Заслуговує на увагу окреслення основних форм організаційного забезпечення державного гарантування прав і свобод людини і громадянина.
Представники вказаного філософського напрямку зосередили увагу переважно на обґрунтуванні необхідності правового закріплення прав і свобод, але не вирішили питання про особливості взаємозв’язку та взаємовпливу людини і суспільства на основі соціального співробітництва і узгодження з метою розвитку особистої свободи людини, формування соціально-правового середовища непорушних прав і свобод людини, визнання надійних і ефективних засобів державного і юридичного впливу на посадових осіб, органи, організації, що допустили порушення конституційних прав, свобод і інтересів людини [22].
Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, активізація ринкової економіки, засвоєння високих технологій виробництва призводить до значного зростання економічної могутності буржуазних держав, нагромадження великих капіталів, в свою чергу, породжує серйозні соціальні проблеми, що знаходить вираз у глибокому розшаруванні та поляризації суспільства внаслідок надмірного збагачення деяких індивідів. Це викликає зростання соціальної напруги, можливість соціальних вибухів.
Історичний досвід довів, що проголошені класичним лібералізмом свободи, індивідуалізм, заохочення вільної конкуренції, панування приватної власності, невтручання держави в економіку не забезпечують повною мірою громадянської злагоди та національного миру. Вже в ХІХ ст. стали все більш виявлятися негативні наслідки реалізації ідей крайнього індивідуалізму, все більш яскраво проявлятися класові суперечності в суспільстві, різка поляризація багатства і бідності, які могли б привести до соціального вибуху і потрясінь, що виходять за рамки права.
Гіперболізація індивідуальних потреб та пристрастей незмінно призводить до моральних і соціальних деформацій, до зникнення почуттів суспільного взаємозв’язку, відповідальності та солідарності. Проти цього ще у 1929 р. виступив президент США Ф. Рузвельт, який зауважив, що самостійно проживаюча людина, яка забуває про відповідальність і взаємозв’язок людей, стає таким самим пережитком давнини, як людина кам’яного віку [3].
Найважливіші положення класичного лібералізму набули функцію захисту інтересів привілейованих прошарків населення. Виявилося, що вільна, нічим не обмежена гра ринкових сил не забезпечує, як передбачалося, соціальну гармонію і справедливість. Як відмічав один з прибічників лібералізму того періоду Г. Самуель, народ на гіркому досвіді скоро переконався, що вільна гра зрозумілого власного інтересу, на яку манчестерська школа покладала всі свої надії, недостатня для досягнення прогресу, що “самодіяльність і ініціатива” робочого класу стикаються з великими перепонами, які не можна подолати без сторонньої допомоги, що безпорадність і злидні, погані умови найманої праці, низький рівень життєвих потреб все ще зустрічаються на кожному кроці [24].
С. Алексєєв справедливо зауважує, що вивільнення людської активності і сили розуму одночасно породжує явища негативного характеру. Це і сприйняття людьми свободи як досить вільної поведінки, яка нічим не обмежена, і нездоланний потяг до надмірного збагачення, і сильний потяг до магії влади, і простір для етнічних і сепаратистських настроїв. Далі автор зауважує, що вихід із драматизму сучасного соціального розвитку, заснованого на ліберальних цінностях і ідеалах, які безпосередньо випливають з “негативного лібералізму”, полягає у наданні центрального місця в житті людей сучасному праву. Саме воно є способом вирішення численних проблем і подолання труднощів, які погрожують людському роду. Тільки право здатне протистояти можливій катастрофі, яка загрожує людству в обстановці анархії, ненаситного споживання в умовах, що, здавалося б, близькі до загального процвітання [5]. Зростання суперечностей і напруги в суспільстві визначило необхідність пошуку нових засобів реагування держави на ситуацію, що виникла, з метою упередження революційних вибухів. Неоліберальні та соціал-демократичні теоретики висунули нове “позитивне” розуміння свободи, що означає обов’язок держави забезпечувати соціально орієнтовану економіку, вирівнювати “соціальні нерівності”. Це означало зростання ролі держави у впливі на економіку, у гарантуванні гідних умов життєдіяльності людини, у контролі за соціальним характером використання власності власниками.
