Ефективність заходів соціального захисту значною мірою визначається рівнем реальності гарантій, адресністю соціальної допомоги, практикою використання громадських фондів, системою податкової та пільгової політики, реалізацією принципу невідворотності відповідальності, активністю діяльності таких громадських інститутів, як профспілки, благодійні фонди, соціальні служби та асоціації громадян, їх участю в системі соціального партнерства [3].
Основою соціальної держави є сильна соціальна політика, яка являє собою складову внутрішньої політики держави. Соціальна політика – це діяльність держави щодо керівництва соціальним розвитком суспільства, забезпечення матеріальних і культурних потреб його членів, а також регулювання процесів соціальної диференціації суспільства з метою стабілізації суспільної системи, громадянської злагоди та національного миру, реалізації принципу соціальної справедливості, стимулювання активної частини населення на продуктивну працю як основу особистісного добробуту, здійснення економічних перетворень, здатних забезпечити гнучке реагування на погіршання стану окремих верств населення, розробку і реалізацію програми конкретних заходів соціального захисту населення, підвищення відповідальності власників за наслідки використання власності [4].
Існують різні підходи до визначення поняття “соціальна політика”. Деякі з них характеризуються вузьким тлумаченням соціальної політики лише як “соціального захисту” і соціальної підтримки, які разом з державним регулюванням певної сфери пов’язані з розвитком народної освіти, охорони здоров’я, розвитком культури.
В межах вказаного підходу до соціальної політики визначено здійснення соціальних гарантій для населення за такими найважливішими напрямками: забезпечення нормального рівня достатку працездатної людини через своєчасно сплачувану заробітну плату, фінансування з державного бюджету загальної освіти, культурно-просвітницької діяльності, підготовки кадрів, охорони здоров’я, забезпечення підвищення рівня життя тих груп населення, чий незадовільний матеріальний стан пов’язаний з незалежними від їх трудових зусиль причинами — віком, станом здоров’я, потребою продовження навчання, втратою роботи, кризою економіки.
Інший підхід до визначення соціальної політики пов’язаний з розглядом найзагальніших її проблем в аспекті співвідношення її стабілізуючої та стимулюючої функцій.
Соціальна політика має сприяти стабілізації суспільства через виділення максимальних коштів з бюджету держави для покращання становища малозабезпеченої частини суспільства, стимулювання ефективного розвитку економіки.
У межах цього підходу визначилася дискусія – про надання переваги економічній ефективності чи соціальній справедливості.
Таким чином, соціальна політика – це діяльність держави щодо керівництва соціальним розвитком суспільства, забезпечення матеріальних і культурних потреб його членів, а також регулювання процесів соціальної диференціації суспільства з метою стабілізації суспільної системи [5].
Основними принципами соціальної держави є: принцип гуманізму, людської гідності, соціальної справедливості, соціального партнерства, автономії суспільних відносин та процесів, субсидіарності, соціальних зобов’язань. Принцип гідності, наприклад, свідчить, що без узгодження з принципом соціальної справедливості, тобто з правом людини на їжу, житло, освіту, медичне обслуговування, відпочинок, справедливу оплату праці тощо, проголошені в конституціях основні права для переважної більшості суспільства можуть стати фікцією.
Кожному члену суспільства має бути забезпечений прожитковий мінімум (рівень прожиткового мінімуму – це один з показників, за яким можна визначити ступінь соціальності держави).
Соціальна держава спрямовує свою діяльність на стабілізацію суспільства, запобігання або зменшення наслідків кризових явищ, оскільки приватний капітал в принципі не може бути від них захищений.
Зміст, мета та принципи соціальної держави обумовлені її основними рисами: конституційними гарантіями забезпечення основних громадянських прав особистості; утвердженням і забезпеченням соціальної справедливості; створенням умов для забезпечення достатнього рівня для кожного члена суспільства, обмеженням соціальної диференціації населення; наявністю багатогалузевої економіки з різними формами власності; синтезом планових та ринкових механізмів регулювання виробництва; турботою з боку державної влади про забезпечення загальної зайнятості населення; доступністю освіти; державною підтримкою малозабезпечених верств населення; наявністю діючої системи охорони здоров’я та соціального захисту [5].
Зміст, принципи та завдання соціальної держави знаходять прояв в системному характері її функцій, таких, що доповнюють або, навіть, заміщують інститути громадянського суспільства.
