Стосовно Європейської соціальній хартії (1961 р.) і Європейської соціальній хартії (переглянутій) (1996 р.), то ці документи повністю присвячені закріпленню та захисту соціально-економічних прав людини. Різниця між ними складається в тому, що Європейська соціальна хартія (переглянута) включає більше соціально-економічних прав людини.
До позитиву діяльності нашої держави слід віднести те, що саме Європейську соціальну хартію (переглянуту) ратифікувала Україна.
На сторожі виконання міжнародно-правових норм, які закріплюють права та свободи людини стоять спеціально створені міжнародні інституції: Серед них чільне місце посідає Європейський суд з прав людини.
Діяльність Європейського суду з прав людини регулюється розділом II „Європейський суд з прав людини” Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод. Виходячи з пріоритету міжнародних стандартів в галузі прав людини над національним правом і законодавством, Європейський суд з прав людини сприяє практиці безпосереднього застосування цього принципу національними судовими органами. Тим самим затверджується принципово нове право людини - звертатися в суд з позовом, заснованим на діючих нормах міжнародного права, іншими словами, право на міжнародний порядок, що забезпечує права людини [18, с.115].
Як відомо велика кількість скарг до Європейського суду з прав людини надходить з України. Це свідчить, що становище з правами людини в нашій країні продовжує залишатися несприятливим і в громадян України зберігається низький рівень довіри до вітчизняних судових органів, а прийняті національні закони спрямовані на захист прав людини недостатньо виконуються в багатьох регіонах країни. Існує багато невирішених соціально-правових проблем, досить значна кількість правопорушень з боку державних органів, у тому числі в питаннях дотримання конституційних норм; невелика кількість позитивних випадків судового розгляду справ з питань порушення прав людини, часте невиконання рішень судів різних рівнів. Тому громадяни України звертаються в Європейський суд з прав людини по самим різним питанням, пов'язаним з порушенням їх прав.
Слід зазначити, що великий відсоток таких скарг стосується саме порушення їх соціально-економічних прав. Характерними є такі справи: „Сікорська проти України" та „Моргуненко проти України”. Так, в справі „Сікорська проти України" обставинами справи було наступне. Заявниця, Ольга Степанівна Сікорська, 1952 р. н., проживає в м. Житомирі. З 1988 до 2001 року заявниця працювала вчителем у Житомирському обласному будинку дитини (далі - будинок дитини).27 вересня 2001 року Богунський районний суд м. Житомира (далі - суд) зобов'язав будинок дитини сплатити заявнику 3 483,60 грн як відшкодування боргів із заробітної плати та соціальних виплат.
Житомирське обласне управління юстиції у своєму листі від 10 жовтня 2003 року поінформувало заявницю про те, що рішення суду на її користь не може бути виконано через відсутність коштів у боржника. У листі також було зазначено, що Державний бюджет 2003 року не передбачав соціальні виплати для вчителів, а також те, що Житомирська обласна державна адміністрація звернулася до Міністерства фінансів для запозичення коштів на виплату боргу заявниці.
Рішення від 27 вересня 2001 року залишається невиконаним.
У листопаді 2001 року заявниця розпочала провадження проти будинку дитини, вимагаючи поновлення на роботі та компенсацію з втрати заробітної плати.31 травня 2002 року суд відхилив цю вимогу як необгрунтовану.12 вересня 2002 року Житомирський обласний апеляційний суд підтримав це рішення.12 лютого 2003 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу заявниці.
Зміст рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд). Посилаючись на ч.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод (далі Конвенція), заявниця скаржилася на невиконання остаточного судового рішення на її користь.
Суд дійшов висновку про те, що скарга заявниці, згідно зі ст.6 Конвенції, торкається питань факту та питань права згідно з Конвенцією, а тому є прийнятною.
Уряд визнав необхідність виконати рішення на користь заявниці. Він стверджував, що судове рішення від 27 вересня 2001 року залишилося невиконаним через відсутність бюджетних коштів, що, у свою чергу, спричинене скрутною фінансовою ситуацією у державі. З цим не погодилася заявниця.
На думку Суду, у даній справі виконання судових рішень на користь заявниці було затримано на п'ять років і дев'ять місяців через неможливість держави передбачити відповідні витрати у державному бюджеті.
Суд погодився з тим, що асигнації з бюджету коштів на виплату державних боргів можуть спричинити певну затримку у виконанні судових рішень. Проте, на думку Суду, держава-відповідач не досягнула цілей, передбачених ч.1 ст.6 Конвенції, не спромігшись зробити такі асигнування протягом декількох років. Більше того, нестача коштів у держави не може виправдати невиконання судового рішення, ухваленого не на її користь.
