Міжнародна трудова міграція є невід’ємним атрибутом суспільства, а отже, зазнає якісних змін на кожному етапі його розвитку [17, с. 87–91]. Із появою нових можливостей та засобів виробництва, комунікацій, зі змінами соціально-геополітичного характеру у світі з’являються й нові тенденції розвитку трудової міграції. Вони виникають у практичній площині пересування, в геоперерозподілі населення, а також спаді чи активізації міграційних та інших процесів [7, с. 9–13].
На сучасному етапі міжнародно-правове регулювання трудової міграції населення здійснюється низкою організацій, які впливають на ці процеси за допомогою створення певних правових засобів. Як наслідок соціально-економічних, політичних та інших чинників міжнародна трудова міграція активно впливає на економічний, політичний, демографічний стан у тій чи іншій країні [3, с. 241–301]. Міжнародною спільнотою зроблено помітні кроки з урегулювання будь-яких за характером міграційних процесів: значно розширено правову базу, сформульовано цілі, принципи та методи міграційної політики. Передбачається, що подальші заходи повинні стати основою вдосконалення міграційної політики держав, адже від ефективного регулювання міграційних процесів залежить створення умов для вирішення завдань із забезпечення міжнародної безпеки, що сприятиме стабільному розвитку економіки країн, дотриманню прав і свобод людини, а також підвищенню якості життя населення. Докорінні зміни, що відбуваються в організації праці в різних країнах світу, супроводжуються розширенням міжнародного правового регулювання праці, що грунтується на визнанні права на працю та закріплення нових стандартів, які стосуються основних прав у цій сфері [23].
Україна активно присутня на міжнародній арені в сфері міжнародної трудової міграції, що зумовлено її географічним положенням, яке робить її одночасно державою походження, транзиту та призначення трудових мігрантів [12, с. 3–12]. Можливість поєднання державою в собі цих трьох „ролей“ підтверджується і ООН, зокрема, в Резолюції ГА ООН 59/485 [16] зазначено, що держави можуть одночасно бути державами походження, транзиту або призначення [7, с. 9–13].
Участь України в трудових міграційних процесах вимагає вирішення проблем міжнародно-правового регулювання трудової міграції, що спричиняє необхідність її взаємодії з іншими суб’єктами міжнародного права – державами та міжнародними організаціями [24, с. 191; 230]. Україна активно укладає міжнародні договори, враховуючи політичну і соціально-економічну необхідність, міжнародно-правові реалії положення національного законодавства[1]. Адже тільки при їх взаємодії можливе ефективне регулювання досліджуваної сфери [12, с. 103–105]. Для цього необхідно перш за все погодити між собою норми цих двох систем (міжнародного і національного рівня) [13] шляхом забезпечення виконання міжнародного договору державою через інституційну та нормативну систему, що дозволить забезпечити стабільність та правопорядок у цій сфері, а також визначить належне Україні місце [17, с. 87-91]. Таке забезпечення може здійснюватися шляхом поєднання двох механізмів: нормативного та інституційного. Нормативний механізм погодження норм міжнародного права зводиться до таких форм: трансформація [18, с. 72–80] (пряма та опосередкована), інкорпорація, рецепція та відсилки[2]. Сукупність усіх цих явищ має забезпечувати виконання державою міжнародних зобов’язань через свої владні повноваження.
Уперше з необхідністю співпрацювати з державами в сфері міжнародної трудової міграції і відповідно реалізації взятих на себе зобов’язань Україна зіткнулася в 1991 р., коли проголосила свою незалежність і стала однією з нових і найбільших держав нової Європи. Перед новоствореною державою постало багато проблем, у тому числі переходу від командної економіки до ринкової і демократизації суспільства. Також у результаті розпаду СРСР багато українців опинилося за межами України, вони поверталися назад, етнічні групи поверталися на свої історичні землі (кримські татари). Конфлікти, які виникли на Кавказі, призвели до виникнення масових потоків біженців [1, с. 86–90]. Це спричинило зовнішню міграцію. Необхідно зазначити, що під час існування СРСР трудова міграція здійснювалась в інші радянські республіки, то після 1991 р. основним напрямком міграції стає Чехія та Португалія.
У 90-х роках минулого століття Україна підписала низку угод щодо зайнятості з колишніми радянськими республіками та іншими державами [12, с. 103]. Зокрема, 1992 р. уряд Аргентини заявив про готовність прийняти певну кількість мігрантів з Східної Європи, в тому числі й з України [3]. Протягом десяти років в Аргентину прибуло 10000 мігрантів [14]. 29 квітня 1999 р. Аргентина й Україна підписали двосторонню угоду з питань міграції [3], згідно з якою українські мігранти отримали однакові права з громадянами Аргентини щодо освіти, праці, соціального забезпечення та звернення до судів. У ст. 15 Угоди було прописано положення про визнання дипломів про вищу освіту. Обидві сторони домовилися також про взаємне визнання знань.