Існують різні підходи до визначення змісту та класифікації функцій соціальної держави. Деякі фахівці обмежують функції соціальної держави захисним та перерозподільчим змістом.
Так, Р. Левенталь вказує на “надвічну” функцію соціальної держави – як знаряддя соціальних гарантій і як знаряддя перерозподілу первинних прибутків [17].
На думку Р. Тітмуса, важливою функцією соціальної держави є функція соціального вирівнювання, тобто справедливого перерозподілу прибутків між різними соціальними верствами, групами, прошарками [18].
О. Скрипнюк виділяє такі основні функції соціальної держави в сфері політики, економіки та права: а) в сфері політики – захист громадян від державної влади, політичне гарантування здійснення ними своїх прав, політичне визнання суспільної злагоди як найвищої цінності; б) в сфері економіки – забезпечення соціального захисту, нейтралізація негативних проявів ринкової економіки, фінансова підтримка населення, розробка соціальних програм; в) в сфері права – забезпечення рівності можливостей, гарантування верховенства закону та конституційно закріплених норм [9].
І. Яковюк визначає чотири основні функції соціальної держави: забезпечення охорони та захисту соціально-економічних прав людини; соціального захисту; соціального вирівнювання і економічну функції.
Функції соціального захисту – система соціальних та юридичних гарантій, які забезпечують кожному члену суспільства реалізацію його найбільш важливих соціально-економічних прав.
Ефективність заходів соціального захисту значною мірою визначається рівнем реальності гарантій, адресністю соціальної допомоги, практикою використання громадських фондів, системою податкової та пільгової політики, реалізацією принципу невідворотності відповідальності, активністю діяльності таких громадських інститутів, як профспілки, благодійні фонди, соціальні служби та асоціації громадян, їх участю в системі соціального партнерства.
Функція соціального вирівнювання має на меті справедливий перерозподіл прибутків між різними соціальними верствами, групами, територіями [10].
В. Бабкін вважає, що основними функціями соціальної держави є: 1) захисна – забезпечення соціальної безпеки особи, її конституційних прав і свобод на життя, здоров’я і гідність, підтримка сім’ї та материнства, турбота про безробітних, малозабезпечених верств населення, похилих людей і молоді; 2) регулююча – проведення структурних реформ, сприяння розвитку всіх форм власності, вплив на процеси ціноутворення, перерозподіл доходів між верствами населення через державний бюджет, розробка фінансування соціальних програм, заохочення доброчинницької діяльності; 3) стабілізуюча – забезпечення соціальної злагоди і партнерства, національного миру, соціальної справедливості, права людини “на власний етичний шлях” (М. Грушевський); 4) контрольно-охоронна – контроль за відповідністю суспільним нормативам використання власником своїх прав, за додержанням існуючого законодавства, створенням законодавства та правових передумов для діяльності суб’єктів ринкової економіки [11].
В характеристиці власності особи підкреслюється зобов’язуюча сторона власності, яка викликана певними причинами. Свобода і власність як її основа не можуть бути безмежними в будь-якій сфері суспільних відносин. Особа при цьому користується певними можливостями, які надає їй суспільство і держава. Тому власник зобов’язаний віддавати частину своєї власності на загально-суспільні потреби через сплату податків, обов’язкових платежів до бюджету. Основна соціальна функція власності – це утворення і нагромадження суспільного блага, задоволення індивідуальних та суспільних потреб.
Таким чином, призначення соціальної держави не охоплюється лише системою заходів щодо соціального захисту найменш забезпечених верств населення. Це також розвиток соціальної інфраструктури – формування соціальних якостей громадянина, які забезпечать його вміння жити цивілізовано, солідарно, з відчуттям власної гідності і поваги до інших.
Соціально-правова держава покликана проводити розумні економічно обґрунтовані заходи, що забезпечують не тільки соціальний захист населення, але і стабілізацію та стимулювання розвитку економіки, усунення негативних наслідків ринкового курсу, монополізації економічних процесів.
Аналіз змісту, процесів, рис та функцій соціально-правової держави свідчить, що соціально-правова держава від позиції невтручання переходить до певного регулювання економічних і соціальних процесів за допомогою податків, інвестиційної, кредитної та іншої політики. А принципи правової держави дозволяють утримувати процес становлення соціальної держави у відповідних правових межах. Соціально-правова держава спрямована на підтримку стабільного соціально-економічного стану членів суспільства, соціального миру, що є основою консолідації суспільства.