Окремо слід звернути увагу на діючу під егідою ЛАД Арабську конвенцію про переміщення робочої сили 1968 р.
Необхідно також зауважити, що і ще одним регіоном, який швидко набирає ваги у сфері регулювання міжнародної трудової міграції, стає СНД [3, с. 15; 16, с. 128–138]. Найбільша держава регіону – РФ, яка стоїть на другому місці після США за кількістю зовнішніх трудових мігрантів, а Україна посідає четверте місце (після Німеччини) [4]. Держави СНД входять до першої десятки держав походження мігрантів у світі. Потоки міжнародної трудової міграції в рамках СНД спрямовані в інші держави СНД, перш за все в РФ, Казахстан та в Україну. Статут СНД заклав фундамент для відносин між країнами СНД [6]. Досить активно велася законодавча робота в кожній державі-учасниці СНД з метою розробки та прийняття національних законів, регулюючих зовнішню трудову міграцію [22]. У 1992 р. було укладено Угоду про безвізовий рух громадян СНД через територію Співдружності [27]. У подальшому низкадержав вийшли з цього договору, уклавши двосторонні угоди. Усі держави СНД сьогодні мають безвізовий режим.
15 квітня 1994 р. усі держави-члени СНД підписали Угоду про співробітництво у сфері трудової міграції і соціального захисту трудящих-мігрантів [28, с. 244], що грунтується на принципах МОП і містить такі положення: взаємне визнання без легалізації дипломів, свідоцтв про освіту та рівнів кваліфікації; порядок залучення працівників та вимоги до них встановлюються державою працевлаштування з урахуванням міжнародних угод; спрощені правила працевлаштування; оформлення трудової діяльності працівника трудовим договором (контрактом) з роботодавцем; уникнення подвійного оподаткування; рівноправ’я трудящих-мігрантів і громадян держави перебування щодо умов праці, соціального забезпечення, оплати праці тощо; забезпечення медичного страхування та обслуговування за рахунок роботодавця на основі національного режиму; безперешкодний переказ коштів, зароблених трудящими-мігрантами відповіднодо законодавства держави працевлаштування та міжнародних угод [1, с. 34–36].
Однак ця угода не поширюється на членів сімей трудящих-мігрантів, а також передбачається, що вона буде реалізовуватися лише через двосторонні угоди. У розвиток було розроблено Конвенцію про правовий статус трудящого-мігранта 2003 р., яка мала стати першим документом такого масштабу в регіоні, спрямованим на захист прав людини трудящих-мігрантів та членів їх сімей. Вона також включає фундаментальні права трудящих: захист від дискримінації, соціальне страхування, доступ до судів. Зазначимо, що документ містить положення, спрямовані на захист жінок-мігрантів та дітей.
Сьогодні пенсійне забезпечення трудящих-мігрантів у рамках СНД регулюється Угодою про гарантії прав держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення 1992 р. [2; 276], Угодою про утворення Консультативної Ради з праці, міграції та соціальному захисту населення держав-учасниць СНД у сфері пенсійного забезпечення 1992 р. [28] і/або двосторонніми міжнародними договорами. У 1994 р. було прийнято також міжурядові угоди: Угоду про взаємне визнання прав на відшкодування шкоди, завданої працівникам каліцтвом, професійним захворюванням або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків [274] і Угоду про переказ грошових коштів за соціально значущими неторговими платежами [3].
Окремо слід відзначити Конвенцію СНД про права та основні свободи людини від 26.05.1995 [21] як регіональний документ у сфері прав людини та щодо документального оформлення перетину особами кордонів Угоду про безвізове пересування громадян держав-учасниць СНД по їхній території від 09.10.1992 [2] та Угоду про взаємне визнання віз держав-учасниць СНД від 13.11.1992 [7].
Разом із тим 30 та 31 травня 1996 р. під егідою УВКБ, МОМ та ОБСЄ було проведено регіональну конференцію для вирішення проблем біженців та переміщених осіб у державах СНД. Ініціатором конференції виступила РФ, у її роботі взяли участь представники 87 держав, включаючи представників 12 держав-членів СНД. На конференції було прийнято програму дій (А/51/341), а за її підсумками розроблено програму технічного співробітництва, спрямована на погодження національних міграційних законодавств, політики та адміністративних структур СНД.
Крім того, в 1998 р. держави СНД уклали Угоду про боротьбу з незаконною міграцією, що містить положення про протидію незаконній міграції, висилку, реадмісію та обмін інформацією [7]. Достатньо цікавим є закріплення в Конвенції визначення нелегального мігранта – це особа, яка займається незаконною діяльністю.
