РЕФЕРАТ
Виникнення судового конституційного контролю у США
2010 р.
Будь-яке дослідження права США для повного досягнення поставленої мети має відбуватися у розрізі всієї правової системи. Враховуючи, що право судового конституційного контролю логічно випливає з принципу "розподілу влад", є однією з форм його функціонування, а також те, що формально-юридичною підставою виникнення і еволюції конституційного контролю в США став судовий прецедент, ми вважали за необхідне дослідити зв’язок судового конституційного контролю з такими важливими компонентами правової системи США, як принцип розподілу влад і судовий прецедент, яким присвячені п.п. 2.2 і 2.3 даного Розділу.
Питання про правові підстави конституційного контролю у США тривалий час було і залишається дискусійним. В радянській правовій науці не було єдиної точки зору стосовно питання, чи був конституційний контроль одним із трьох основних доктринальних принципів державно-політичної системи США (поряд з розподілом влади і федералізмом), передбачених Конституцією 1787 р.; або ж, навпаки, даний інститут не був передбачений Конституцією і Верховний суд США не був наділений повноваженнями здійснювати конституційний контроль. Так, наприклад, вчена Махненко О.О. вважала, що Конституція 1787 р. передбачала конституційний контроль, суб’єктами якого були суди штатів і Верховний суд США в якості апеляційного органу, але об’єктом такого контролю було лише законодавство штатів, а не національне [6, с. 17].
Більшість радянських вчених дотримувалась іншої позиції щодо цього питання, вважаючи, що Конституція США не наділила Верховний суд США повноваженнями по здійсненню конституційного контролю, що Верховний суд вийшов за рамки конституції і привласнив собі право перевірки не лише законів штатів, але і законів федерації (Бойченко Г.Г. [2, с. 51, 57], Гуценко К.Ф, Євдокімов В.Б. , Нудель М.А. та інші). Серед вчених, які займаються або займалися цією проблематикою упродовж останніх десятиліть, ця точка зору також має своїх прихильників. Так, наприклад, А.О. Мішин вказував на те, що Верховний суд США сам привласнив собі повноваження здійснювати конституційний контроль, які в майбутньому ніколи не оскаржувались [9, с. 36]. Вчена Нікіфорова М.А. відзначає, що модель судового конституційного контролю, яка діє в Сполучених Штатах, не є конституційним інститутом в прямому розумінні: на базі тлумачення основного закону держави її як інститут “сформував” Верховний суд США [11, с. 7]. Нижченаведений аналіз відомої судової справи Marbury v. Madison, якою було започатковано практику перевірки судами США конституційності федеральних законів, доводить, що окремі американські вчені дотримуються подібної точки зору щодо правових підстав конституційного контролю у США.
Аналіз Конституції США дозволяє зробити висновок про те, що вона не містить чітко висловленого посилання на судовий конституційний контроль, під яким згідно з американською доктриною розуміють повноваження судів Сполучених Штатів Америки визначати законність актів державних органів. Питанню судової влади в США присвячена ст. 3 Конституції США, в якій зазначено, що "судова влада Сполучених Штатів належить єдиному Верховному суду і тим нижчим судам, які час від часу може призначати й засновувати Конгрес…" і що "судова влада поширюється на всі справи, які вирішуються за законом і правом справедливості і які виникають на основі цієї Конституції та інших законів Сполучених Штатів, міжнародних угод, що укладені чи будуть укладені Сполученими Штатами; на всі справи, що стосуються послів, інших поважних представників та консулів; на всі справи адміралтейства та інші морські справи, в яких Сполучені Штати є однією із сторін; на всі спори між двома чи більше штатами, між штатом і громадянами іншого штату, між громадянами різних штатів, між громадянами одного штату за позовами про землі, даровані різними штатами, а також між штатом чи його громадянами та іноземними державами, громадянами чи підданими…"[12, с. 143]. Однак ще до прийняття Конституції США в 1787 р. під час обговорення її проекту розробники американської Конституції обговорювали ідею про надання судам можливості здійснювати судовий конституційний контроль. Про це свідчить збірка із 85 статей, опублікованих в період з кінця жовтня 1787 р. по травень 1788 р. в газетах штату Нью-Йорк під псевдонімом Публій і загальною назвою "Федераліст". Так, один із авторів цих статей О. Гамільтон активно виступав на сторінках цього видання з ідеєю про необхідність надання судам повноважень здійснювати судовий конституційний контроль, вказуючи на те, що жодний законодавчий акт, що суперечить Конституції, не може бути чинним: "Якщо ж хтось стверджуватиме, що законодавчий орган є сам конституційним суддею власних повноважень, а його тлумачення цих повноважень є остаточним для інших департаментів влади, то на це можна відповісти, що таке припущення не може бути природним, позаяк його неможливо виснувати з жодного положення Конституції… Набагато розумніше припустити, що суди покликані бути проміжним органом між народом і легіслатурою - для того, зокрема, щоб утримувати останню в межах, установлених для її повноважень. Справжня сфера компетенції судів, притаманна, лише їм, - тлумачення законів. Конституція має розглядатися й фактично розглядається суддями як основний закон. Відтак саме їм належить визначати її зміст, так само як і зміст будь-якого акта законодавчого органу. Якщо між Конституцією та законодавчим актом виникне непримиренна суперечність, перевагу, звичайно, слід віддавати тому документу, який має вищу обов’язкову силу та юридичну чинність, тобто Конституції має бути віддана перевага перед законом..." (Федераліст № 78) [13, с. 393 - 394]. Оскільки ця ідея викликала негативну реакцію більшості розробників Конституції США, повноваження судової влади по здійсненню судового конституційного контролю не були відображені в тексті Конституції. Головна причина негативної реакції полягала у побоюванні сильної центральної (федеральної) влади.
