Підтвердженням можливості віднесення актів Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України до прецедентів тлумачення є повна відповідність цих актів умовам, за яких вони набувають характер прецеденту тлумачення. Зокрема, у науковій літературі до таких умов відносять: 1) неодноразовість використання; 2) прецедент тлумачення є певним положенням по застосуванню норми права, тобто містить в собі певний принцип і має загальний характер; 3) зовнішній вираз – прецедент тлумачення має бути опублікований [3, с. 6]. Рішення Конституційного Суду України у справах про офіційне тлумачення є обов’язковими не лише для всіх інших суб’єктів правозастосування, але також і для самого Конституційного Суду України, на відміну від висновку Конституційного Суду щодо конституційності законопроекту про внесення змін до Конституції України, який є обов’язковим тільки для Верховної Ради України, оскільки, не маючи такого висновку, вона не може розглядати та у подальшому змінювати ці законопроекти без повторного висновку Конституційного Суду з дозволом на ці зміни [18]. Конституційний Суд має діяти по принципу внутрішнього прецеденту, в основі якого лежить відома ідея Stare decises ("Вирішую так, як було вирішено раніше"). Відповідно до ч. 3 ст. 67 Закону про Конституційний Суд України рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у “Віснику Конституційного Суду України” та в інших офіційних виданнях України [8].
Отже, можна констатувати, що рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України мають ознаки прецедентів тлумачення, які відрізняються від класичних судових прецедентів тим, що не створюють нових правових норм, а лише роз’яснюють уже існуючі норми права.
Щодо рішень Конституційного Суду у справах про конституційність законів та інших правових актів, ми підтримуємо думку вчених Лівшица Р.З., Мелащенка В.Ф., Несміянової С.Е., Овсепян Ж.І., Погорілка В.Ф., Рабіновича П.М., Скакун О.Ф., Тесленко М.В., Федоренка В.Л. про те, що акти Конституційного Суду можуть набувати нормативно-правового значення, якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти Відповідно до ч. 2 статті 73 Закону про Конституційний Суд України правові акти втрачають свою чинність від дня прийняття рішення про їх неконституційність [8]. Як зазначає О. Скакун, скасовуючи норми права, які суперечать Конституції, Конституційний Суд по суті пролонгує дію свого рішення у часі: до моменту прийняття його парламентом, після якого воно набирає юридичної сили закону або підзаконного акта [11, с. 29].
Супротивники визнання за актами Конституційного Суду про неконституційність того чи іншого закону, нормативного правового акта (його частини) правотворчого характеру доводять, що ці акти є виключно правозастосовчими, оскільки вони не скасовують неконституційні акти, а лише визнають їх такими, що не підлягають застосуванню. Водночас російська вчена Л. Морозова слушно зауважує, що акт, визнаний Конституційним Судом неконституційним, навіть якщо він не буде скасований відповідним суб’єктом правотворчості, припиняє свою юридичну дію, і жоден правозастосовчий орган чи посадова особа не зможе посилатися на такий акт чи обґрунтовувати ним своє рішення [6, с. 22].
Думка про можливість набуття вищевказаними актами Конституційного Суду України нормативно-правового значення, по-перше, цілком узгоджується із загальноприйнятою в країнах романо-германської сім’ї правових систем концепцією, відповідно до якої норми статутного права є пріоритетними, тобто на першому плані залишаються норми, які містяться в конституційних актах і звичайних законах. По-друге, вона не суперечить статті 75 Конституції України, відповідно до якої єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. По-третє, на нормотворчий характер рішень, якими скасовуються правові акти (або їх частини) на підставі їх неконституційності, вказують наступні ознаки: 1) відповідно до статті 150 Конституції України і статті 69 Закону про Конституційний Суд України вони є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Хоча, як слушно зазначає С. Шевчук, питання конкретизації терміна "обов’язковість" залишається відкритим, оскільки невідомо, яка частина рішення є обов’язковою для всіх суб’єктів права, у той час коли таке рішення є обов’язковим у цілому для того, хто звертається за наданням цього тлумачення [15, с. 47]; 2) вони змінюють чинне право, оскільки скасовуючи норму, Суд фактично створює нову норму, дія якої поширюється на невизначене коло осіб. У такий спосіб Конституційний Суд вносить в чинне законодавство і правове регулювання відповідних суспільних відносин певні зміни.
