Теорія і практика соціальної держави є конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави в її класичному ліберальному варіанті, а також на спробу адміністративного соціалізму забезпечити кожному матеріальну свободу і встановити в суспільстві соціальну справедливість і рівність. Соціальна держава намагається забезпечити кожному громадянину гідні умови життєдіяльності, соціальну захищеність, участь в управлінні виробництвом, а в ідеалі – однакові життєві шанси, можливості для реалізації особи в суспільстві. Діяльність такої держави спрямована на загальне благо, утвердження в суспільстві соціальної справедливості. Необхідною передумовою виникнення в 60-і роки ХХ ст. соціальної держави є високий рівень економічного розвитку деяких країн Заходу, що дозволяє забезпечити прожитковий мінімум кожному службовцю [5].
Формування соціальної держави та права можливе лише на основі реалізації конституційних положень щодо правової рівності усіх форм власності, принципів змішаної соціально орієнтованої економіки, соціальної і політичної свободи. Основна увага при цьому повинна приділятися оптимальному поєднанню соціального і правового принципів розвитку суспільства. Це досить складна проблема з урахуванням їх єдності і протиріч. Правовий і соціальний принципи покликані забезпечити благо індивіда – громадянські, політичні і соціальні права.
З одного боку, правовий принцип покликаний обмежити втручання держави в економіку, захищати права власника. З другого – соціальний принцип передбачає організуючу і координуючу роль держави, можливості її втручання в економіку, соціальну відповідальність власника.
Деякі дослідники вбачають певні протиріччя між розвитком соціальної держави та принципами правової, яка проголошує невтручання в економіку, обмежується захистом свободи індивіда. Але, на наш погляд, більш ґрунтовні висновки тих науковців, які вбачають органічний зв’язок правової та соціальної державності. На їх думку, цей зв’язок і є фундаментом розвитку соціального забезпечення, улаштування громадянського миру та національної злагоди.
Сучасні російські науковці В. Нерсесянц, В. Четвернін, К. Гаджієв, вітчизняні науковці О. Скакун, О. Скрипнюк, І. Пищик та ін. підкреслюють, що соціальна державність – це новий етап розвитку правової держави, намір вийти за межі формальної юридичної рівності, розширити її межі шляхом вирівнювання соціальних умов життя. Соціальна держава діє в певних правових межах, не обмежуючи свободу і не позбавляючи відповідальності [14].
Свобода не вичерпується свободою індивіда від посягань держави (негативна свобода), а водночас є всеохоплюючою діяльністю, завдяки якій свобода може втілитися у дійсність (позитивна свобода).
Соціальна держава – це новий етап розвитку правової держави. Вона створює умови для запобігання варварським способам “первісного нагромадження”, що не є сумісним з правом, та активного вторгнення у сферу економіки мафіозних структур та корумпованого чиновництва.
Без розвитку соціальної держави в сучасних умовах неможливо забезпечити реалізацію всієї системи прав людини і громадянина. При незабезпеченості соціальної сторони життєдіяльності людей, гідного рівня їх життя, деформується уся структура прав і свобод людини, збільшується політична апатія, делегітимація влади. Соціальна держава справляє найбільш безпосередній вплив на здійснення всього комплексу прав і свобод людини, на гуманізацію суспільного життя, формування солідарності громадян, зростання морального рівня усіх соціальних груп та особистостей [5].
Німецький правознавець К. Хессе запровадив в науковий обіг термін “соціально-правова держава”, підкресливши, що ця держава забезпечує такі правові сфери, як право на охорону праці, визначеність тривалості робочого дня, право на створення статусу підприємства та угоди у тарифах [6].
Розвиваючи це положення, О. Скакун підкреслює, що в другій половині ХХ ст. поняття “правова держава” і “соціальна держава” об’єдналися. Соціальна правова держава втілює в собі принцип верховенства права як провідного у правовій державі; принцип соціальної справедливості (соціальна безпека особи) як провідного у соціальній державі [5].
В той же час дослідники зазначають ряд суттєвих труднощів та протиріч в становленні та функціонуванні соціальної держави. Вони породжуються в першу чергу недостатнім рівнем розвитку громадянського суспільства, ринкової економіки, правової свідомості та культури. Важливою проблемою є визначення меж втручання держави в соціально-економічні відносини тощо [8].
Соціальна держава має бути правовою і демократичною. Слушно зауважує Б. Лазарев, що держава не може бути справді правовою, якщо вона не демократична і не може бути соціальною, якщо вона не правова [19].
Регулювання, що здійснюється соціальною державою, слід розуміти як впорядкування, регламентацію, визнання певних умов, вплив на соціально-економічні механізми з метою досягнення бажаного розвитку соціально-політичних процесів.
