До функцій малого журі входять оцінювання доказів і винесення вердикту з питань факту, тобто встановлено чи ні подію злочину і винність підсудного.
У федеральних судах і в більшості окружних судів штатів залишається класичне уявлення про присяжного, як про «суддю факту». Присяжні у своєму вердикті лише вирішують питання про винність або невинність особи, а професійний суддя визначає міру покарання. Проте за законодавством деяких штатів США присяжні у своєму вердикті повинні також вирішувати і питання покарання (наприклад, про застосування смертної кари та ін.).
Слід зазначити, що в судовому процесі головуючий (професійний суддя) має процесуальні можливості впливати на присяжних, особливо у федеральних судах. Так, він має право не тільки керувати ходом судового засідання, а й рекомендувати присяжним, як їм слід оцінювати ті чи інші докази в справі, радити, який вердикт (обвинувальний чи виправдувальний) їм слід винести.
Суд присяжних у Франції почав перероджуватися на своєрідний суд шеффенів. Завершення цього процесу відбулося в 1941 р. під час фашистської окупації. Було скасовано дві окремі колегії (присяжні засідателі та професійні судді) і вирок виносився судом у складі шести присяжних і трьох професійних суддів. Цю фактичну ліквідацію суду присяжних юридично було оформлено Ордонансом від 25 лютого 1945 р. Вплив професійних суддів на перебіг процесу став вирішальним, аж до того, що обвинувальний вирок нав’язувався присяжним усупереч думці більшості. Про таку практику красномовно свідчать цифри. Так, якщо в 1929 р. кількість виправдувальних вироків, винесених судом присяжних, становила 38%, а в 1938 р. вона скоротилася до 25%, то в 1951 р. становила лише 9% від загальної кількості винесених вироків [8, с.5].
Прийнятий у 1958 р. новий КПК Франції остаточно відмовився від інституту самостійного журі присяжних, лише формально залишивши в законі термін «присяжні». Стаття 356 КПК Франції передбачає: «Суд і журі радяться, а потім голосують за допомогою подачі бюлетенів» і далі в ст. 362 КПК: «У разі позитивної відповіді щодо питання про винність суд невідкладно обговорює питання про міру покарання». Як видно з тексту закону, суд присяжних у його класичному розумінні в сучасній Франції відсутній [9, с.37].
Крім Німеччини, серед країн, що запозичили багато судоустрійних і судочинних положень КПК Франції 1808 р., у тому числі і суд присяжних, були Нідерланди (суд присяжних існував у цій країні в період французького панування з 1810 до 1813 р.), Люксембург (суд присяжних діяв у цій країні з 1848 до 1868 р., розглядаючи кримінальні справи про політичні злочини і про порушення законів про пресу), Греція (система судів присяжних діяла в цій країні з 1834 до 1968 рр. і була замінена колегією спільно функціонуючих суддів і присяжних) [105, с.70].
Як видно із досвіду Франції та інших держав, суд присяжних у його класичному розумінні в деякіх державах континентальної системи права нестабільний і починає швидко перероджуватися, поступово віддаляючись від класичної форми суду присяжних до суду шеф фенів [14, с.8–12].
Однак з цього не випливає, що в конкретній країні континентальної системи права одночасно не можуть існувати суд присяжних у його класичному варіанті і суд шеффенів. Прикладом цього може бути сучасна Австрія.
Сучасний суд присяжних у Російській Федерації не скопійовано сліпо із зарубіжного зразка та суду присяжних Російської імперії.
По-перше, зберігається змішана форма процесу, коли попереднє слідство організовано інквізиційним чином, ведеться негласно і без ознайомлення обвинуваченого з усіма доказами до завершення всіх слідчих дій; у суд обвинувальна влада перепроваджує справу, де подаються матеріали за і проти обвинуваченого; зрозуміло, свідки та експерти виступають як об’єктивні джерела доказів, не будучи «на стороні обвинувачення або захисту».
По-друге, російський судовий розгляд, на відміну від англосаксонського, не розпадається на два, відділених один від одного кількома місяцями, етапи: постановлення вердикту і винесення вироку; покарання визначається суддею в тому ж процесі, хоча і без участі присяжних засідателів.
По-третє, обвинувачений може вибирати між традиційним провадженням, коли справа розглядається професійними суддями і судом присяжних; право вибору мають і підсудні в англосаксонських країнах, але, як правило, воно пов’язується з визнанням вини (той, хто уклав угоду з органом кримінального переслідування, стає перед суддею, який призначає покарання після нетривалого слухання, а той, хто заперечує свою вину, переносить спір у засідання з присяжними).