Питання про можливість віднесення до прецедентів тлумачення правових положень, викладених у мотивувальній частині рішення, які є результатом інтерпретації Конституційного Суду і на підставі яких обґрунтовується неконституційність певних правових актів або їх окремих положень, пов’язане з питанням про обов’язковість мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України як для самого Суду, так і для інших суб’єктів правозастосування. Щодо цього питання серед вчених немає єдиної точки зору і воно потребує окремого дослідження. Одним із можливих способів вирішення цього питання може бути пропозиція, висловлена вченим С. Шевчуком про те, що лише в тому випадку, коли Конституційний Суд України або інші суб’єкти правозастосування застосують при вирішенні аналогічних справ сформульовані Конституційним Судом в мотивувальній частині певного рішення принципи, останні набудуть обов’язкового характеру [13, с. 48]. До тих пір, вважає вчений, на них можна посилатися як на авторитетне джерело, яке не є джерелом права, як і, скажімо, Коментар до Конституції України.
Враховуючи практику, яка склалася в країнах загального права і, зокрема, в США, логічним є питання про те, чи можуть окремі думки суддів Конституційного Суду України розглядатись в якості прецеденту. На відміну від практики Верховного суду США стосовно можливості надання за певних обставин окремим думкам суддів, висловлених з приводу справи, прецедентного характеру, ми вважаємо недоцільним використання такої практики в діяльності Конституційного Суду України. Ми керуємось частиною 4 статті 51 та частиною 4 статті 63 Закону України "Про Конституційний Суд України" від 16 жовтня 1996 року, відповідно до яких рішення Конституційного Суду України приймаються та його висновки даються на пленарному засіданні, якщо за них проголосувало не менше десяти суддів Конституційного Суду України, вони є остаточними і не підлягають оскарженню [8]. Іншими словами рішення Конституційного Суду України приймаються більшістю. Відповідно до § 56 Регламенту Конституційного Суду України суддя, який підписав рішення, висновок Конституційного Суду, має право, незалежно від того, голосував він "за" чи "проти" прийняття рішення чи дачі висновку, викласти окрему думку по справі в семиденний строк з дня голосування [10]. Окрема думка судді Конституційного Суду - це особиста думка судді з меншості, яку слід розглядати як думку посадової особи, викладену в письмовій формі, яка офіційно публікується разом із загальним рішенням Суду. Можливість судді викласти окрему думку по справі, яка обов’язково публікується у "Віснику Конституційного Суду України" є проявом одного з найважливіших принципів конституційного судочинства: принципу рівності суддів. Ю.М. Тодика, підтримуючи російську вчену Т.Я. Хабрієву, вказує на те, що основні причини для окремої думки суддів лежать не стільки в сфері їх політичних переконань, що заборонено законом, скільки в сфері їх наукового світогляду [10, с. 409].
Є держави, в яких не допускаються окремі думки конституційних суддів, як наприклад, у Вірменії та Грузії [13, с. 449]. Ю.М. Тодика вказує на те, що окрему думку судді Конституційного Суду України можна розглядати як в позитивному, так і негативному аспектах. Серед позитивних аспектів даного інституту можна назвати наступні аспекти: а) він сприяє з’ясуванню істини по справі; б) дозволяє гарантувати вільне волевиявлення конституційного судді, забезпечення його незалежності і рівності прав з іншими суддями; в) сприяє відпрацюванню прецедентів тлумачення права; г) в багатьох випадках дозволяє посилити мотивувальну частину рішення по справі; д) вносить елемент інтелектуальної змагальності в процес розгляду справи. Негативний аспект окремої думки конституційного судді полягає в тому, що для громадськості стає зрозумілим, що немає єдиної думки у справі, а, відповідно, і рішення Конституційного Суду України не є абсолютним в морально-правовому аспекті, тобто підривається авторитет рішення, що виноситься органом конституційної юрисдикції [10, с. 450]. Разом з цим, можна погодитись з вченим, що вищезазначений негативний аспект окремої думки судді Конституційного Суду України ще не означає, що від нього необхідно відмовитись. Його наявність - важливий показник демократизму конституційного правосуддя.