Разом з тим держави Західної Європи стали більш відкритими для висококваліфікованих мігрантів. Наприклад, Велика Британія запровадила дозвіл на отримання робочої візи за умови отримання запрошення від роботодавця. Ця програма діє щодо спеціальностей, які ввійшли до переліку дефіцитних професій (Skill Shortage List) [3]. У 2002 р. було затверджено програму з прийому висококваліфікованих спеціалістів у сфері інформаційних технологій. Зокрема, ЄС розробив та прийняв проект про видачу спеціальних візових дозволів для висококваліфікованих спеціалістів. За даними МОМ, частина таких спеціалістів походить із пострадянського простору (за винятком РФ) [6].
ЄС має найбільшу інтеграційну систему у сфері трудової міграції. Як уже зазначалося, вільне пересування трудової сили здійснюється тільки в 15 державах ЄС, а після 1 травня 2011 р., відповідно до транзитних положень Договору про вступ [21], всі обмеження в межах ЄС знімаються. Забезпечення цієї свободи лежить на Європейському Суді з прав людини. В’їзд і перебування громадян ЄС в державах ЄС іншого громадянства регулюється Директивою 2004/38/ЄС [11], положення якої було включено в закони всіх держав-членів ЄС в 2006 р. Положення цієї директиви зводяться до таких: рівноправність оплати праці, участі в об’єднаннях, обов’язкове медичне забезпечення, право на освіту дітей, забезпечення нормальних житлових умов, право на соціальне страхування. Більше того, з урахуванням ліберальних правил щодо об’єднання сімей, члени сім’ї громадянина ЄС відразу допускаються до ринку праці.
Розширення ЄС у 2004 р. та 2007 р. призвело до певних обмежень у вільному пересуванні з метою захисту від дестабілізації «старих» членів ЄС, за винятком Кіпру та Мальти. Ці обмеження не стосуються свободи здійснення самостійної підприємницької діяльності. До 2011 р. громадяни „нових» держав-членів ЄС повинні отримати дозвіл на роботу строком до 12 місяців.
Також громадяни третіх держав мають можливість реалізувати своє право на працю на території держав-членів ЄС, виходячи із положення про вторинні права, через зв’язок з працівниками або компанією ЄС. Рада Міністрів ЄС нещодавно прийняла регламент, який стосується умов соціального страхування негромадян ЄС, які знаходяться в трудових відносинах на території ЄС (Регламент 859/2003/ЕС [3]). Негромадянин ЄС, який отримав статус постійного резидента, має право на працевлаштування в іншій державі ЄС, ніж та, яка надала йому такий статус [3, с. 13].
Угода про асоційоване членство, яку ЄС та держави-члени уклали з третіми державами, є надзвичайно важливим джерелом прав трудових мігрантів із таких держав, хоча такі угоди мають підпорядкований характер щодо внутрішнього законодавства держав-членів ЄС [1, с. 43]. Зокрема йдеться про Ангарську угоду з Туреччиною [21]. Після чотирьох років легальної праці для громадян Туреччини знімаються будь-які обмеження щодо доступу на ринки праці. Крім того, зараз діють так звані євро-середземноморські угоди з трьома державами Магрібу (Алжир, Марокко, Туніс) [2]. По суті, існує система європейсько-середземноморського партнерства. На Європейсько-середземноморській конференції в 1995 р. 27 держав ЄС і держави південного Середземномор’я уклали Євро-середземноморську угоду [21].
У грудні 2004 р. було прийнято програму щодо посилення свободи, правопорядку та безпеки в рамках ЄС [8], яка визначила напрямки розвитку, у тому числі й правового регулювання міжнародної трудової міграції до 2009 р. Було створено комісію для розробки політичного плану щодо легальної міграції, адмісії. Крім того, було визначено, що перспективи ринку праці в ЄС великі, адже навіть сам розвиток отримав назву Сценарій задоволення потреб у трудових ресурсах [8]. На підставі цієї програми має бути прийнято чотири Директиви, які стосуються міграції. У 2005 р. комісія прийняла План розвитку відповідно до Програми [8], основними положеннями якого стали: розробка імміграційного порталу ЄС, розширення послуг, які надаються європейським порталом щодо мобільності трудових ресурсів, допомога новим державам-членам щодо інтеграції. Результатом стала в тому числі й поява договорів про реадмісію з третіми державами, включаючи Україну [5].
18 червня 2008 р. у Страсбурзі більшістю голосів було прийнято нові Правила висилки з ЄС нелегальних мігрантів, що вступлять у дію через два роки. Директива ЄС про висилку нелегальних мігрантів 63] передбачає: утримання під вартою нелегальних осіб протягом 6 міс., а в окремих випадках – до 18 міс., заборону в’їзду в ЄС на 5 років, а також мінімальні вимоги до процедури репатріації. Зазначимо, що ця Директива поширюється також на міжнародних трудових мігрантів, які не мають легального статусу [5, с. 475–483].
