Граничний вік неповнолітніх, які у випадку вчинення ними злочину “без розуміння” віддавалися під нагляд батькам або родичам, збільшувався із 14 до 17 років. Проте якщо за цей злочин передбачалось покарання у вигляді тюремного ув'язнення, то ці особи могли бути направлені у виправні притулки або колонії для неповнолітніх злочинців. При цьому передача малолітніх та неповнолітніх батькам або родичам для домашнього виправлення, за коментарем М. Таганцева, не могла вважатися покаранням. Відповідно до ст. 138 Уложення неповнолітнім віком від 14 до 17, які вчинили злочин без “повного розуміння”, за розсудом суду могло бути призначене покарання або направлення у виховний притулок. На відміну від старої редакції, Уложення в редакції 1885 р. передбачало більш “пільгові” правила заміни покарань неповнолітнім віком від 10 до 14 років, які вчинили злочин із “розумінням”.
Зокрема, покарання у вигляді смертної кари або каторжних робіт замінювалося направленням у виправний притулок, колонію для неповнолітніх або ув'язненням на строк від 2 до 5 років; за менш тяжкі злочини призначалось ув'язнення від одного місяця до одного року. Цікавою була і норма, згідно з якою, якщо вчинення неповнолітніми злочину мало характер промислу або звички, то їм переважно повинні були призначатись виправний притулок або колонія для неповнолітніх [8, с.120-121]. В тих районах, де не було виправно-виховних закладів, неповнолітні віком від 10 до 18 років, визнані судом такими, що вчинили злочин “без розуміння”, могли бути віддані для виправлення у монастирі до досягнення ними 18 років.
Неповнолітнім віком від 14 до 17 років пом'якшення покарань відбувалось таким чином: замість смертної кари або каторжних робіт – ув'язнення від 8 до 25 років, інші покарання замінялися ув'язненням на строк від 3 до 8 років. Неповнолітнім віком від 17 до 21 року призначалось таке ж покарання, як і повнолітнім, але термін покарання скорочувався на одну третину, а безстрокові каторжні роботи замінювались каторгою на 20 років. В той же час ст. 140 Уложення передбачала можливість за розсудом суду призначення неповнолітнім від 14 до 17 та від 17 до 21 року не кримінальних, а виправних покарань, які також пом'якшувались: для неповнолітніх віком до 17 років – на два або три ступеня, а для неповнолітніх старше 17 років – на один або два ступеня за розсудом суду. Зберігала чинність норма, відповідно до якої неповнолітні віком від 14 до 21 року за необережні злочини підлягали домашньому виправному покаранню (ст. 144 Уложення). Водночас норма Уложення 1845 р. щодо негативних наслідків повторного вчинення неповнолітнім певного ступеня тяжкості у новій його редакції не була збережена.
Кримінальне законодавство Російської імперії початку ХХ ст. містило декілька норм щодо особливостей кримінального покарання неповнолітніх. Наприклад, у ст. 41 Кримінального Уложення 1903 р. йшлося зокрема про те, що “не ставиться у вину злочинне діяння, вчинене неповнолітнім віком від 10 до 17 років, який не міг розуміти властивості та значення вчиненого ним або керувати своїми вчинками” [8, с.288].
Характерною особливістю радянського періоду розвитку кримінального законодавства, який почався із жовтневої революції 1917 р., стало скасування правових актів попередніх урядів та їх заміну власними документами, прийнятими на підставі класовості та революційної правосвідомості. При цьому на першому етапі в Україні майже повністю діяли російські правові акти. Так, Постановою Наркомату юстиції та РНК УРСР від 4.08.1920 р. на території України були введені “Керівні засади з кримінального права РРФСР” 1919 р., в яких містилися основні положення щодо кримінального права та правосуддя. Значні зміни стосувалися також особливостей покарання неповнолітніх. Так, в Росії Декрет РНК 1918 р. проголошував скасування судів та тюремного ув'язнення для малолітніх і неповнолітніх [5, с.289]. У 20-х роках ХХ ст. законодавство про кримінальну відповідальність неповнолітніх суттєво змінювалось, однак при цьому примусовим та виховним заходам належав пріоритет перед заходами кримінального покарання. Характерно, що у цей період в СРСР, зважаючи на той факт, що значна частина неповнолітніх делінквентів характеризувалася соціально-педагогічною занедбаністю, багато дослідників взагалі виступали за виведення цієї категорії осіб зі сфери дії кримінального права, закликаючи замінити правовий вплив заходами соціальної допомоги [3, с.57-58].
Першим систематизованим нормативним актом, який містив кримінально-правові норми в Україні за радянських часів, був КК УРСР 1922 р., введений в дію постановою ВУЦВК цього ж року. Єдиною нормою цього документу, в якій йшлося про специфіку кримінального покарання неповнолітніх, була ст. 18, згідно з якою заходи соціального захисту судово-виправного характеру (фактично це і є покарання) не застосовувалось до малолітніх віком до 14 років, а також до всіх неповнолітніх віком від 14 до 16 років, щодо яких визнано можливим обмежитись заходами медико-педагогічного впливу [7, с.454]. У примітці до ст. 33 КК УРСР 1922 р. йшлося про те, що вищий захід репресії (розстріл) не застосовується до осіб, які не досягли на момент вчинення злочину 18-річного віку [2, с.457]. Цей КК діяв на території України всього 5 років, а у 1927 р. його замінив новий КК УРСР. Цей Кодекс не набагато збільшив кількість норм щодо кримінального покарання неповнолітніх.
