Смекни!
smekni.com

Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США (стр. 1 из 5)

РЕФЕРАТ

Конституційний контроль за дотриманням конституційних прав і свобод в США


Американська концепція прав і свобод людини виходить з ідеї природного походження прав особи, відповідно до якої права належать людині в силу її народження, а не в силу законів. В Декларації незалежності США, яка була прийнята тринадцятьма штатами 4 липня 1776 р., було записано: "Ми виходимо з тієї самоочевидної істини, що всі люди створені рівними і наділені їх Творцем певними невідчужуваними правами, серед яких право на життя, свободу та прагнення до щастя" . У прийнятій у 1787 р. Конституції США не були закріплені важливі політичні, громадянські і економічні права людини, не було врегульовано питання про рабство, яке на момент прийняття Конституції існувало в 10 штатах, не проголошувався невідчужуваний характер прав людини. Але Конституція США в її початковому вигляді ніколи б не була ратифікована, якби не передбачалось, що перший Конгрес розробить і запропонує штатам Білль про права.

Автори Конституції США факт відсутності Білля про права в її тексті обґрунтовували різними аргументами. Зокрема, вони виходили з того, що закріплення переліку важливих прав і свобод людини і громадянина в текстах Конституцій штатів є причиною їх відсутності в Конституції Союзу. Вони вважали, що Конституція сама по собі є Біллем про права. Так, наприклад, А. Гамільтон, один із авторів Конституції США, зазначав з цього приводу наступне: “Окремі біллі про права складають конституцію Великої Британії, а конституція кожного з наших штатів є, навпаки, його біллем про права. Запропонована ж федеральна Конституція в разі її схвалення стане біллем про права Союзу…”

Для окремих штатів ці аргументи виявились недостатньо переконливими (зокрема, для Род-Айленду та Північної Кароліни). Вони відмовлялись ратифікувати Конституцію США, вимагаючи її доповнення Біллем про права.

У 1789 р. Конгресу були представлені поправки до Конституції, які стосувалися прав і свобод особи. Перші десять поправок до Конституції, прийняті Конгресом і ратифіковані штатами, одержали назву Білля про права. При розробленні багатьох положень Білля про права за основу були взяті такі документи, як Велика хартія свобод – Magna Carta 1215 р., Хабеас корпус акт 1679 р., закони колоніального періоду, конституції штатів, які діяли після проголошення незалежності, а також Декларація незалежності 1776 р., автором якої був Томас Джефферсон. Завдяки Біллю про права є всі підстави назвати американську Конституцію з огляду на час її прийняття прогресивним документом, враховуючи, що проголошені в поправках принципи встановлювали такі гарантії прав особи, які “зовсім не були відомі на той час континентальній Європі, де панували монархічні режими”. За два століття після прийняття Білля про права до Конституції США було внесено ще дев’ять поправок, які регламентують правовий статус особи.

В правовій системі США перевагу має індивідуалістичний підхід до прав людини і громадянина, який базується на пріоритеті особи перед суспільством і державою. Свобода, чи право, не лише не дарується людині державою (оскільки не можна дарувати те, що вже належить особі), але держава бере на себе обов’язок не обмежувати цю свободу.

У науковій літературі радянського періоду висловлювалася точка зору про те, що здійснення прав громадян залежить не від існування інституту конституційного контролю, а від того, в чиїх руках зосереджена державна влада (наприклад, у роботі М.А. Нуделя “Конституционный контроль в капиталистических государствах” . Якщо простежити діяльність Верховного суду США упродовж багатьох десятиріч, то можна дійти висновку, що в різні історичні періоди, ця діяльність мала різний характер. Відомий сучасний англо-американський вчений Р. Дворкін зазначає з цього приводу, що немає такого юриста, який не вважав би, що Верховний суд припускався помилок (навіть кричущих) у той чи інший момент своєї історії. Якщо конкретний юрист не зневажає консервативні рішення початку 1930-х років, що загрожували заблокувати Новий курс, тоді, скоріш за все, він зневажатиме ліберальні рішення останнього десятиріччя .

В американській літературі склалась традиція диференціювати історію Верховного суду США по періодам, які пов’язані з іменем Головного судді – Суд Маршалла, Суд Уоррена, Суд Ренквіста і т.д. Вчений З.М. Черніловський вказував, що хоча така періодизація не є достойною в науковому плані, вона має свої зручності. У працях багатьох вчених, які присвячені дослідженню питань американського конституціоналізму, була використана така періодизація (Нікіфорова Б.С., Уілсона Д., Черніловського З.М. та ін.).

Так, у 1800-х рр. була прийнята ціла низка рішень, спрямованих на поширення расової сегрегації, протидію державному регулюванню економіки та встановленню основ соціального законодавства. У 1857 році Верховний суд США, очолюваний Р. Тені, рішенням у справі Dredd Scott v. Sandford не задовольнив позов темношкірого раба Дреда Скотта, який вимагав визнати його вільним громадянином, оголосивши неконституційним розділ 8 федерального закону 1820 р., яким заборонялося рабство на північ від ріки Міссурі . Наслідком цього рішення стало розповсюдження рабства фактично на всю територію Сполучених Штатів.