Проте слід врахувати, що у США застосовується доктрина прецедентного права (більш детальному аналізу якої присвячено підрозділ 2.3), відповідно до якої рішення, що приймаються судами США по конкретним справам, стають обов’язковими для майбутніх подібних справ, якщо тільки не будуть скасовані. Тому саме прецедент, створений в результаті розгляду знаменитої справи Marbury v. Madison 1803 року, заснував судовий конституційний контроль. Слід зазначити, що США - не єдина держава, в якій функція судового конституційного контролю не передбачена в положеннях Конституції, а встановлена судовою практикою. Наприклад, в Ізраїлі функція судового конституційного контролю щодо законодавчих актів була встановлена судом внаслідок розгляду справи United Mizrahi Bank Ltd. v. Migdal Coop. Vill., у 1995 році. Як зазначає А. Барак, в обох державах все ще є противники законності цих судових рішень. Якщо в США ця тенденція пішла на спад, то в Ізраїлі, на думку вченого, вона все ще має місце і пояснюється тим, що засновники Конституції Ізраїлю викладають свої позиції в рішеннях і ухвалах Верховного суду .
У 1800 р. на Президентських виборах у США переміг республіканець Томас Джефферсон, який замінив на цій посаді федераліста Джона Адамса. За декілька тижнів до того, як Джефферсон і Республіканці зайняли свої посади, Федералісти намагалися відшукати надійні засоби збереження свого контролю над судовою владою.
У грудні 1800 року Олівер Елсуорт, третій Головний суддя США, залишив свою посаду у Верховному суді. Після його відставки Джон Адамс призначив Джона Маршалла, який виконував повноваження Державного Секретаря Адамса і був лідером партії Федералістів, четвертим Верховним суддею США. 27 січня 1801 року Сенат затвердив кандидатуру Маршалла на цій посаді. На прохання Адамса Джон Маршалл продовжував виконувати повноваження Державного Секретаря до закінчення терміну Президентських повноважень Адамса.
З метою збереження контролю над судовою владою Федералісти приймають 13 лютого 1801 року закон про Федеральний Окружний Суд, яким передбачалось створення 16 нових окружних судів і відповідно посад суддів цих судів. Президент Адамс зробив спробу призначити на ці посади прибічників своєї партії і навіть встиг провести голосування по їх кандидатурам в Сенаті.
27 лютого 1801 року Конгрес приймає закон, яким було передбачено призначення 42 мирових суддів у судових округах Колумбії та Олександрії. Президент Адамс призначив на ці посади прибічників своєї партії і Сенат затвердив їх кандидатури 3 березня 1801 року, за день до приходу до влади Республіканців. Формальне призначення було здійснене шляхом вручення Державним Секретарем, повноваження якого виконував Джон Маршалл, патентів на звання мирових суддів. Але Джон Маршалл не встиг вручити патенти всім кандидатам.
Коли 20 січня 1801 р. до Білого Дому прийшов новий Президент США – Томас Джефферсон, то він по ряду причин, передусім політичних (він був представником Республіканської партії і хотів бачити на керівних державних посадах прибічників своєї партії), не став відправляти накази про призначення, які залишалися. Не отримав такого наказу і Вільям Марбері, який був затверджений Адамсом на посаді одного із 42 суддів в окрузі Колумбія.
Вільям Марбері, обурений діями республіканців, подав позов проти Державного Секретаря Джефферсона, Джеймса Медісона до Верховного суду США. Він заявляв, що підпадає під юрисдикцію § 13 Судового Акта 1789 року, за яким він мав право і на посаду, і на призначення.
Ця справа була вирішена не на користь Вільяма Марбері: суд не зобов’язав Джефферсона та його Державного Секретаря вчинити певні дії на користь позивача. Але при розгляді цієї справи суд постав перед необхідністю визначення відносин судової влади з державними органами. В результаті розгляду цієї справи судді заснували важливе повноваження Верховного суду: визначати конституційність актів виконавчої і законодавчої гілок влади. З того часу справа Marbury v. Madison вважається головним джерелом американської доктрини про судовий контроль за діями та актами органів законодавчої і виконавчої влади.