5. 1973-1991 рр. У цей період простежується активна участь держави у міжнародній охороні інтелектуальної власності. У зв’язку з чим виникає потреба вдосконалення національно-правового регулювання у сфері інтелектуальної власності. Юристи-фахівці висловлюють думки про необхідність наближення правового регулювання у вищезазначеній сфері до принципів, характерних для більшості розвинених країн. Для цього пропонувалося узгодити законодавство у сфері інтелектуальної власності з вимогами основних міжнародних конвенцій.
6. 1991 р. - дотепер. Після набуття Україною статусу самостійної держави й зорієнтованістю її на розвиток ринкових відносин дався взнаки недостатній рівень охорони інтелектуальної власності. Виникла потреба у створенні власного законодавства у сфері інтелектуальної власності, приведенні його у відповідність до міжнародного законодавства. Цей період характеризується розширенням сфери системи охорони інтелектуальної власності, поступовою адаптацією національного законодавства до міжнародних норм. Деякі вчені [1, с.69] пропонують поділяти період становлення вітчизняної, суто української, системи охорони інтелектуальної власності на підетапи:
- 1991-1994 рр. - створення першочергових законодавчих засад та створення базових організаційних структур;
- 1995-1999 рр. - запровадження курсу на здійснення соціально-економічних реформ, спрямованого на застосування міжнародних стандартів у сфері охорони інтелектуальної власності;
- 2000 р. - дотепер - удосконалення створених на передніх етапах нормативно-правових актів, інтенсифікація участі України в системі міжнародних конвенцій і договорів з інтелектуальної власності.
Таким чином, здійснене дослідження історичного генезису правової охорони інтелектуальної власності дає можливість умовно і, насамперед, з пізнавальною метою, поділити історичний шлях формування законодавства про інтелектуальну власність на такі етапи:
1-й етап - зародження (період Античності: III ст. до н. е. - ІІ ст.)
2-й етап - становлення (період Середньовіччя: V-XVII ст.)
3-й етап - розвиток (період Нового часу XVII: - XIX ст.)
4-й етап - удосконалення і приведення у відповідність до соціально-економічного та політичного розвитку (з ХІХ - дотепер).
На нашу думку, такий поділ історичного шляху розвитку правової охорони інтелектуальної власності дасть можливість надалі більш поглиблено досліджувати тенденції розвитку законодавства про інтелектуальну власність і вносити відповідні пропозиції щодо його вдосконалення.
На сьогодні в Україні правовідносини у сфері інтелектуальної власності регулюються окремими положеннями Конституції України, нормами Цивільного, Кримінального, Господарського, Митного кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, а також нормами десяти спеціальних законів і майже ста підзаконних нормативно-правових актів. Законодавство України в сфері інтелектуальної власності нині є розрізненим і нескоординованим, а тому потребує певної систематизації. Безумовно, що центральна роль в ієрархії системи законодавства у сфері інтелектуальної власності належить прийнятому 16 січня 2003 року Верховною Радою України Цивільному кодексу України, четверта книга якого має назву “Право інтелектуальної власності" [3].
Що стосується адміністративно-правової охорони інтелектуальної власності, то поява у чинному кодексі статті, яка передбачала відповідальність за порушення прав інтелектуальної власності, зумовило прийняття Закону України “Про охорону прав на сорти рослин” [2]. Так, у 1994 році в Кодексі України про адміністративні правопорушення з’явилася стаття 51-2 “Порушення прав власника патенту на сорти рослин” і тільки у 2001 році Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення відповідальності за порушення прав на об’єкти права інтелектуальної власності" редакцію зазначеної статті було змінено чинною статтею [3].
У нормах спеціальних законів безпосереднє вказування на захист інтелектуальної власності адміністративним законодавством зазначено у ст.51 Закону України “Про авторські та суміжні права" [2]. У всіх інших зазначається, що порушення прав власника тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України, яке передбачає і адміністративну відповідальність.
Отже, можна висновувати про те, що інститут адміністративної відповідальності за порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності є новим для сучасної адміністративістики, саме тому існує реальна потреба з урахуванням новітніх досягнень науки адміністративного права, вітчизняного та зарубіжного досвіду виробити оптимальні рекомендації для удосконалення адміністративної відповідальності за зазначені правопорушення, виробити раціональний і ефективний механізм її реалізації.
Окрім зазначених національних нормативно-правових актів, в Україні застосовуються також норми міжнародного права. Так, Україна є учасницею 18 багатосторонніх міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності, які адмініструє Всесвітня організація інтелектуальної власності, а також п’яти міжнародних угод держав СНД і десяти двосторонніх міжурядових угод у цій сфері [5, с.5-6].