Поняття суто свободи після проходження капіталізмом періоду первинного накопичення вступає в протиріччя з реаліями. Індивід висуває свої вимоги, і на новому етапі розвитку лібералізму, що належить до другої половини ХІХ ст., виникає необхідність доповнити “негативне” розуміння свободи як свободи “від” позитивним – як свободи “на” (захист держави на одержання від неї певних благ, на більш активну участь у здійсненні влади і ін.). Все більшого розповсюдження одержує теорія, згідно з якою роль правової держави не зводиться тільки до охоронних функцій, і вона набуває певних (поки досить обмежених) соціальних функцій. На противагу первинним ліберальним ідеалам прибічників концепції правової держави, що наполягають на свободі конкуренції і неприпустимості державного втручання в процесі перерозподілу власності і ресурсів, правова держава набуває нової якості, переходить в нову стадію розвитку, яка означає, за висловлюванням М. Новгородцева, цілий переворот понять [6]. Поступово, до початку ХХ ст., долається негативне ставлення до держави як явища, що протистоїть людині. І правова держава як в теорії, так і на практиці набуває тих рис, якостей і характеристик, без яких цивілізоване суспільство не може існувати: гуманізм (пріоритет прав людини стосовно влади), демократизм подолання відчуження особи від держави, створення відповідної соціальної бази, використання державного впливу для забезпечення гідного життя людини.
Зазначається, що індивід без групи, без суспільства є нежиттєздатною особою. У складі групи особа набуває можливості виявлення і захисту власних інтересів. Тому роль демократії полягає перш за все в тому, щоб враховувати і стимулювати багатоманітність суспільних відносин, стимулювати всебічний розвиток особистості, забезпечувати баланс інтересів різних груп і особистостей, соціально-політичну стабільність [7]. Б. Кістяківський зазначав, що держава сама по собі є всеохоплюючою формою солідарності між людьми і разом з тим вона сприяє створенню та виробленню найбільш повних та всебічних форм людської солідарності. Загальне благо – ось формула, в якій знаходить вираз мета і завдання держави [8]. Згодом виникають концепції “нового лібералізму”, “соціального лібералізму”. В них визначається позитивна роль держави у регулюванні соціального та економічного життя, значення ідеї соціальної справедливості та солідарності в подоланні зростаючої майнової та соціальної диференціації в суспільстві. Ідея соціальної демократії, а в майбутньому і соціальної держави, була конструктивною відповіддю на критику недосконалості ліберального варіанта державності і демократії, які виявилися нездатними забезпечити соціальні права і добробут усіх громадян, соціально-політичну стабільність в суспільстві [9].
Суттєве методологічне значення при дослідженні і розробці концептуальних засад соціальної демократії має визначення змісту категорій “індивідуум”, “соціальність”, “солідарність”, “рівність”, “свобода”. В основі соціальності знаходяться такі соціальні цінності, як свобода, рівність, справедливість, які сприяють об’єднанню різноманітних інтересів в єдине ціле для забезпечення розвитку і прогресу суспільства та його громадян. Російський правознавець І. Покровський в свій час визначав, що в суспільстві відбувається боротьба між тенденцією до індивідуалізму та тенденцією до солідаризму, до широкого трактування невідчужуваних та непорушних прав і свобод людини, до посилення відповідальності всього суспільства і кожної людини за прогресивний суспільний розвиток. Це обумовлює як право, так і обов’язок кожної людини брати активну участь у формуванні людського співжиття. На цій основі формується соціальна демократія та держава, які сприяють розвитку самостійності та відповідальності особистості. В свою чергу, цей процес породжує соціальну солідарність як спільність інтересів, єдність дій людей.
На відміну від ліберальної демократії, яка проголошує принцип “рівність через свободу”, а не “свобода за допомогою рівності” пріоритетом соціальної демократії є прагнення до рівності, до соціально справедливого розподілу та добробуту.
Термін “соціальна”, вказує німецький правознавець Х. Цахер, означає, що держава несе відповідальність за існування суспільства. Це держава, що допомагає соціально слабшим елементам, намагається впливати на розподіл економічних благ у дусі справедливості, щоб забезпечити кожному гідне людини існування [3].
Дослідники підкреслюють необхідність тлумачення основних прав особи як таких, за які держава несе відповідальність щодо створення змістовних передумов для їх реалізації.
Розширення функцій соціальної держави не означає звуження діяльності інститутів громадянського суспільства, яке за умов функціонування соціальної держави виступає скоріше як її партнер, ніж супротивник.
Принцип партнерства між різними соціальними групами та між державою і громадянським суспільством став однією з визначальних засад утвердження цінностей на Заході [1].
На відміну від права держави, яка орієнтується на індивіда взагалі, сучасна соціальна держава орієнтується на забезпечення його здібностей, безпеки, добробуту, захист та підтримку сім’ї, захист приватного життя кожного.
Соціальна держава покликана втілювати ідеї партнерства, єднання, громадянської злагоди та національного миру [2].