Без сумніву велике значення для забезпечення гендерної рівності у трудових відносинах має Конвенція МОП „Про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності” №100. Так, ст.2 Конвенції №100 закріплює, що держава, яка ратифікувала цю конвенцію повинна забезпечити застосування щодо всіх трудівників принципу рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності. Цей принцип може застосовуватись шляхом: а) або національного законодавства; b) або системи визначення винагородження, встановленої чи визнаної законодавством; с) або колективних договорів між підприємцями і трудівниками; d) або поєднання цих різних способів.
Не суперечить принципові рівного винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності різниця у ставках винагородження, котра відповідає незалежно від статі різниці, яка випливає з об’єктивної оцінки виконуваної роботи. Методи такої оцінки можуть бути об’єктом рішень влади, компетентної в галузі визначення ставок винагородження, або сторін, котрі беруть участь у колективних договорах, якщо ставки винагородження визначається такими договорами.
Важко переоцінити важливість Конвенція МОП „Про дискримінацію в галузі праці та занять” № 111 для захисту соціально-економічних прав та інтересів. Передусім це те, що цей міжнародний акт дає міжнародне визначення терміну „дискримінація”. Так, відповідно до ст.1 Конвенції №111 термін „дискримінація” охоплює: a) будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять; b) будь-яке інше розрізнення, недопущення або перевагу, що призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять і визначається відповідним членом Організації після консультації з представницькими організаціями роботодавців і працівників, де такі є, та з іншими відповідними органами.
Дискримінацією в розумінні Конвенції №111 не вважається. будь-яке розрізнення, недопущення або перевага відносно певної роботи, що ґрунтується на її специфічних вимогах.
Конвенція №111 зобов’язує будь-яку країну, яка її ратифікувала визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
З метою забезпечення такої політики кожний член МОП, для якого ця Конвенція є чинною, зобов’язується методами, що відповідають національним умовам і практиці:
a) прагнути забезпечити співробітництво організацій роботодавців і працівників, а також інших належних органів;
b) ввести таке законодавство й заохочувати такі освітні програми, які зможуть забезпечити ухвалення й дотримання цієї політики;
c) скасовувати будь-які законодавчі положення і змінювати будь-які адміністративні інструкції або практику, що не збігаються з цією політикою;
d) проводити встановлену політику в галузі праці під безпосереднім контролем державної влади;
e) забезпечувати дотримання встановленої політики в діяльності установ з питань професійної орієнтації, професійного навчання та працевлаштування під керівництвом державної влади;
f) зазначати у своїй щорічній доповіді про застосування Конвенції заходи, проведені відповідно до згаданої політики, та досягнуті за допомогою цих заходів результати.
Не можна оминути увагою Конвенцію МОП „Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої пращ” № 182, як таку, яка стоїть на сторожі прав і свобод дітей та підлітків в сфері праці.
Слід зазначити, що захист дітей - головний предмет заклопотаності багатьох людей і організацій дитячою працею. Діти вразливі в багатьох відносинах, а дитинство - це період життя, коли потрібен особливий захист; крім того, що працюючі діти часто служать об'єктами зловживань і експлуатації.
Комітет Міжнародної Організації Праці по застосуванню конвенцій і рекомендацій володіє інформацію про використання рабської праці дітей. Діти продаються батьками для роботи в килимарстві, у скляних майстернях, для занять проституцією. Дитяче рабство подібного роду відомо в Південно-Східній Азії, Західній Африці, і, незважаючи на те що офіційно така практика рішуче відкидається, насправді вона широко поширена і документально підтверджується.
Останнім часом сексуальна експлуатація дітей стала серйозною глобальною проблемою. Усе більше дітей продається і купується на вивіз за кордон. Вважається, що існує п'ять міжнародних злочинних мереж, що займаються кримінальним постачанням дітей: з Латинської Америки в Європу і на Близькій Схід; з Південної і Південно-Східної Азії в Північну Європу і на Близький Схід; європейський регіональний ринок; об'єднаний арабський регіональний ринок і Західно-Африканський експорт дівчат. У Східній Європі в даний час вивіз дітей йде зі сходу на захід. Дівчата з Білорусі, Росії й України вивозяться в Угорщину, Польщу і Прибалтику або в західноєвропейські столиці. Мається ряд чітко сформованих шляхів торгівлі „білим товаром”. З Румунії потік повій спрямований в Італію, на Кіпр і в Туреччину; з Південно-Східної Азії - в Австралію, Нову Зеландію, Японію, США, на Тайвань; з Індії і Пакистану - на Близький Схід. За даними ООН,близько 1 млн. дітей в Азії є жертвами сексуальної торгівлі. Зведення, почерпнуті з преси і неурядових організацій, указують на те, що торгівля дівчинками між Таїландом і сусідніми країнами розростається. У Латинській Америці значне число дітей працює і живе на вулиці, де вони легко стають жертвами комерційної сексуальної експлуатації. В Африці також багато країн (Буркіна-Фасо, Кот д'Івуар, Гана, Кенія, Замбія і Зімбабве) зштовхнулися з ростом дитячої проституції. Збільшення дитячої сексуальної торгівлі, безсумнівно, стало результатом інтернаціоналізації секс-туризму разом з неправильним уявленням, що ризик заразитися ВІЛ-інфекцією/СНІДом з малолітніми партнерами менше, ніж з дорослими [9, с.38].
