецидивіста [45, с. 186].
Наступним аргументом є ймовірний вербальний вплив головуючого судді на присяжних засідателів. Такий вплив, як зазначають дослідники, не завжди носить спланований характер. У більшості випадків він несвідомий, а тому більш небезпечний, оскільки розкрити його своєчасно дещо складно. Саме тому досить важливо виявити цей феномен у взаємовідносинах головуючого судді з присяжними і зробити неусвідомлене очевидним.
Одним із ефективних засобів суддівського впливу є лист з питаннями. Так, суддя виділяє із вказаних основних питань спірний фрагмент і містить його вкінець листа під певним номером. Присяжні, зазвичай, при відповіді на вказані питання не обговорюють цей спірний момент, оскільки щодо нього є окреме питання. Коли присяжні доходять до нього, в наявності вже більшість позитивних відповідей. Саме в такий спосіб головуючий суддя сприяє винесенню присяжними обвинувального вердикту.
Наступним інструментом такого впливу можна зазначити гру у солідарність з присяжними. Акцентуючи увагу присяжних на необхідних моментах зі словами «ми з вами судді», суддя, як показують психологічні дослідження, заздалегідь орієнтує тим самим присяжних на ідентифікацію їхньої позиції з власною. Однак, якщо така солідарність не буде встановлена, існує небезпека винесення навмисно протилежного вердикту, навіть коли суддя і правий, що призведе до покарання невинної особи чи звільнення від відповідальності справжнього злочинця.
В той же час, незважаючи на приведені вище факти, прихильники суду присяжних, погоджуючись з наявністю такого впливу, однак стверджують його можливість виключно в діяльності народних засідателів і абсолютно неможливим по відношенню до колегії присяжних засідателів із дванадцяти осіб, наголошуючи, що прийняти незаконний вердикт неможливо. З таким твердженням не можна погодитись, оскільки такі юристи, нажаль, забувають про провідну роль заключної промови головуючого судді. Так, за даними соціологічних досліджень, вердикт більшою мірою визначається змістом самої суддівської інструкції. Як виявилося, різниця у варіантах суддівських інструкцій щодо достатності доказів призводила до зміни внутрішнього переконання у 15 % присяжних засідателів, а різниця в оцінці значення попередньої судимості обвинуваченого для встановлення його винуватості призводила до зміни внутрішнього переконання у 30 % членів журі [7, с. 43].