РЕФЕРАТ
Ліцензування господарської діяльності як засіб державного регулювання економіки
ВСТУП
В умовах ринкових відносин, заснованих на розвитку всіх форм власності, об’єктивною реальністю залишається діяльність державних органів управління у сфері економіки. Суб’єкти як приватної, так і державної та комунальної власності у своїй господарській діяльності орієнтуються на отримання прибутку, дбають про свої інтереси, які не завжди співпадають з інтересами держави та суспільства. Відсутність або недостатність регулювання з боку державних органів призводить до можливості приховування прибутків, ввезення на територію держави токсичних речовин, запровадження небезпечних виробничих технологій, недобросовісної конкуренції, безгосподарського ставлення до навколишнього природного середовища.
Ситуація у сфері господарської діяльності не залишає сумніву щодо необхідності її регулювання з боку держави. Не витримує критики позиція тих, хто стверджує, що ринок здатний сам все врегулювати. Помилковість цього доводиться багатим досвідом країн ринкової економіки.
Місце держави в ринкових структурах незамінне: тільки вона у змозі впорядкувати хаотичний рух, додавши йому логічності і закінченості. Ілюзорно сподіватися, що за відсутності будь-якого втручання з боку держави, силами одних лише ринкових відносин, можна досягти економічного і соціального розвитку.
В теперішніх умовах держава не може орієнтуватися тільки на процеси ринкового саморегулювання, державні органи повинні здійснювати цілеспрямовану економічну і соціальну політику, що ні в якому разі не суперечить ринковій економіці. Регулювання діяльності господарюючих суб’єктів лише ринком, може призвести до руйнування навколишнього середовища, вичерпного використання корисних копалин, а також до втрати фінансової та валютної стабільності, загострення соціальної нерівності та принесення в жертву довгострокових потреб суспільства заради реалізації миттєвих можливостей.
1. Ліцензування господарської діяльності
За загальним правилом, втручання в діяльність господарюючих суб’єктів законодавством забороняється. Відповідно до ч.4 ст.12 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р.[4] обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюється Конституцією України[1] та законами. Стаття 6 ГК України одним із принципів господарювання називає заборону незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Змінилися принципи, на яких будуються відносини держави з суб’єктами господарської діяльності, запроваджується «ефективне державне регулювання підприємництва у формі єдиної державної регуляторної політики»[7]. Державне регулювання використовується в інтересах всього суспільства як для активізації необхідних форм діяльності, так і для обмеження та придушення небажаних форм господарювання. Воно гарантує рівні умови господарювання, стабільність правил економічної поведінки, сприяє виявленню ефективних сторін ринкових відносин і лімітує їх негативні наслідки [3]. Необхідно враховувати і те, що не можна розраховувати на зміцнення ринку шляхом повного регулювання економічної діяльності суб’єктів господарювання. Законом України від 11 вересня 2003 р. „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”[5], який визначає правові та організаційні засади реалізації державної регуляторної політики у сфері господарювання, встановлені принципи державної регуляторної політики серед яких: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість.
Держава, надавши суб’єктам господарювання можливість вільно здійснювати господарську діяльність, створює механізми, що враховують інтереси держави, юридичних та фізичних осіб у публічній та приватній сферах[2]. Досвід багатьох держав світу засвідчує, що не можна побудувати могутню державу без опори на добре врегульовану в правовому відношенні економіку. Проведення державою відповідної економічної політики вимагає динамічного й адекватного розвитку та вдосконалення правової системи[6].
Як зазначається в юридичній літературі, “саме на державу, в особі її органів, покладається обов’язок запобігати негативних наслідків діяльності природних монополій, захищати ринок, реалізувати протекціоністську політику в цілях розвитку підприємництва та захисту інтересів суспільства в цілому”[1].
Необхідність втручання державних органів в господарську діяльність визначається низкою об’єктивних потреб охорони інтересів суспільства. Це має здійснюватися для забезпечення державних і суспільних потреб, пріоритетів в економічному і соціальному розвитку, формування державного бюджету, захисту навколишнього природного середовища і користування природними ресурсами, забезпечення оборони країни, реалізації свободи підприємництва і конкуренції, дотримання певного порядку як у внутрішній господарській діяльності так і при здійсненні зовнішньоекономічних зв’язків, іноземного інвестування та ін.