Розуміючи такий стан справ світова спільнота прийшла до загальної думки щодо того, що необхідно вважати неприйнятними формами дитячої праці. Конвенція МОП „Про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої пращ” № 182 відбиває цю заклопотаність і прихильність міжнародного співтовариства справі ліквідації найгірших форм дитячої праці. Так, під найгіршими формами дитячої праці в Конвенції розуміються: a) усі форми рабства або практика, подібна до рабства, як наприклад, продаж дітей та торгівля ними, боргова кабала та кріпосна залежність, а також примусова чи обов’язкова праця, включаючи примусове чи обов’язкове вербування дітей для використання їх у збройних конфліктах; b) використання, вербування або пропонування дитини для заняття проституцією, виробництва порнографічної продукції чи для порнографічних вистав; c) використання, вербування або пропонування дитини для незаконної діяльності, зокрема, для виробництва та продажу наркотиків, як це визначено у відповідних міжнародних договорах; d) робота, яка за своїм характером чи умовами, в яких вона виконується, може завдати шкоди здоров’ю, безпеці чи моральності дітей.
Стаття 1 Конвенції № 182 містить імперативну норму для держав, які її ратифікували, щодо негайного вживання ефективних заходів щодо забезпечення в терміновому порядку заборони та ліквідації вищенаведених форм дитячої праці.
Досі ще не ратифікована Конвенція МОП „Про мінімальні норми соціального забезпечення” №102 містить доволі високі стандарти в сфері соціального забезпечення. Виходячи з положень даної конвенції Міжнародна організація праці до складових соціального забезпечення населення відносить: медичну допомогу, допомогу у зв’язку з хворобою, допомогу по безробіттю, допомогу по старості, допомогу в разі трудового каліцтва або професійного захворювання, сімейні допомоги, допомогу у зв’язку з вагітністю та пологами, допомогу по інвалідності, допомогу у зв’язку з втратою годувальника.
Слід зазначити, що національне законодавство в цілому відповідає нормам вищезазначених конвенцій Міжнародної Організації Праці, в той же час небажання ратифікувати таку важливу для захисту соціально-економічних прав громадян України конвенцію (Конвенція №102) свідчить, що сьогодні ще не все добре з можливостями держави в соціальній сфері.
Поряд з міжнародними стандартами в сфері забезпечення та захисту соціально-економічних прав людини слід виділити і європейські стандарти в цій галузі. Останні закріплені головним чином у Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), в Європейській соціальній хартії (1961 р.) і у Європейській соціальній хартії (переглянутій) (1996 р.).
У цих документах зведені соціально-економічні права, закріплені в актах ООН, у конвенціях і рекомендаціях МОП. Вони вносять у них деякі зміни з урахуванням регіональної специфіки, а також доповнюють їх з урахуванням новітніх тенденцій у розвитку трудового права країн Європи і в цілому трудового права у світовому масштабі, є втіленням свого роду європейського еталона рівня умов праці, охорони соціально-трудових прав працівників, - еталона, якому повинні відповідати національні системи трудового права країн - учасниць Ради Європи.
У Європейській конвенції про захист прав людини і основних свобод соціально-економічним правам людини присвячена ст.6, яка забороняє примусову або обов'язкову працю. Проте з поняття примусової праці виключається: a) будь-яка робота, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою або під час умовного звільнення з-під варти; b) будь-яка служба військового характеру або, - у випадку, коли особа відмовляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, - служба, яка має виконуватися замість обов’язкової військової служби; c) будь-яка служба, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства; d) будь-яка робота чи служба, яка входить у звичайні громадянські обов’язки.