Аналізуючи систему законодавчого регулювання адміністративно-правових відносин інтелектуальної власності в Україні, як окремим блоком нормативно-правових актів у сфері інтелектуальної власності, І.С. Кравченко виділяє стандарти: Стандарти ВОІВ, державні стандарти України [6, с.111].
Отже, на сьогодні Україна стоїть на шляху реформування власної системи права інтелектуальної власності (інтелектуального права). З одного боку Україна бере участь в усіх основних (базових) загальновизнаних міжнародних договорах у сфері охорони інтелектуальної власності, а з іншого - українське законодавство в цій сфері сформовано аж ніяк не остаточно. На необхідність оновлення наявної системи інтелектуального законодавства звертається увага в наукових статтях, а також у багатьох документах як дослідницького [5, с.5-6; 7, с.97], так і політичного змісту, таких як: Програма інтеграції України до Європейського Союзу [8], Рекомендації парламентських слухань: “Захист прав інтелектуальної власності в Україні: проблеми законодавчого забезпечення та правозастосування" [9, с.59-79].
Сьогодні триває дискусія про подальші шляхи розвитку системи законодавства про інтелектуальну власність. Все більшої уваги приділяється державній політиці у сфері регулювання суспільних відносин з приводу інтелектуальної власності щодо відповідності світовим стандартам і бажанні провести гармонізацію внутрішнього законодавства до нормам основних міжнародно-правових актів. Про невідповідність деяких положень внутрішнього законодавства нормам конвенцій і міжнародних договорів, до яких приєдналася Україна, йдеться у багатьох дослідницьких роботах, присвячених проблемам регулювання інтелектуально-правових відносин. Розробляються та обговорюються проекти змін до спеціальних законів у зв’язку з появою нових результатів інтелектуальної діяльності, а також нових способів фіксації та розповсюдження інтелектуальних продуктів. Так, останні досягнення в галузі цифрової технології, мовного зв’язку й інші зміни, обумовлені інтенсивним технологічним розвитком, спричинили багато проблем щодо охорони прав мовних організацій, глобальної мережі Інтернет. Також на сьогодні існують закони, які не приведено у відповідність до Цивільного кодексу України, не врегульовано належним чином питання охорони комп’ютерних програм, баз даних, промислових зразків та корисних моделей, “ноу-хау”, раціоналізаторських пропозицій, існує неоднозначність термінології в різних нормативно-правових актах.
У сучасній юридичній науці панує думка про те, що розв’язання наявних законодавчих проблем є можливим із прийняттям єдиного закону, який би визначав систему норм інтелектуального права загалом. Прикладом може бути практика Франції, де Кодекс інтелектуальної власності містить основи охорони і правового регулювання зазначеної сфери [1]. Заслуговують на увагу і здобутки російських учених-цивілістів і фахівців з інтелектуальної власності, які стверджують, що правова природа інтелектуальної власності більш ніж специфічна порівняно із природою об’єктів цивільного права і, за таких умов, включення нормативно-правової бази інтелектуального права до Цивільного кодексу спричиняє до порушення зв’язку елементів загальної частини ЦК РФ з елементами інших його складових частин. Саме тому вони наголошують на необхідності підготовки і прийняття Кодексу інтелектуальної власності. В Україні у 2004 році також було зроблено спроби кодифікувати сферу інтелектуальної власності. Так, народними депутатами України Б.І. Тарасюком і Р.М. Зваричем подано до Верховної Ради України проект Кодексу України про інтелектуальну власність (реєстрація №5620 від 07.06.2004 року), у якому запропоновано прийняти єдиний консолідований акт, скасувавши при цьому Книгу ІV Цивільного кодексу України “Право інтелектуальної власності”, Главу 16 Господарського кодексу України, спеціальні закони України, якими регламентовано різні питання зазначеної сфери. Але запропонований проект мав низку недоліків: звужував сферу регулювання, мав некоректно сформульовані положення, неузгодженість норм тощо. З цього питання було проведено наукову експертизу та круглий стіл у Верховній Раді України, та вирішено прийняття запропонованого Кодексу про інтелектуальну власність не обґрунтованим.
Безумовно, ідея поєднання в одному систематизованому нормативно-правовому акті загальних умов регулювання суспільних відносин - цілісного утворення, які складаються з елементів, що трансформуються один в одного у процесі взаємодії, заслуговує на увагу. Узагальнення розрізнених елементів в загальну для них логічно структуровану систему норм права значно полегшить їх правозастосування. Таким нормативним актом повинен стати Кодекс України про інтелектуальну власність, який буде мати чітку структуру та містити загальні, принципові положення щодо інтелектуальної власності.