Важливо зазначити, що саме в контексті трудової міграції здійснюється еволюція права на вільне переміщення в межах країн-членів ЄС [9, с. 6]. На першому етапі формування цього права воно зумовлювалося інтерпретацією людини як економічного чинника, а саме: місце проживання визначалося чинником працевлаштування трудових мігрантів – громадян європейських держав [15, с. 489]. Так, на відміну від Римського договору [11] і Регламенту 1612/68, Європейська соціальна хартія 1961 р. в ч.1 ст. 18 [12] запроваджує обмеження на в’їзд, що зумовлюються економічними та соціальними підставами; ст. 4 Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів 1977 р. обумовлює право в’їзду на територію однієї з договірних сторін наявністю дозволу на роботу. Другий етап (що розпочався з 1984 р. у зв’язку з утворенням у Фонтенбло комітету „Громадяни Європи») можна охарактеризувати як період концептуального обґрунтування та усвідомлення нових категорій міграційного права ЄС, пов’язаних із необхідністю впровадження інтегрованого внутрішнього ринку вільної циркуляції не тільки товарів, послуг і капіталів, а й робочої сили. Третій етап у розвитку європейського права трудової міграції відзначається юридичним змістом категорії „союзне громадянство» (ст. 8 Договору про європейське співробітництво [9]), а саме: ідентичний правовий статус європейських мігрантів та свобода їх пересування в межах ЄС зумовлюється категорією європейського громадянства, правова природа якої тісно пов’язана з визначенням правової сутності ЄС [10, с. 106].
Отже, міграція населення має важливе економічне значення для країн ЄС, оскільки останні роки відомі три взаємопов’язані демографічні тенденції: низький рівень народжуваності, старіння населення та зменшення його чисельності [6, с. 142–151]. За прогнозами, чисельність активного населення країн ЄС зменшиться з 145 млн. в 1990 р. до 135 млн осіб у 2020 р. При цьому в ЄС 30–40% громадян у віці 55–64 роки вже виходять із ринку праці, а в групі 65–69 років продовжують працювати лише 10% [7, с. 167].
За оцінками Центру європейської політики, для того щоб підтримувати існуючий баланс на скороченому ринку праці країн ЄС, їм щорічно необхідно імпортувати 1,5–3 млн трудящих-мігрантів. Однак важливо зазначити таке: якщо в 1950-ті роки західноєвропейські країни ініціювали великомасштабний імпорт напівкваліфікованої робочої сили, то в даний час ЄС більшою мірою зацікавлений у залученні висококваліфікованої трудової міграції [20, с. 35]. Наприклад, у Франції [4, с. 13] та Великій Британіїдля висококваліфікованих спеціалістів з інших країн діє прискорена процедура видачі дозволу на працю. Проблемні питання висококваліфікованої робочої сили залишаються досить актуальними, і на сучасному етапі розвитку трудової міграції досить багато держав, зокрема країни ЄС, потребують такої категорії суб’єктів [8, с. 43]. Проте це питання викликає занепокоєння в держави-донора, адже саме вона витратила кошти на навчання зазначених осіб, а це великі суми коштів, які держава-донор втрачає, якщо спеціалісти від’їздять до країни-реципієнта [10, с. 183].
ЄС досягнув значних правових, політичних та практичних успіхів у сфері міграції, тоді як РЄ займається загальним політичним та рамковим правовим регулюванням та налагодженням співробітництва серед держав-членів. У рамках РЄ було прийнято низку документів, спрямованих на забезпечення легального статусу трудящих-мігрантів і справедливого повадження з ними. До цих документів можна віднести Конвенцію 2005 р. про заходи, спрямовані проти торгівлі людьми. Взагалі РЄ була створена з метою захисту прав людини, зміцнення демократичних інститутів [5, с. 80; 213] та розробки способів вирішення загальних проблем суспільного життя, сприянню формуванню загальноєвропейського культурного співтовариства з урахуванням особливостей усіх національних культур. Також РЄ прийняла понад 160 конвенцій, хартій, угод та протоколів до них.
Європейська соціальна хартія 1961 р. [127] та Додатковий протокол до неї 1988 р. [6], а також переглянута Європейська соціальна хартія 1996 р. [12] містять низку положень, що стосуються осіб, які проживають та працюють у державах, громадянами яких вони не є. Серед цих положень – право на отримання оплачуваної роботи на території іншої договірної сторони, надання інформації трудящим-мігрантам, спрощення міграційного процесу, рівність у ставленні до громадян та негромадян у сфері зайнятості, право на возз’єднання сімей, гарантії проти висилки (ст.ст. 18, 19) [20, с. 500]. Однак ці права стосуються тільки тих осіб, які є громадянами держав-членів Ради Європи, а їх застосування залежить лише від принципу взаємності. Контроль за дотриманням положень Хартії покладено на Європейську комісію з соціальних прав, вона ж контролює (керує) Протокол про колективні скарги [3]. Цей Протокол дозволяє окремим профспілкам та неурядовим організаціям подавати скарги на договірні сторінони, які приймають процедуру за Протоколом. У випадку Франції (Міжнародна федерація з прав людини проти Франції, 2004 р.) Комісія встановила порушення ст. 17 Хартії щодо захисту і підтримання дітей та молоді у сфері національних заходів, які обмежують доступ дітей нелегальних мігрантів до послуг у сфері охорони здоров’я, оскільки ненадання таких послуг свідчить про порушення людської гідності.