Свобода особистості в правовій державі не є абсолютною, оскільки вона обмежена й регламентована правом, інтересами і правами інших. Від людини вимагається дотримання всіх правових установлень і виконання нею своїх обов'язків перед державою й суспільством. Перелік правомірних обмежень, а також цілей, умов, обставин, за яких воно допустиме, чітко окреслено в Основному Законі країни. Вони не протирічать нормам міжнародного права, зокрема, ст. 29 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Міжнародного пакту про економічні соціальні і культурні права, статтям 14, 18–21 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, іншим міжнародним правовим документам.
Конституційні права, свободи й обов’язки характеризуються низкою ознак: (а) вони є основними; (б) складають юридичну базу всієї системи прав, свобод та обов’язків; (в) їм притаманна найвища юридична сила; (г) вони підлягають підвищеному захисту з боку держави й суспільства.
Функціонування суспільства неминуче породжує ситуації, які потребують від держави обмеження громадянських прав і свобод. Але кожного разу виникають запитання: на якій підставі, на який час і в яких межах держава може чи повинна це робити? Щодо обмеження прав особистості волюнтаризм не допустимий, тим більше зловживання ними [3, с. 214]. Конституції країн світу, допускаючи обмеження прав та свобод людини і громадянина, встановлюють суворі підстави й порядок їх здійснення. Оскільки головна небезпека необґрунтованих обмежень фундаментальних прав і свобод виходить від виконавчої влади, конституції, як правило передбачають їх допустимість лише законом або на підставі закону, тобто актами, в прийнятті яких виконавча влада не бере участі [1, с. 166].
Так, Основний Закон ФРН для формулювання таких обмежень, зокрема, оперує виразом „законом або на підставі закону”. Обмеження диктуються насамперед необхідністю поваги до таких же прав і свобод інших людей, а також необхідністю нормального функціонування суспільства й держави.
Установлення меж основних прав – найбільш складна і спірна юридична проблема. З урахуванням стану людини в державній спільноті виникає головне питання – про визнання прав, якими володіє людина, і компетенції, яка притаманна державі. Йдеться про індивідуальні права особистості та їх обмеження, зумовлені природою як людини, так і суспільства. Не можна забувати, що всі основні права, навіть якщо вони походять від природних прав людини, мають передумовою свого існування, з одного боку, наявність держави, яка їх гарантує й захищає, а з другого – протистояння останньої основним правам. Із цієї дилеми можливий лише один вихід: провести тонке, диференційоване розмежування між сферою основних прав та їх обмеженнями.
Як бачимо, і в українському законодавстві містяться обмеження прав та свобод особистості з метою усунення загрози найважливішим цінностям – державній і суспільній безпеці, здоров’ю й моральності населення, інтересам інших осіб.
Не повинні порушуватись (у тому числі й у кримінальному процесі) і, значить, мають потребу в захисті права, передбачені, зокрема, наступними статтями Конституції України: ст. 27 (право на життя); ст. 29 (право на свободу й особисту недоторканність); ст. 55 (право на доступність суду й судовий захист своїх прав і свобод у судовому порядку); ст. 56 (право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями (діями чи бездіяльністю) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами); ст. 59 (право на правову допомогу); ст. 62 (презумпція невинуватості); ст. 63 (право на відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї або близьких родичів, коло яких визначається законом) та ін. У подальшому в дисертації ці права будуть розглянуті більш детально.
Конституційне закріплення недопустимості обмеження прав та свобод людини і громадянина (окрім випадків, передбачених Конституцією України) встановлено задля того, щоб уникнути невиправданих обмежень, можливості зловживань з боку органів державної влади. Отже, український законодавець, дотримуючись конституційних вимог, має знаходити оптимальну модель обмеження таких прав і свобод. Йдеться насамперед про правове регулювання компетенції органів МВС, СБУ, прокуратури, інших правоохоронних структур. Обмеження прав особистості не повинні бути надмірними, але мають відповідати певній ситуації, пов’язаній із забезпеченням підвалин конституційного устрою, моральності, здоров’я, забезпечення оборони й безпеки держави, прав і законних інтересів осіб.
Обмеження конституційних прав і свобод громадян збалансовані правом на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держаної влади, посадових осіб, закріпленим у ч. 2 ст. 55 Конституції України, відповідних статтях КПК, ЗУ „Про прокуратуру” та ін. Таке обмеження допустиме лише на державному рівні й відповідно до закону. Проте держава також має певні рамки в питаннях обмеження прав та свобод індивіда. По-перше, сферами правової регламентації, по-друге, її цілями. Так, у ч. 1 ст. 64 Основного Закону України записано: „Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”.
