З розповсюдженням в Україні загальноімперського законодавства «українська старизна» збереглася у вигляді окремих спеціальних норм «Місцевих законів Полтавської і Чернігівської губернії», які містилися в Зведенні законів Російської імперії. А російський Статут цивільного судочинства 1864 року допускав використання звичайного права в спадкових, споріднених і земельних правовідносинах, щодо яких не було відповідного законодавчого регулювання. Незважаючи навіть на насадження чужих, неприйнятних для українського народу законів, в Україні, зокрема в Карпатському регіоні, найдовше зберігалися сімейні правові відносини. Так, на відміну від чужоземного законодавства, тут було відсутнє правове обмеження жінок. Звичайне право грало значну роль в суспільстві, тому що ототожнювалося з правом, яке мало загальну підтримку населення.[34]
Окремі випадки застосування звичайного права при рішенні питань, пов'язаних з користуванням суспільними пасовищами і лісами, деякими аспектами трудових, шлюбних і спадкових відносин мали місце навіть на початку XX в.
Після скидання царизму, багато державних діячів в своїх уявленнях про майбутню правову систему України, віддаючи дань української народної традиції, надавали велике значення звичайному праву. Звернення до «істинно народного права» стало одним з політичних гасел цієї пори. Зокрема, деякі правові звичаї були покладені в основу правотворчої діяльності Центральної ради, гетьмана Ськоропадського і Директорії. Норми земельного, шлюбний-сімейного і спадкового права відображали відповідні норми звичайного права, які вважалися такими, які якнайповніше виражали національні правові риси. Відомий правознавець того часу С.Дністрянський в своїй роботі «Правова держава» писав, що закони вже не можуть бути свавільними розпорядженнями держави. Це можливо хіба що у разі або диктатури, або просто домінуванні не демократичної держави. Якщо ж суспільство прагне до нової держави, інакше кажучи правовому, то у такому разі «ті закони не тільки мусять находити внутрішню основу в народі, але зможуть передати лише невеличку частину тих правових постанов, якими керуватиметься народ у своїй державі. Поза сферою законів, - побіч неї, та чимало й мимо неї – мусить залишитися сфера внутрішньої творчості звичаєвого права з безпосередньо-обов’язуючою силою».[35] При радянській владі спершу були спроби допустити допоміжну роль звичайного права в деяких цивільних, земляних і ін. правовідносинах, з'явилася навіть доктрина «революційного звичайного права» академіка А.А. Малиновского. Проте з часом основним джерелом радянського права стали нормативні акти, і звичайне право майже повністю втратило практичне значення (мали місце лише окремі факти застосування звичаїв при регулюванні деяких правових питань торгового мореплавання і окремих інших проблем). Українська інтелігенція традиційно приділяла значну увагу вивченню проблем звичайного права, що в умовах російського самодержавства мало не тільки історико-пізнавальне, а і певне політичне значення. Ідея звичайного (народного, національного) права тісно зв'язувалася з ідеєю національної державності. Прикрасою вітчизняної науки стали дореволюційні дослідження звичайного права України А.Ф. Кистяковського, А.І. Льовіцкого, П.С. Ефіменко, П.П. Чубінського.
У післяреволюційний період багато напрацювань залишила постійна комісія для вивчення звичайного права України, яка діяла у складі Української Академії наук в період 1918-1933 рр. Спільними зусиллями декількох поколінь українських учених вдалося зібрати, записати і проаналізувати правові звичаї нашого народу, порівняти їх із звичайним правом інших країн і на цій основі зробити висновок про високий рівень правової культури наших пращурів. Одночасно мала місце і деяка ідеалізація звичайного права. Трактуючи звичай тільки як «народне», незалежне від держави джерело права, дослідники не враховували, що тільки з санкції держави звичай і, зрозуміло, далеко не кожен може піднятися до рівня звичайного права. У деяких працях плуталися звичаї і правові звичаї, недооцінювалася вага класового, політичного елементу в нормах звичайного права.
Право радянської України сприйняло романо-германську концепцію правової норми. Закон вважався основним джерелом права. Звичаю і судовій практиці відводилася допоміжна роль. Доктрина не признавалася як джерело права. Кажучи про звичай як джерело права стосовно сучасної України, слід зазначити, що як такий він, в принципі, не розглядається. Проте в деяких випадках все ж таки є виключення. Нині використання звичаю як норма права найчастіше має місце там, де проходить грань між державно-владним і загальнийсоціальним регулюванням (торгівля, виробництво, транспорт, надання послуг і ін.). Розповсюдження звичаю залежить від того, наскільки повно врегульовані правом ті або інші суспільні відносини. У сучасному українському суспільстві суб'єкти господарської діяльності нерідко вдаються до звичаю ділового обороту.
Звичай ділового обороту (англ.custom of business turnover) — правило поведінки, що склалося і широко вживане (повторюване) через корисність, що визнавалася, в будь-якій області підприємницької, господарської діяльності, а також у сфері цивільно-правових відносин, яке не суперечить положенням законодавства і договору.