Головна складова діяльності соціальної держави має бути спрямована на визнання і реалізацію загального інтересу, забезпечення динамічного розвитку економіки, задоволення соціальних потреб усіх верств населення з врахуванням життєвих стандартів суспільства, етнічних та національних груп, підтримання в суспільстві спокою, соціального миру та соціальної справедливості [4].
В. Скуратівський підкреслює, що соціальна держава спрямована на утвердження в суспільстві соціальної справедливості як однієї з найважливіших суспільно-політичних цінностей, формування і розвиток соціально-ринкової економіки, а також соціально орієнтованого господарства, формування динамічної гнучкої системи соціального захисту, розширення і поглиблення соціально-правового поля, соціально-правової безпеки людини, посилення соціально-правової захищеності особи, досягнення соціальної злагоди, соціальної справедливості, соціального миру та співробітництва, соціального партнерства як різних соціальних груп, класів, прошарків суспільства, так і суб’єктів соціального регулювання ринкового господарства [5]. Держава покликана значною мірою вирішити проблему співвідношення економічної ефективності і соціальної справедливості, визначити межі і доцільність втручання держави в економічну сферу, створити реальні умови для забезпечення гідного життя і свободи особистості, захисту її соціально-економічних і культурних прав, стабільності розвитку суспільства, забезпечити здатність політичної системи адекватно реагувати на зміни в суспільстві та на нові вимоги часу.
Необхідною передумовою формування соціальної держави є правова держава, закріплення принципів змішаної ринкової економіки, соціальної і політичної свободи, наявність розвинутої системи цивільного, трудового, економічного, соціального законодавства. Прихильність соціальної держави соціальному миру, громадянській злагоді, соціальній справедливості і солідаризму знижує рівень відчуження особи від держави і соціуму, створює всім громадянам можливості і умови для достатнього рівня життя і мінімізації соціальних ризиків, формує комфортне соціальне середовище і передумови для самореалізації особи. На підставі реалізації цих принципів відносини державної влади і громадян поступово переходять до солідарності, базуючись на консенсусі інтересів рівності і дійсного партнерства [2].
В соціальній державі поряд з владними інститутами загальної компетенції формується і ефективно функціонує розвинута і самодостатня система державно-правових інститутів з вузькою соціальною спеціалізацією (комітети і підкомітети парламентів з соціальних питань, інститути виконавчої влади в апараті глави держави і уряду, міністерства соціального захисту, освіти, охорони здоров’я, біржі праці, житлові департаменти і ін.), в апараті судової влади (господарчі суди).
В конституціях ряду держав, в тому числі і в Україні, проголошується утвердження соціальної держави. Цей тип організації державного і суспільного життя, заснований на пріоритеті соціальних цінностей, перш за все права людини на гідне життя. Концептуальне ядро теорії соціальної держави складає положення про зростаючу відповідальність держави за добробут, розвиток і безпеку громадян. Держава покликана вирішувати соціальні, міжнаціональні, конфесіональні і інші конфлікти на підставі поваги інтересів і вимог всіх суб’єктів суспільного життя, національної солідарності, забезпечення національної злагоди, громадянського миру, надання соціальної орієнтації розвитку економіки. Соціальна держава розглядається як умова формування цивілізованого суспільства, в якому основним призначенням держави є служіння йому (суспільству), забезпечення прав і свобод особи. Ця держава базується на принципі підтримання певної рівноваги між демократичними інститутами і сильною державною владою, плануванням і ринком, приватною і державною власністю, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Великого значення набуває нерозривний зв’язок сильної соціальної політики з процесами демократизації політичної системи, з використанням демократичних методів і форм виробки реалізації завдань соціальної держави, з обговоренням усіх крупних соціально-економічних рішень в обстановці гласності.
Економічну базу соціальної держави утворює змішана економіка, що поєднує вимоги ринкової раціональності з правом особи на участь у виробництві та достатньому матеріальному забезпеченні (“солідарні ринкові відносини”, “соціальне партнерство”).
Правовою основою соціальної держави є конституції, міжнародно-правові стандарти співвідношення держави і особи, що зафіксовані в відповідних міжнародно-правових документах. Виникнувши як принцип уваги до потреб найменш забезпечених верств населення, сьогодні соціальна політика охоплює у диференційованому стані все суспільство, орієнтується на соціальні потреби у широкому розумінні цього поняття. Ці завдання вирішуються через бюджетну систему та оподаткування, справедливий перерозподіл доходів, заохочення добродійної діяльності, вплив на процеси ціноутворення, ліквідацію монополій у сфері виробництва та торгівлі тощо.