Державний вплив на економічні процеси та порядок такого впливу залежить від багатьох факторів економічного, політичного, соціального характеру. Підтримка економічної системи суспільства в ефективному стані передбачає гнучкі засоби впливу держави на економічні процеси[10].
Держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності (ч. 1 ст.12 ГК України).
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ЦК України, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку (ч. 3 ст. 12 ГК України).
2. Державне регулювання економіки і ліцензування
Державне регулювання господарської діяльністю здійснюється за допомогою системи правових засобів регулятивного, нормативно-організаційного впливу на суб’єкти господарювання. Така специфічна діяльність з боку держави здійснюється за допомогою правового регулювання як особливого нормативного інституційного регулятора. Своєрідністю такого регулювання є те, що воно має цілеспрямований, організований, результативний характер, а також здійснюється за допомогою цілісної системи правових засобів.
Державне регулювання господарської діяльності – це шляхи впливу держави на процес господарювання за допомогою правових норм. Основними важелями правового регулювання, що використовуються державою у сфері господарювання, є:
1) дозвіл – надання суб’єктам господарювання права здійснювати певні особисті активні дії;
2) заборона – покладення на учасників господарювання обов’язку утримуватися від здійснення певних дій, визначених правовими нормами;
3) позитивне стимулювання – покладання на суб’єктів господарської діяльності обов’язку до активної поведінки.
Для регулювання господарської діяльності держава використовує різні способи та засоби. У юридичній літературі способи і засоби регулювання визначають поняттям “методи”[8].
Методи державного регулювання економіки – це передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарського життя з метою отримання необхідного для суспільства результату[2,c.94]. Саме методи державного регулювання виражають характер керівного впливу з боку держави на ті процеси, що відбуваються у сфері господарювання.
Однак, будь-яка із зазначених класифікацій обов’язково містить поділ їх на адміністративні та економічні. Особливий інтерес викликає проблема співвідношення цих методів у процесі державного регулювання господарської діяльності.
Економічні методи – це такі способи впливу держави на поведінку суб’єктів господарювання, коли необхідний суспільству результат досягається через економічні інтереси учасників господарського процесу. Вони полягають у стимулюванні учасників господарювання як через матеріальне заохочення, так і за допомогою відповідальності за результати господарської діяльності. Саме відповідальність обумовлює надійність дії цих методів, що становить позитивну їх якість. Водночас економічні методи мають негативну сторону – повільність їх дії: результат наступає через значний проміжок часу[2].
Економічні методи не передбачають прямого впливу на поведінку господарюючих суб’єктів, однак створюють для них таку економічну ситуацію, яка диктує їм поведінку з метою досягнення позитивних економічних наслідків, стимулює економічну зацікавленість. Це досягається за допомогою економічних важелів та стимулів[6].
Суть економічних методів зводиться до свідомого використання економічної зацікавленості суб’єкта господарювання та відповідальності за прийняті рішення. Економічні методи передбачають вплив на поведінку господарюючих суб’єктів не шляхом імперативного волевиявлення вищестоящого органу управління, а шляхом створення певних обставин, за допомогою таких економічних важелів, як прибуток, ціна, кредит, санкції та ін. Економічні методи регулювання економіки тісно пов’язані з адміністративними.
Адміністративні методи – це такі способи впливу держави, коли необхідний суспільний результат досягається шляхом прямого наказу компетентного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарювання, незалежно від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні[3].
Через адміністративні методи держава здійснює прямий вплив на поведінку суб’єктів господарювання. Адміністративні методи юридично закріплені в нормативних актах, які передбачають компетенцію окремих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, що здійснюють регулювання діяльності суб’єктів господарювання та в деяких законодавчих актах, які регулюють окремі види господарської діяльності. Заходи прямого впливу застосовуються державою в тому випадку, коли економічні методи неприйнятні або недостатньо ефективні при вирішенні того чи іншого завдання. Адміністративні методи державного регулювання господарської діяльності вцілюються в життя, в тому числі, через такий засіб державного регулювання у сфері господарювання як ліцензування.