Не можна не згадати також Угоду про порядок в’їзду громадян держав-учасниць СНД [3] в держави, що не є членами СНД, та виїзду з них; Конвенцію поетапного формування спільного ринку праці та регулювання міграції робочої сили держав-учасниць СНД від 15.12.2000. Окремо Концепцію поетапного формування спільного ринку праці та регулювання міграції робочої сили держав-учасниць, погодженої рішенням Економічної Ради СНД від 15.12.2000.
Розширення ЄС на Схід сприяло розвитку партнерства та посиленню прикордонного співробітництва, перш за все, щодо трудової міграції – відкритої або прихованої (нелегальної) – між державами СНД та ЄС. На початку 2001 р. УВКБ ООН та шведська міграційна служба розпочали спільну ініціативу з метою сприяння діалогу щодо проблем притулку та нерегулярної міграції в державах, які розташовані вздовж східних кордонів ЄС. Ініціатива була названа Седеркопінгським процесом[3] на честь міста Седеркопінг, Швеція, де відбулася перша зустріч. У цій нараді брали участь офіційні представники МОМ, Європейської комісії, УВКБ ООН Швеції, Білорусі, Литви, Польщі та України. У 2002 р. до процесу приєдналися Латвія і Молдова, а Угорщина, Румунія та Словаччина в 2003 р. Пізніше до процесу приєдналася Естонія. Європейська Комісія, МОМ, УВКБ ООН та міграційна служба Швеції надають необхідну допомогу в налагодженні контактів між державами задля збереження і захисту інтересів усіх учасників міграційного процесу.
Стратегічною метою цього процесу є сприяння прикордонному співробітництву між новими державами-членами ЄС та західними державами СНД з питань управління притулком, міграцією та кордонами [4]. У рамках ініціативи розглядаються такі питання, як підсилення стандартів прийому біженців, центри для їх розміщення, центри утримання нерегулярних трудових мігрантів, угоди про реадмісію, повернення осіб, яким відмовлено в наданні притулку, захист дітей, які не мають батьків, отримання інформації про держави походження.
Седеркопінгський процес грунтується на дворівневому підході, який включає в себе щорічну зустріч високого рівня та робочі зустрічі субрегіональних груп для міграційних та прикордонних працівників. Інколи в таких зустрічах за необхідності беруть участь і неурядові організації із захисту прав людини (наприклад, Вінницька, Донецька правозахисні групи). У рамках ініціативи проводяться регулярні тренінги для працівників відповідних служб.
Процес включає в себе дві субрегіональні групи:
– Північна субрегіональна група: Білорусь, Латвія, Литва, Польща та Естонія;
– Центральна та південна субрегіональні групи: Угорщина, Молдова, Румунія, Словаччина та Україна.
Седеркопінгський процес не має формального органу управління. І учасники зустрічі на високому рівні запропонували створити не управлінський, а координаційний орган – Секретаріат з питань прикордонного співробітництва. За результатами цієї зустрічі, яка відбулася в 2002 р., УВКБ ООН подало в Європейську комісію пропозицію щодо фінансування нової установи – Секретаріату. У травні 2003 р. Секретаріат розпочав роботу в якості центру для надання послуг та координації в інтересах держав та організацій, які беруть участь у Седеркопінгському процесі у сфері міжнародної нерегулярної міграції. Місцезнаходження Секретаріату [8] – м. Київ, Україна. Діяльністю Секретаріату управляє Комітет, який складається із представників Європейської комісії, МОМ, УВКБ ООН та шведської міграційної служби. Власне Комітет і визначає майбутню стратегію розвитку усього Процесу. Секретаріат як ресурсний центр для всіх держав та міжнародних організацій, котрі беруть участь у процесі. Він надає форум для дискусій, експертні послуги щодо управління притулком, міграцією, сприяє обміну досвідом і інформацією у цій сфері, публікує щоквартальний інформаційний бюлетень та збірники матеріалів конференцій [8].
Результатами ініціативи стало проведення низку нарад та конференцій, зокрема Конференції Північної регіональної групи в Києві, Регіональної конференції з прикордонного співробітництва в Словаччині, Регіональної зустрічі з питань міграції та притулку в Ужгороді, Наради керівників міграційних та прикордонних служб у Швеції [14]. Основна мета таких зустрічей – розробка дискусійних та робочих питань на оперативному рівні в державах, які межують, вивчення досвіду нових держав-членів ЄС, сприяння двосторонньому співробітництву держав, особливо в рамках обміну інформацією. Отже, основними завданнями, які були поставлені в 2007 р., є:
– інституційна підтримка: зміцнення потенціалу національних систем управління притулком, міграцією та кордонами;
– законодавча підтримка: аналіз національних законодавств та виявлення найкращої практики з урахуванням стандартів ЄС;
– сприяння у створенні мережі управління біженцями, міграцією та кордонами;
– регіональна гармонізація: гармонізація провідних практик у сфері притулку, міграції та кордонів у сфері попередження зловживання системами надання притулку, трудової міграції та переказу коштів у різних напрямках;