Упродовж 1910 р. Верховний суд США визнав неконституційними 150 законів, які в своїй більшості були спрямовані на регулювання питань умов праці. Однак вже у першій пол. ХХ ст. Верховний суд США прийняв цілу низку прогресивних рішень.

У 1954 р. Верховний суд США розглядав справу Brown v. Board of Education, по якій ухвалив рішення про те, що Лінда Браун, темношкіра дівчинка, яка навчалася в середній державній школі м. Топека (штат Канзас), була позбавлена однакового для всіх правового захисту (що гарантується XIV поправкою), оскільки школи цього міста були сегреговані. Суд не обмежив своє рішення правом Лінди Браун ходити до несегрегованої школи, а розповсюдив його на всіх “інших” в аналогічній ситуації . Рішення у цій справі, в якому визнавалась незаконною сегрегація в школах, справедливо називають початком заборони расової дискримінації, зокрема, десегрегації державних шкіл.

Після справи Брауна Верховний суд США скасував і інші складові існуючої системи сегрегації: 1) заборонялась дискримінація темношкірого населення в публічних парках (справа Holcome v. Beal, 1954); 2) при наймі квартир в муніципальних будинках та номерів в готелях (Housing Authority v. Banks, 1954); 3) міських автобусах і на громадських пляжах (Mayor and City Council of Baltimora v. Dawson, 1955). У 1960–х роках Конгрес США вперше за останні 100 років прийняв низку законів, які заборонили дискримінацію при працевлаштуванні, в громадських місцях, в сфері локальної політики та на виборах, були прийняті закони про заборону дискримінації за наявності фізичних чи розумових вад, а також за віковими ознаками, за ознаками раси, статі, віросповідання.

Цілком закономірним явищем в умовах процесу демократизації державно-правових структур, який відбувався за часів “суду Уоррена” в 1950-х та 1960-х роках, було посилення гарантій прав особи в кримінальному процесі.

Так, у 1963 році у справі Gideon v. Wainwright Верховний суд ухвалив, що “належна правова процедура” включає право на захист по всім кримінальним справам і на будь-якій стадії кримінального процесу, на федеральному і штатному рівнях, де можуть бути порушені “істотні права обвинуваченого, зокрема при допиті чи розпізнанні особи в поліції після арешту…”. Рішенням у цій справі Верховний суд фактично визнав, що особа, яку обвинувачують у вчиненні протиправних дій і яка не здатна запросити захисника, не може розраховувати на справедливий суд, якщо захисник не буде їй наданий. Упродовж року після винесення цього рішення Верховний суд скасував більше сорока вироків судів штатів, які суперечили цьому рішенню, а Конгрес у 1964 році прийняв Закон про кримінальне правосуддя, яким передбачалась більш широка участь захисту при розгляді кримінальних справ федеральними судами.

Серед інших прогресивних рішень “суду Уоррена”, спрямованих на посилення процесуального положення обвинуваченого, слід окремо виділити рішення Escobedo v. Illinois (1964), Miranda v. Arizona (1966), Mapp v. Ohio (1961). Рішенням у справі Escobedo v. Illinois Верховний суд скасував засудження особи обвинуваченого у випадку, якщо поліція продовжувала допит після того, як відмовила у побаченні з адвокатом . У справі Miranda v. Arizona Верховний суд постановив, що, коли обвинувачений знаходиться під вартою, поліція не має права вести допит, якщо особа, яку обвинувачують, не попереджена про її право не відповідати на запитання, а також про те, що будь-яка зроблена нею заява може бути використана проти неї і що вона має право вимагати присутності при допиті свого захисника по домовленості чи призначеного. Рішенням у справі Mapp v. Ohio Верховний суд скасував стару норму загального права, яка діяла в окремих штатах і дозволяла використання будь-яких доказів, що мають відношення до справи, незалежно від того, законним чи незаконним способом вони одержані.

На сьогоднішній день в США продовжується дискусія щодо правил Міранди. Рішення у справі Miranda v. Arizona стало одним із найбільш важливих, відомих, неоднозначних і водночас таких, що широко критикуються, рішень вищої судової інстанції США. Одразу після ухвалення цього рішення його назвали “революцією суду Уоррена”. Серед найбільш поширених аргументів противників цих правил можна вказати на наступні: 1) вимога роз’яснювати затриманому його права не випливає з тексту Конституції і в судовій практиці, яка склалась до 1966 року нехтування цим правилом не було підставою для скасування вироків. Право мати адвоката до винесення цього рішення стосувалось двох основних положень: по-перше, це право поширювалось лише на запрошеного адвоката, а не призначеного, а, по-друге, право скористатися послугами адвоката для свого захисту розповсюджувалось на обвинувачених лише в ході судового провадження; 2) Правила Міранди заважають державі захищати громадян, оскільки їх застосування значно перешкоджає готовності підозрюваних відповідати на питання поліції; 3) Правила Міранди підривають довіру громадян до закону, оскільки суперечать інтересам жертв злочину.