Зокрема, у ст. 11 йшлося про те, що у випадку, якщо комісією у справах неповнолітніх буде визнано, що відносно неповнолітнього віком від 14 до 16 років не уявляється можливим застосування заходів медико-педагогічного характеру, питання про застосування щодо цих осіб заходів судово-виправного характеру або про їх заміну заходами медико-педагогічного характеру вирішується судом. Медико-педагогічні заходи могли бути застосовані і до осіб віком від 16 до 18 років, але лише за постановою суду у випадках, коли він визнає це за необхідне. Новелою КК 1927 р., порівняно із КК 1922 р., були положення, які передбачали обов'язкове пом'якшення строкових заходів соціального захисту судово-виправного характеру у випадку вчинення злочину неповнолітнім. Зокрема, для неповнолітніх віком від 14 до 16 років максимальне покарання, передбачене санкцією відповідної статті, знижувалось наполовину, а для неповнолітніх від 16 до 18 років – на одну третину (ст. 12) [2, с.314]. Ст. 23 КК УРСР 1927 р. до заходів соціального захисту медико-педагогічного характеру відносила: встановлення опіки, передачу неповнолітніх на піклування батькам, родичам або іншим особам, установам і організаціям, а також поміщення до спеціальної установи [7, с.318]. Окрім того, пункт “з” ст. 44 цього Кодексу до обставин, що пом'якшують покарання, відносив вчинення злочину особою, яка не досягла повноліття [9, с.323].
Слід зазначити, що в 30-х рр. ХХ ст. в умовах становлення в СРСР тоталітарного режиму заходи кримінальної репресії загалом та щодо неповнолітніх зокрема суттєво посилились. У цьому зв'язку М.І. Хавронюк слушно звертає увагу на те, що у радянському законодавстві мали місце суперечливі спроби визначення особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх [3, с.151-152]. Так, у 1935 р. була прийнята постанова ЦВК та РНК СРСР “Про заходи боротьби зі злочинністю неповнолітніх”, яка суттєво знижувала вік кримінальної відповідальності. Зокрема, з 12 років підлягали відповідальності неповнолітні за такі злочини, як крадіжка, вбивство, тілесні ушкодження. До неповнолітніх навіть могла бути застосована смертна кара, а ст. 8 Основних засад кримінального законодавства, яка надавала право застосовувати до неповнолітніх заходи медико-педагогічного характеру, була скасована. Були також ліквідовані комісії у справах неповнолітніх. Таким чином, гуманізм у ставленні до неповнолітніх замінювався посиленням репресивно-каральних заходів. Навіть у 1956 р. МВС та Генпрокуратура СРСР прийняли спеціальну Інструкцію, яка передбачала, зокрема, можливість позасудового направлення неповнолітніх віком 11-16 років у дитячі виховні колонії, якщо їх кримінальне переслідування за окремі нетяжкі злочини (хуліганство, дрібні крадіжки тощо) вважалося недоцільним [3, с.152].
Наступним – після КК 1927 р. – нормативно-правовим актом, що діяв в Україні як за радянських часів, так і в період незалежності, був КК УРСР 1960 р. (набрав чинності у 1961 р.), прийнятий на підставі загальносоюзних “Основ кримінального законодавства Союзу РСР та союзних республік” 1958 р. Суттєвим нововведенням в цьому Кодексі стало підвищення мінімального віку кримінальної відповідальності з 12 до 14 років. Окрім того, до неповнолітніх не застосовувалась низка покарань (поміщення у тюрму при позбавленні волі, заслання та вислання). Однак КК УРСР 1960 р. не містив спеціального розділу чи глави, які б визначали особливості покарання неповнолітніх, а норми з цих питань містилися в окремих статтях (зокрема статтях 10 та 11). Так, у ст. 10 “Відповідальність неповнолітніх” було передбачено, що до особи, яка вчинила віком до 18 років злочин, який не являє великої суспільної небезпеки, якщо буде встановлено, що її виправлення можливе без застосування кримінального покарання, а також до особи, яка до досягнення віку, з якого можлива кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням. Ст. 11 КК 1960 р. передбачала п'ять таких заходів: 1) зобов'язання публічно або в іншій формі попросити пробачення у потерпілого; 2) застереження; 3) передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу з їх згоди, а також окремим громадянам на їх прохання; 4) покладання на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку та має майно або заробіток, обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей до його виправлення, але на строк, який не перевищує 3 років. Ч. 2 ст. 24 цього Кодексу забороняла засудження неповнолітніх до смертної кари, а ч. 2 ст. 25 передбачала максимальний термін позбавлення волі неповнолітньому – 10 років. Вчинення злочину неповнолітнім розглядалося як обставина, що пом'якшує відповідальність (п. 6 ст. 40). В той же час обов'язкового пом'якшення покарання неповнолітнім КК УРСР 1960 р. не передбачав [2].