По-четверте, присяжні у своїх висновках не обмежені жорстко напутнім словом головуючого, оскільки вирішують лише питання факту і винності (невинності в розумінні Кримінального кодексу) [89, с.69].
Навпаки, американські присяжні отримують докладну інструкцію з викладом тонкощів кримінального закону і відповідають на єдине загальне питання про винність у злочині певного типу. Зрозуміло, розібратися з тим, «чи винний Х у вбивстві другого ступеня», можна лише безмежно довіряючи суддівському тлумаченню закону. Російські професійні судді пояснюють присяжним засідателям зміст кримінального закону, але питання для їх вирішення формулюються докладно, з описом у них фактичного боку обвинувачення. У напутньому слові підсумовуються докази і коротко викладаються позиції сторін – обвинувача, потерпілого, захисника, підсудного.
Відомо, що на правильно сформульоване питання будь-яка розсудлива людина здатна знайти адекватну відповідь. З урахуванням цього формулюються основні, допоміжні та окремі питання, що підлягають вирішенню колегією присяжних засідателів.
Згідно з ч.1 ст. 339 КПК РФ щодо кожного з діянь, у вчиненні яких обвинувачується підсудний, ставляться три основних питання, що визначають головний зміст вердикту:
1) чи доведено, що діяння мало місце;
2) чи доведено, що діяння вчинив підсудний;
3) чи винний підсудний у вчиненні цього діяння.
Висновки присяжних не можуть ґрунтуватися на припущеннях, перед ними не можуть ставитися питання про ймовірність винності підсудного у вчиненні діяння. Крім того, у запитальному листі недопустима постановка питань про винність інших, крім підсудного, осіб.
Зробивши екскурс в історію виникнення суду присяжних у країнах загального права і країнах європейського (континентального) права, логічним буде вивчити питання про становлення суду присяжних в Україні.
Перша, основна відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що рішення про винність або невинність підсудного приймається самостійно колегією непрофесійних суддів. За висловом Л.М.Карнозової, це «ядро процесуальної конструкції, навколо якого розгортаються всі інші особливості – процесуальні, організаційні, психологічні» [47, с.27–28].
Друга відмітна риса суду присяжних полягає в тому, що він є «сукупною» моделлю правосуддя за участю як народного, так і професійного елементів, роль кожного з яких конституює суд присяжних як ціле. Не замість суддів, а разом із суддями розглядають справи присяжні.
Конституція України, встановивши загальні положення реалізації судової влади, передбачила участь у здійсненні правосуддя представників народу через народних засідателів і присяжних. Аналіз положень, що містяться в ст. 127 Конституції України про те, що правосуддя здійснюється професійними суддями, а у визначених законом випадках – народними засідателями і присяжними, дозволяє зробити висновок про відокремлення професійних суддів від присяжних і тим самим про проголошення в Україні англо-американської моделі суду присяжних. Додаткове підтвердження цього можна знайти в ст. 129 Конституції України, яка встановлює, що «судочинство здійснюється суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних». На жаль, законопроектні роботи, виконані на розвиток конституційних положень, особливо в сфері кримінально-процесуального права, «...фактично повністю відкидають накопичений світовий досвід функціонування суду присяжних, перетворюючи його на кількісно розширену колегію народних засідателів радянських часів» [63, с.77].
Закріпивши можливість участі народу у відправленні правосуддя, Конституція тим самим вказала один із напрямків реформування судочинства. Таким чином, у сучасних умовах розвитку України як правової держави встала насущною проблема формування суду присяжних і створення відповідного законодавства, яке б регламентувало широкий спектр питань щодо організації корпусу присяжних, а саме: встановлювало порядок добору кандидатів у присяжні, процедуру оформлення результатів добору присяжних, визначало орган, відповідальний за підбор присяжних, регулювало умови залучення присяжних у судочинство і, нарешті, закріплювало правила безпосередньої участі присяжних у здійсненні правосуддя.
Для правильного розуміння особливостей суду присяжних, властивих йому рис, механізму діяльності та способу його організації необхідно ретельно вивчити й узагальнити досвід про таку установу в країнах, де існує інститут присяжних; критично проаналізувати відповідне законодавство, узагальнити результати судової практики та наукові розробки; дослідити причини недоліків інституту присяжних і визначити умови, завдяки яким він може бути корисним для вітчизняної судової системи [78, с.4].