Вищенаведені міркування дозволили Суду дійти висновку про те, що виконання судового рішення на користь заявника не було здійснено в межах розумного строку. Таким чином, у даній справі мало місце порушення ч.1ст.6 Конвенції.
Заявниця також скаржилася на порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції та ч.1 ст.6 Конвенції, зокрема, на несправедливість та результат застосування процедур з відновлення її порушених прав.
Проте, дослідивши усі матеріали справи, Суд вважає, що у них немає більше ознак порушень прав, передбачених у Конвенції та Протоколах до неї. Тому ця частина скарги заявниці є неприйнятною як необгрунтована відповідно до вимог ч.1, 3, 4 ст.35 Конвенції.
Відповідно до вимог ст.41 Конвенції Суд призначив сплатити заявниці 2 600 євро на відшкодування моральної шкоди, а також виконати рішення національного суду на користь заявниці [9, с.12].
В справі „Моргуненко проти України" обставинами справи було наступне. Заявник Іван Андрійович Моргуненко, 1937 р. н., проживає у м. Кривий Ріг. Він працював у Відкритому акціонерному товаристві „Кривбасзалізрудком" (далі - ВАТ). Державне відкрите акціонерне товариство „Укррудпром" є власником 100% акцій ВАТ.
У березні 2000 року заявник розпочав провадження у цивільній справі у Дзержинському районному суді м. Кривого Рогу, вимагаючи поновлення на посаді гірничого майстра ВАТта відшкодування шкоди, завданої незаконним його звільненням.2 листопада 2001 року цей суд ухвалив рішення про поновлення заявника на посаді гірничого майстра і частково задовольнив його вимогу про відшкодування шкоди на суму 12 231,37 грн. ВАТ подало апеляцію на це рішення суду, поновивши при цьому заявника на займаній раніше посаді.4 червня 2002 року апеляційний суд Дніпропетровської області підтримав рішення суду першої інстанції про поновлення заявника на посаді, проте зменшив суму компенсаційної виплати до 7 038,38 грн. Це рішення апеляційного суду не було оскаржене в касаційному порядку жодною зі сторін у встановлений строк, а тому стало остаточним у справі заявника.
30 липня 2002 року відділ Державної виконавчої служби Жовтневого району м. Кривого Рогу розпочало виконавче провадження у справі заявника.30 липня 2002 року це виконавче провадження було зупинено через початок процедури банкрутства ВАТ.26 квітня 2004 року виконавче провадження у справі заявника було відновлене, оскільки процедура банкрутства ВАТ була припинена. У травні 2004 рішення на користь заявника було зрештою виконане.
Зміст рішення Європейського суду з прав людини. Заявник, посилаючись на ч.1 ст.6 Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, скаржився на тривалість розгляду його цивільної справи у суді, включаючи й стадію виконавчого провадження.
Суд зазначив, що судове провадження та виконавче провадження є стадіями цілісного процесу. Отже, виконавче провадження не повинно відокремлюватися від судового процесу і ці провадження мають розглядатися разом, у їх сукупності.
Суд визнав скаргу заявника прийнятною. Стосовно його скарги Суд нагадав, що заявник ініціював у суді провадження у цивільній справі про поновлення його на займаній раніше посаді та відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням у березні 2000 року. Цей судовий процес зрештою завершився прийняттям остаточного судового рішення 4 червня 2002 року. Таким чином, тривалість провадження у справі заявника на судовій стадії становила 2 роки та три місяці, під час яких вимоги заявника розглядалися судами двох рівнів юрисдикції. Далі Суд зазначив, що у липні 2002 року розпочалося виконавче провадження щодо судового рішення від 4 червня 2002 року, проте заявник зміг отримати всю присуджену йому суму компенсаційних виплат лише через 23 місяці після цього, у травні 2004 року.
Суд наголосив, що обґрунтованість тривалості провадження повинна бути оцінена у світлі обставин справи з урахуванням наступних критеріїв: складність справи і поведінка заявника та уповноважених державних органів, а також зважаючи на те, що міг отримати заявник від вирішення справи.
Суд зазначив, що затримка у провадженні у справі заявника була спричинена насамперед невиконанням остаточного судового рішення, ухваленого на його користь.
Дослідивши всі обставини справи, Суд дійшов висновку про те, що Уряд не спромігся навести аргументу чи факту, який би дозволив Суду вважати тривалість провадження у справі в межах розумного строку. Виходячи з вищенаведеного Суд визнав тривалість проваджень у справі заявника надмірною і такою, яка не відповідає вимозі розумного строку судового розгляду. Отже, було порушено ч.1 ст.6 Конвенції.