Як вказано в ст. 7 ЦК України, цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту,який не встановлений актами цивільного законодавства, а застосовується внаслідок того, що став сталим в певній сфері суспільних відносин[36]. Він може бути зафіксований у відповідному документі. Наприклад, портові звичаї (англ.port custom) — це встановлені господарською (комерційною) практикою правила вантаження і розвантаження судів і розміру оплати за їх простій. Вони визначають відносини вантажовідправника і вантажоодержувача у випадках, коли договір про перевезення не містить відповідних вказівок.
Діловий звичай, набуваючи юридичного захисту в арбітражному (господарському) суді, нерідко стає правовим. Не підлягає застосуванню звичай ділового обороту, що суперечить положенням законодавства або індивідуальному договору, які є обов'язковими для учасників відповідного відношення. Так, згідно ст. 32 Господарські кодекси України будь-які дії в конкуренцію, яка суперечить правилам, торговим і чесним звичаям,розглядаються як недобросовісна конкуренція[37]. До недобросовісної конкуренції, тобто такий, яка суперечить звичаям, відноситься наступне: неправомірне використання ділової репутації суб'єкта господарювання; створення перешкод суб'єктам господарювання в процесі конкуренції і досягнення неправомірних переваг в процесі конкуренції; неправомірні збір, розголошування і використання комерційної таємниці. Торговий звичай (англ.trade custom) — правило поведінки, що склалося у сфері торгівлі в результаті постійного і однакового повторення конкретних відносин.
Торгові звичаї, а також деякі інститути римського права послужили основою торгового права (лат. jus mercatonim; англ.commercial law, law merchant). Торгове право називають ще купецьким правом. Воно виникло в середні віки у зв'язку з розвитком міжнародної торгівлі в Середземномор'ї. Норми, що виробляються і торговому обороті, передавалися з покоління в покоління, існували як звичаї предків в рамках замкнутої купецької гільдії, а потім стали застосовуватися як звичаї даного міста і одержали закріплення в міських статутах або статутах купецьких гільдій. Це було станове звичайне право окремих міст. Воно формувалося як право торгового обороту і спочатку розповсюджувалося на осіб торгового звання (тут же в надрах торгового обороту серед купців з відносин довірчого характеру склалося, вексельне право). З часом торгові правові звичаї стали застосовуватися для врегулювання відносин чи не тільки між ними торгового стану, але і всіма особами, які вступали у відносини торгового характеру, — в результаті оформилося торгове право як самостійна галузь права разом з цивільним правом; у ряді країн (Франція, ФРН, Японія) було проведено його кодифікування.[38]
Проте торговий звичай, що не вимагає складних формальностей від учасників правовідносин, не втратив свого значення. Його роль істотна у визначенні форм зовнішньоекономічної співпраці, не врегульованих в правових актах. Він застосовується у сфері міжнародної торгівлі і торгового мореплавання. Так, ст. 28 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» прямо встановлює, що арбітражна ухвала виноситься третейським судом згідно умовам угоди і з урахуванням торгових звичаїв,які стосуються даної угоди[39]. Таким чином, можна прийти до висновку, що на сучасному етапі відбувається розширення сфери застосування правового звичаю, який раніше застосовувався тільки при прямій вказівці закону.
Підводячи підсумок всьому вищевикладеному, хотілося б виділити декілька основних позицій курсової роботи. По-перше, це особливості самого поняття правового звичаю. Історично він був першим джерелом права, що регулював відношення в період становлення держави. Взагалі під звичаєм розуміється правило поведінки, що склалося на основі постійного і одноманітного повторення даних фактичних відносин. Звичай – вимоги, підкріплені тривалою традицією. Правовим звичай стає після того, як дістає офіційне схвалення держави. Природа правового звичаю характеризується наступними особливостями. Він, як правило, носить локальний характер, тобто застосовується в рамках порівняльних невеликих суспільних груп людей. Юридично звичаї часто тісно пов'язані з релігією. До основних рис правового звичаю і звичайного права в цілому відносяться: стихійність і спонтанність виникнення; ритуальність, традиційність. Правовий звичай відрізняється визначеністю правила, безперервним і одноманітним характером його дотримання. Хотілося б також звернути увагу на специфіку існування правового звичаю в різних правових сім'ях. В першу чергу слід зазначити, що питання про роль і місце правового звичаю серед інших джерел права в правових системах досить складний і суперечливий. Його роль, наприклад, в країнах романо-германського права обмежена, а в деяких з цих країн зведена нанівець. Він виконує другорядну роль як джерело права внаслідок того, що історично багато хто із звичаїв вже одержав закріплення в законі. Що ж до англійського права, де правовий звичай є одним з давніх джерел, то його роль тут набагато значніше. У сфері конституційного права, наприклад, сформувався звичай, який грає більш велику роль, чим судовий прецедент. Це так звані конституційні угоди, регулюючі важливі питання державного життя. Вони є своєрідним джерелом конституційного права. Особливо велика роль правового звичаю в країнах Азії, Африки і Океанії. Тут правовий звичай продовжує займати помітне місце серед джерел національного права, він використовується для регулювання суспільних відносин. Через різнотипний характер правових систем цих країн звичай може трактуватися тут як в традиційному, так і в європейському сенсі — в його романо-германському або англосакському різновиді. Тому при одній і тій же формі зовнішнього виразу він може бути інтегральною частиною однією з (під) систем традиційного права (звичайного, індуського або мусульманського) або «національного» права.