Межі дії державної влади в умовах воєнного або надзвичайного стану ще більше стиснуті. Зокрема, згідно Основного Закону України можуть установлюватися тільки окремі обмеження прав і свобод із зазначенням меж і строку їх дії. Не підлягають обмеженню ті з них, що передбачені статтями 24, 25, 27-29, 40, 47, 51, 52, 55–63 Конституції України (ст.64).
Обмеження прав та свобод особистості у виняткових випадках є проблемою не тільки конституційного законодавства України. Аналогічні положення мають місце і в Основних Законах інших держав. Так, у ст. 12 Конституції Японії закріплено, що народу належить утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами і нести постійну відповідальність за використання їх в інтересах суспільного добробуту. Певні обмеження сформульовані і статтями 2, 5, 11 та іншими Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини; статтями 13–16, 18 та іншими Конституції Італійської Республіки , ст. 1 Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789р. Французької Республіки .
Зміст правового обмеження полягає в спонуканні індивідів до соціально-корисної поведінки, з одного боку, і стримуванні соціально шкідливої – з другого. На конституційному рівні, як слушно підкреслює О.В. Малько, обмеження виступають специфічним індикатором, який дозволяє з’ясувати ступінь свободи й захищеності особистості. Більше того, вони багато в чому визначають загальну концепцію Основного Закону[14, с. 57].
У зв'язку із цим обмеження прав і свобод людини та громадянина з боку Української держави передбачають вирішення наступних завдань: а) підтримка правопорядку; б) гарантування особистої безпеки; в) забезпечення зовнішньої і внутрішньої безпеки держави й суспільства; г) створення сприятливих умов для економічної діяльності; д) охорона всіх форм власності.
конституційний право кримінальний судочинство
Висновки
У діяльності державних органів по розкриттю злочинів, викриттю осіб, винних у їх учиненні, обмеження прав і свобод громадян рівною мірою допускається тільки у зв'язку з необхідністю виконання вище перелічених завдань. Таким чином, це обмеження в кримінальному процесі лише тоді вважається допустимим, якщо воно продиктоване публічним інтересом, а передбачена його міра необхідна й адекватна досягненню законних цілей.
Слід також зазначити, що в юридичній практиці, на жаль, непоодинокі випадки неправомірного обмеження прав і свобод особи, викликані як невизначеністю в теорії сутності кримінально-процесуальних гарантій особистості, так і недосконалістю правових механізмів їх реалізації.
Зміна орієнтирів у діяльності держави на утвердження й забезпечення прав та свобод людини тісно пов'язана зі змінами в законодавстві. У зв'язку з цим новий Кримінально-процесуальний кодекс України має не тільки відповідати Конституції України й міжнародно-правовим стандартам, а й установлювати такі правозахисні механізми, які реально забезпечували б неухильне додержання прав і законних інтересів громадян.
Література
1. Гойман В. И. Принципы, пределы, основания ограничения прав и свобод человека по российскому законодательству и международному праву / В. И.Гойман // Государство и право. – 1998. –№ 7. – С. 26–27.
2. Гомиен Д. Путеводитель по Европейской конвенции о защите прав человека / Д. Гомиен. – Страсбург: Совет Европы, 1994. – 136 с.
3. Гомиен Д. Европейская конвенция о правах человека и Европейская социальная хартия : право и политика / Д. Гомиен, Д. Харрис, Л. Зваак. – М. : Изд-во МНИМП, 1998. – 600 с.
4. Горский Г.Ф.Судебная этика. Некоторые проблемы нравственных начал советского уголовного процесса / Г.Ф.Горский, Л.Д.Кокорев, Д.П. Котов. – Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1973. – 272 с.
5. Григорьева Н. В. Обжалование как форма правовой защиты прав и законных интересов участников уголовного процесса в досудебном производстве : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – Уголовный процесс ; Криминалистика ; Теория оперативно-розыскной деятельности /Н. В. Григорьева ; Науч. рук. Л. Н.Масленникова. –М.,2000. –30 с.
6. Маляренко В. Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті европейських стандартів : монографія / В. Т. Маляренко. – К. : Юрінком Інтер, 2005. – 512 с.
7. Маляренко В. Т. Про недоторканність житла та іншого володіння особи як засади кримінального судочинства / В. Т. Маляренко // Кримінальний процес України : стан та перспективи розвитку : навч. посіб. – К., 2004. – С. 74–103.
8. Маринів В. І. Принцип недоторканності особи та його нормативний зміст / В. І. Маринів // Матеріали науково-практичної конференції „Теоретичні та практичні питання реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи”. – Х., 1998. – С. 193–194.