Особистість, її права, свободи й законні інтереси служать показником правової регламентації взаємовідносин держави, людини і громадянина настільки, наскільки це дозволяють суспільні й державні інтереси на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.
Баланс суспільних та особистих інтересів взагалі важко визначити, а в кримінальному судочинстві особливо, у зв’язку з тим, що прагнення знайти і забезпечити притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка вчинила злочин, завжди пов’язано з ризиком обмеження прав, свобод і законних інтересів інших осіб, у тому числі непричетних до цього злочину. Крім того, в практичній діяльності під час реалізації таких завдань завжди існує відповідальність за невстановлення винуватого, тобто за нерозкриття злочину, що обтяжує чашу терезів не на користь підозрюваного (обвинуваченого).
Права належать людини від народження, а тому вони природні і невідчужувані. Без цих прав особистість не може існувати як повноцінна суспільна істота [8, с. 710]. У сучасному суспільстві права індивіда є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється його правовий статус. Зокрема, й під час провадження по кримінальних справах, визначаються способи й засоби впливу на людину, межі втручання в сферу її особистого життя, встановлюються юридичні та інші гарантії захисту й реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення – одна з найважливіших функцій держави.
Сьогодні навряд чи можна знайти важливішу й разом із тим складнішу проблему, ніж права людини. Відповідно, основним і найбільш гострим у цій галузі є питання про юридичні гарантії, засоби й механізми захисту особи від протиправних і незаконних дій державних органів і посадових осіб. Ця проблема ґрунтується на ідеї природного походження основних прав і свобод людини, їх пріоритеті у відносинах з державою й суспільством. Виключна важливість цих прав і свобод у правовій державі зумовлюється їх природністю, невід'ємністю, відповідністю людській сутності. Права індивіда є особливою за своєю вагомістю категорією, оскільки в них конкретизуються головні цінності людського співжиття – життя, свобода, гідність, особиста автономія. Правова держава обов'язково пов'язана правом, що треба розуміти, як пов'язаність перш за все правами людини й громадянина. А це, у свою чергу, передбачає перегляд концептуальних поглядів стосовно прав людини, які отримали активний розвиток в Україні. Однією з найважливіших ознак правової держави є реальне забезпечення прав людини і громадянина. Прагнення до побудови демократичної держави, формування дієздатних структур громадянського суспільства передбачають пошуки ефективних механізмів забезпечення цих прав, у тому числі, й у кримінальному процесі країни.
Терміни „права” і „свободи” вживаються досить часто в національному праві різних держав світу, як і в українському праві. Їм приділяється значна увага в Конституції, в законодавчих актах майже всіх галузей законодавства України, в міжнародно-правових актах. Стаття 3 Основного Закону України закріплює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, отже вони гарантуються й не можуть бути скасовані. Проте, на жаль, як в теорії держави і права, так і в теорії конституційного права бракує одностайного підходу до трактування цих понять та їх класифікації.
У сучасній науковій юридичній літературі існують різні підходи до тлумачення поняття „права людини”. Значна чисельність юристів виходять з того, що основні права людини – це певні можливості, необхідні для її існування й розвитку в конкретних історичних умовах, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку суспільства (економічним, духовним, соціальним) і повинні бути рівними для всіх індивідів. При цьому права, як певні можливості, ототожнюються з поняттям „свободи”. М.С. Строгович відзначав, що свобода особистості – це теж її право, але з іншого боку, будь-яке право особистості включає в себе й певну свободу поведінки [5, с. 24]. М.І. Матузов, розглядаючи ці 2 поняття, стверджував: коли законодавець хоче надати свободу, він надає права. Власне, свобода в юридичному розумінні і є суб'єктивне право, як і навпаки, суб'єктивне право є юридично гарантованою свободою [14, с. 31].
Деякі правознавці дотримуються думки, що права та свободи встановлюються законами, гарантуються державою й надають громадянинові певні юридичні можливості для використання матеріальних, соціальних і духовних благ. В окремих їх роботах зазначається, що право виступає офіційним важелем свободи, крайньою її нормою, своєрідною вказівкою допустимої й необхідної поведінки індивіда. Разом із тим воно є гарантією досягнення свободи, засобом її охорони й захисту [6, с. 22].
Заслуговує на підтримку точка зору, що під правами та свободами людини і громадянина слід розуміти правові можливості (надбання), які необхідні для існування й розвитку особи і які визнаються невід’ємними, мають бути загальними й рівними для кожного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів [7, с. 134].
Права людини ще розглядаються як певні його потреби [18, с. 8; 12]або інтереси [3, с. 10–26], як певний вид (форма існування, спосіб виявлення) моралі [16, с. 37]. Однак більшість наведених дефініцій, з нашого погляду відбивають дуже важливі, але не найбільш суттєві риси досліджуваного феномену. Слід погодитись з П.М. Рабіновичем, який вважає, що тільки через категорію „свобода” („можливість”) можна найбільш адекватно відобразити онтологічну, соціальну сутність прав людини [5, с. 25].
Аналіз наведених думок дозволяє зробити висновок, що між поняттями „право” і „свобода” існує як взаємозв’язок, так і відмінність. Взаємозв’язок полягає в тому, що обидва терміни трактуються через правову можливість; в обох випадках йдеться про можливість обрати той чи інший вид поведінки, використовувати надані конституцією соціальні блага. Як вбачається, і в юридичних джерелах найчастіше права людини тлумачаться як міра й вид можливої поведінки, встановленої й захищеної державою [19, с. 39]. Права й обов'язки – одна з форм вираження свободи [14, с. 206–207]. Саме в них законодавець, так би мовити, відміряє юридично визнану й гарантовану свободу [14, с. 249].
На сьогодні загальноправовою тенденцією розвитку можна назвати відхід від єдиної нормативної теорії праворозуміння [13, с. 21–27], прагнення політиків і дослідників дати синтетичне (інтегративне) визначення права, під яким розуміється сукупність визнаних у даному суспільстві й забезпечених офіційним захистом нормативів рівності і справедливості, які регулюють боротьбу й узгодження вільних свобод у їх взаємовідношенні між собою [21, с. 35]. Право також інтерпретується як загальнообов'язкова форма рівності, свободи і справедливості. Воно фіксує наявність свободи в суспільстві й визначає механізм захисту інтересів особистості. За висловленням І.Л. Петрухіна, право – це офіційно встановлений каталог свободи особистості . Правові дозволяння і правові заборони служать мірилом її юридичної свободи.
Між основними правами й основними свободами існують певні відмінності. Вони відрізняються в основному шляхами, засобами їх здійснення й забезпечення. Права людини можуть бути дотримані, як правило, за наявності відповідних юридичних засобів, „механізмів”. Свобода – це можливість особи уникнути будь-якого впливу з боку держави, державної влади або тих чи інших обмежень; це конкретне соціальне становище людини (чи людей) у її взаємовідносинах з державою; це образ можливої або дозволеної поведінки індивіда в суспільстві. Свобода особистості – це надана людині можливість мислити й поводитися відповідно своїх переконань, поглядів та уявлень про належне й бажане, домагатися досягнення поставлених перед собою цілей і в такий спосіб реалізувати своє „я” в об'єктивному світі [2, с. 6].
Отже, варто, вважаємо, погодитися з тим, що, надаючи свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально самостійному самовираженні людини в деяких царинах суспільного життя. Вона прагне до мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх свободи перш за все невтручанням – як своїм власним, так і з боку всіх інших суб'єктів. Установлення загального змісту свободи особистості, її міри, балансу з іншими свободами – основне завдання права. Саме правовий аспект свободи викликає найбільшу заінтересованість, оскільки в праві вона знаходить своє узагальнене вираження й закріплення, саме в праві вона матеріалізується, об'єктивується, набуває конкретної правової форми. Право служить офіційним мірилом свободи, граничною її нормою, своєрідною вказівкою допустимої й належної поведінки індивіда, гарантією дотримання цієї свободи, засобом її охорони й захисту.
Спираючись на норми Конституції України, можемо стверджувати, що відмінності в поняттях „права” і „свободи” виявляються також у їх змістовному навантаженні. Наприклад, з одного боку Основний Закон надає право на свободу й особисту недоторканність (ч. 1 ст. 29), з другого – гарантує захист від безпідставних арештів, затримань, тримання під вартою (частини 2, 3 ст. 29). Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від народження й реалізується через суб'єктивні права, що мають природно-правовий характер і є невід'ємними.
Конституційними вважаються ті основні права, свободи й обов’язки людини і громадянина, які встановлені в Основному Законі України й ним. Вони є засобом забезпечення всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів і потреб, виражають об’єктивні можливості члена суспільства володіти, користуватися й розпоряджатися певними соціальними благами, а також набувати і захищати їх. Права, свободи й обов’язки людини і громадянина, закріплені в Конституції України 1996р., базуються на концепції прав індивіда, визначеній у міжнародно-правових документах: Загальній декларації прав людини 1948р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966р. і Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966р., Європейській Конвенції 1950р. і Протоколах до неї (№ 1, 2, 4, 7, 11) – та інших, що встановлюють загально-правові стандарти прав і свобод людини [3, с. 284].