Україна має низку двосторонніх договорів у сфері трудової міграції, зокрема з такими країнами [2, с. 6–7]:
· Азербайджанською Республікою „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України, які тимчасово працюють на території АР, та громадян АР, які тимчасово працюють на території України“ від 03.06.2004 [22];
· Республікою Білорусь „Про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та Республіки Білорусь, які працюють за межами своїх держав“ від 17.06.1995 [268];
· Республікою В’єтнам „Про взаємне працевлаштування громадян та їх соціальний захист“ від 06.03.1998 [266];
· Вірменією „Про трудову діяльність та соціальний захист громадян України та РВ, які працюють за межами своїх держав“ від 17.06.1995 [9];
· Латвією „Про трудову діяльність та соціальний захист осіб, які постійно проживають в Україні та Латвії і працюють на територіях обох держав“ від 21.11.1995 [267];
· Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією „Про співпрацю у сфері праці та працевлаштування“ від 14.10.2003 р. (ратифікований 15.06.2004) [7];
· Литвою „Про взаємне працевлаштування громадян“ від 28.03.1995 [5, с. 691–694];
· Молдовою „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України та Республіки Молдова, які працюють за межами кордонів своїх держав“ від 11.12.1993 [2];
· Польщею „Про взаємне працевлаштування працівників“ від 16.02.1994 [7];
· РФ „Про трудову діяльність і соціальний захист громадян Росії та України, які працюють за межами кордонів своїх держав“ від 14.01.1993 р. (який, по суті, втратив своє значення у зв’язку з кардинальною зміною законодавства, про що сказано в п. 3.3 роботи) [2];
· Словацькою Республікою „Про взаємне працевлаштування громадян“ від 07.03.1997 [22];
· Болгарією „Про соціальне забезпечення“ від 11.12.1959 р., в редакції 04.09.2001 [11];
· Естонією „Про співробітництво в галузі соціального забезпечення“ від 20.02.1997 [11];
· Іспанією „Про соціальне забезпечення громадян“ від 07.10.1996 р. [5, с. 451–460];
· Латвією „Про співробітництво в галузі соціального забезпечення“ від 26.02.1996 [11;
· Литовською Республікою „Про соціальне забезпечення“ від 23.04.2001 [15];
· Монголією Угода між СРСР та Монголією „Про співробітництво в галузі соціального забезпечення“ від 06.04.1981, ратифікована 02.12.1981 [3];
· Румунією „Конвенція щодо співробітництва у галузі соціального забезпеченняміж СРСР та Народною Республікою Румунія“ від 24.12.1960 р. [6];
· Словацькою Республікою „Про соціальне забезпечення“від 05.12.2000, редакція від 11.10.2007 [11];
· Угорщиною Договір між СРСР та Угорською Народною Республікою „Про співробітництво у сфері соціального забезпечення“від 20.12.1962 [3];
· Чехією „Про соціальне забезпечення“ від 04.07.2001 [11] та ін.
Після 2000 р. кількість українських трудових мігрантів збільшилася в декілька разів, хоча така міграція не може вважатися легальною. У 1999 р. в Португалії було офіційно зареєстровано 127 трудових мігрантів з України [5]. Між Україною та Португалією 13 лютого 2003 р. було підписано угоду про тимчасову міграцію громадян України для роботи в Португальській Республіці [3], в якій розглядаються і питання тимчасової трудової міграції (набрала чинності в 2005 р. [9]). Так, відповідно до даної угоди українські мігранти можуть приїхати до Португалії після того, як будуть підписані контракти у сфері працевлаштування і отримані візи з правом здійснення трудової діяльності. В угоді йдеться про те, що українці отримають можливість офіційно працювати в Португалії за спеціальністю і будуть мати право на отримання виплат щодо стану здоров’я та щодо праці. У 2005 р. була оголошена амністія нелегальним трудовим мігрантам. У 2006 р. Португалія та Україна було провели переговори відносноспрощення процедури влаштування на роботу.
Однак рух трудових мігрантів був не тільки з України, але й на територію держави [21, с. 86–90; 27, с. 40–44]. Базовими нормами щодо прав трудових мігрантів стали норми Конституції України 1996 р. [9]. У ст. 92 Конституції закріплено, що виключно законами України визначаються засади регулювання демографічних та міграційних процесів. Конституція закріпила в ст. 26, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими ж правами, що й громадяни України, тим самим закріпивши право іноземців на працевлаштування в Україні, поряд із правом громадян України на вільний вибір професії та місця роботи. У ст. 43 закріплено право на працю, а деякі питання трудової міграції врегульовані Кодексом законів про працю України [3], в ст. 8 якого записано, що трудові відносини іноземних громадян, працюючих на підприємствах, в установах, організаціях, регулюються законодавством сторони, яка працевлаштовує, та міжнародними договорами України [3].
У даний час досить гостро стоїть в Україні проблема реадмісії іноземних осіб [1, с. 43]. Це питання не може розглядатися окремо від легальної трудової міграції, яка, у свою чергу, сприймається в комплексі з питаннями протидії нелегальній трудовій міграції [12, с. 3]. Щорічно український кордон перетинають майже 40 млн. іноземців [3]. Із них більше мільйона залишаються в Україні, переважно нелегально [6, с. 55]. Однією з останніх підписаних є Угода між Кабінетом Міністрів України та Урядом Соціалістичної Республіки В’єтнам про реадмісію громадян обох держав вiд 25.09.2007 (ратифікована Україною 03.09.2008) [3]. Також було укладено ще низку міжнародних угод із цього питання, які стосуються зобов’язань держав щодо здійснення реадмісії осіб, які не виконують чи більше не виконують правові вимоги стосовно в’їзду чи перебування на території держави запитуючої Договірної Сторони. Суть цих договорів зводиться до такого (за договором між Україною та В’єтнамом): запитуюча держава негайно та без будь-яких спеціальних процедур здійснює реадмісію осіб, які підлягають реадмісії та які, відповідно до результатів перевірки компетентними органами, не є громадянами держави запитуваної Сторони. Реадмісії підлягають особи, які: