Гарантії пов'язують в одне ціле і правове і фактичне становище людини в суспільстві, служать вираженням її соціальної свободи, відповідальності й активності.
Загальноприйнято, що забезпечення прав і законних інтересів особистості досягається завдяки створенню системи гарантій, під якою розуміються: (1) історичні й соціальні умови, а також чинники суспільного життя, які зумовлюють правотворчу й правоохоронну діяльність; (2) способи й засоби, що безпосередньо служать зміцненню правопорядку. Усе це в сукупності становить собою інститут конституційних гарантій прав людини і громадянина, норми якого покликані забезпечувати їм реальну можливість користуватися основними правами та свободами, а також виконувати покладені на них обов'язки.
За сферою діяльності розрізняють гарантії: (а) міжнародно-правові, закріплені в міжнародному праві й відображені в Загальній декларації прав людини, міжнародних пактах та інших правових документах, і (б) внутрішньодержавні, що містяться в конституціях та інших законодавчих актах держав.
За змістом і видом діяльності гарантії поділяються на (а) економіко-правові (закріплення свободи економічної діяльності, соціальне партнерство); (б) політико-правові (механізм народовладдя, поділ і рівновага влади, багатопартійність, плюралізм думок); (в) соціально-правові (заборона на розпалювання соціальної, расової, національної й релігійної відмінності); (г) правові (наявність системи законодавства, незалежного правосуддя, право кожного захищати свої права та свободи всіма способами, не забороненими законом) [21, с. 50].
Галузям регулювання відповідають гарантії: (а) загальноправові (конституційні), закріплені в Основному Законі держави; (б) міжгалузеві, що містяться в Законах (приміром, „Про судоустрій”, „Про статус суддів”); (в) галузеві (матеріально-правові, процесуально-правові), закріплені у відповідних галузях законодавства й відображені в кодексах України – Кримінальному, Кримінально-процесуальному, Цивільному, Цивільно-процесуальному, Сімейному та ін.
С.О. Александров кримінально-процесуальні гарантії розрізняє за характером об'єктів забезпечення на (а) гарантії процесуальних прав, (б) гарантії об'єктивної істини, (в) гарантії цивільно-правових інтересів, (г) гарантії кримінально-правових інтересів [5, с. 16].
С.М. Гробов пропонує декілька підстав для класифікації кримінально-процесуальних гарантій. За колом органів та осіб, у діяльності яких гарантії реалізуються, на його думку, їх можна поділити на 2 групи: (а) гарантії, що реалізовуються в діяльності державних органів і посадових осіб – дізнавача, слідчого, прокурора, суду. Ця група гарантій, вважає вчений, відіграє провідну роль у забезпеченні прав і законних інтересів особи; (б) гарантії, що реалізовуються в діяльності інших суб'єктів кримінального судочинства.
Ще однією підставою для класифікації гарантій є коло осіб, на яких вони поширюються. Дана диференціація, як відмічає С.М. Гробов, зумовлена характерними особливостями самих суб'єктів, які беруть участь в процесі. Це, по-перше, загальні гарантії для всіх учасників кримінального судочинства, іншими словами, універсальні. По-друге, це гарантії, що додатково забезпечують права й законні інтереси лише певних груп суб'єктів, тобто кваліфіковані, до яких належать, наприклад, гарантії: (а) неповнолітніх, (б) німих, глухих, сліпих та інших осіб, які внаслідок своїх фізичних вад не можуть самостійно здійснювати захист власних інтересів, (в) певних посадових осіб і представників влади, (г) осіб, які користуються відповідним імунітетом та ін.
Проте питання про співвідношення цих перших 2-х видів гарантій не знайшло однозначного вирішення. Одні вчені вказують, що гарантії правосуддя охоплюють гарантії прав особистості. Наприклад, М.М. Видря вважає, що гарантії, які забезпечують права особи в кримінальному процесі, практично закладені в процесуальній системі, що конструює діяльність органів правосуддя, і в положеннях, які регламентують провадження по справі на тій чи іншій стадії процесу [3, с. 34]. Цю позицію підтримав також С.О. Александров [5, с. 16–17].
Дійсно, іноді в кримінальному судочинстві гарантії прав громадян і гарантії правосуддя знаходиться в нерозривному взаємозв'язку. Спрямовані на вирішення спільного завдання, вони практично співпадають, тому провести межу між ними неможливо. Наприклад, відповідно ст. 2 КПК завданням кримінального судочинства є не тільки засудження винного, а й виправдання невинного. Якщо притягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено невинуватого, судово-слідчі органи зобов'язані його повністю реабілітувати. Системі правосуддя, яка допустила помилку, належить же її виправити. Кримінально-процесуальні гарантії досягнення істини в кримінальній справі служать правильному встановленню фактичних обставин, точній кваліфікації злочину, справедливому покаранню винних, звільненню від кримінальної відповідальності й реабілітації невинуватих.
Разом із тим норми інституту реабілітації служать гарантією інтересів невинуватого громадянина. Його мета – зняти з останнього необґрунтоване обвинувачення й ліквідувати ту матеріальну й моральну шкоду, яка йому була заподіяна судово-слідчими органами. У цьому випадку явно простежується нерозривний зв'язок кримінально-процесуальних гарантій особистості і правосуддя. Але така постановка питання, підкуповуючи своєю переконливістю, дещо спрощує розглядувану проблему, оскільки принципова єдність суспільних і особистих інтересів не виключає можливості їх неспівпадіння, що породжується різними причинами.
Так, слідчі дії, що можуть провадитися із застосуванням процесуального примусу (затримання, арешт та ін.), виступають гарантіями успішного розслідування й розгляду справ, тобто гарантіями правосуддя. Але їх навряд чи можна розцінювати як гарантії прав особистості, зокрема обвинуваченого. І, навпаки, право імунітету свідка, яке закріплено в ст. 63 Конституції України і знайшло своє відбиття у ст. 69 КПК, служить гарантією прав особистості, а гарантій правосуддя прямо не стосується, тому що не сприяє встановленню об'єктивної істини.
Висновки
Таким чином, наведені міркування дозволяють визнати досить переконливим твердження, що кримінально-процесуальні гарантії прав особи і гарантії правосуддя часом значною мірою співпадають, але не слід їх повністю ототожнювати.
Дана класифікація дозволяє найбільш повно з'ясувати функціональне призначення кримінально-процесуальних гарантій.
Оскільки в кримінальному судочинстві реалізуються 3 основні функції – обвинувачення, захист і здійснення правосуддя, то й функціональне призначення процесуальних гарантій треба розглядати відповідно до них. Прокурор, потерпілий, цивільний позивач виконують функцію обвинувачення, мета якої – встановлення об'єктивної істини у справі або реалізація інших інтересів правосуддя. У діяльності вказаних суб'єктів на перший план виходять гарантії останнього, а гарантії прав і законних інтересів особи діють лише в тій мірі, щоб її інтереси не були порушені.
Реалізація прав та обов'язків суб'єктів кримінального судочинства здійснюється шляхом їх діяльності, яка виступає вагомою гарантією забезпечення прав та інтересів учасників процесу. Важливо зазначити, що ця діяльність спрямована на виконання функцій, властивих кримінальному процесу, оскільки вони найчастіше визначаються як вид, напрямок кримінально-процесуального провадження .
На жаль, треба констатувати, що юридична доктрина ще не напрацювала механізмів і юридичних засобів забезпечення раціонального поєднання, гармонії цих інтересів. Звичайно, це велике поле для наукових пошуків з метою вироблення механізмів вирішення конфліктів між реалізацією прав людини й дотриманням суспільних інтересів. Інший, не менш важливий висновок – це готовність держави, її органів до захисту прав людини. Найбільш продумані механізми і правові засоби будуть безсилими, якщо держава не в змозі притягти до відповідальності своїх посадовців за невиконання або неналежне виконання ними обов’язків з охорони прав особи. Безсилля держави робить нереальними багато законів і девальвує Конституцію, перетворюючи її на банальний декларативний акт.
Література
1. Тацій В. Я. Конституція України як основа державотворчого процесу / В. Я. Тацій // Теоретичні та практичні проблеми реалізації Конституції України : тези доп. та наук. повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф., 29-30 черв. 2006 р. / за заг. ред. Ю. М. Грошевого, М. І. Панова. – Х., 2006. – С. 5–15.
2. Теймэн С. Суд присяжных в современной России глазами американского юриста / С. Теймэн // Государство и право. – 1995. – № 2. – С. 67–76.
3. Темираев О. Реформа следствия нужна / О. Темираев // Законность. – 2004. – № 1. – С. 33–35.
4. Теория государства и права : курс лекций / под ред. Н. И. Матузова, А. В. Малько. – М. : Юристъ, 1997. – 672 с.
5. Теория государства и права : учеб. для юрид. вузов и фак-тов / под ред. В. М. Корельского, В. Д. Перевалова. – М. : НОРМА-ИНФРА М., 1997. – 570 с.
6. Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения / Ю. А. Тихомиров. – М. : Норма, 1996. – 432 с.
7. Уманский Я. Н. Советское государственное право / Я. Н. Уманский. – М. : Высш. шк., 1970. – 448 с.
8. Устимов М. А. Судебный контроль на стадии предварительного расследования : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.09 – Уголовный процесс ; Криминалистика ; Теория оперативно-розыскной деятельности / М. А. Устимов ; Науч. рук. Л. Д. Калинкина. – Саранск, 1999. – 26 с.
9. Фарбер. И. Е. Права человека, гражданина и лица всоциалистическом обществе / И. Е. Фарбер. // Правоведение. – 1967. – № 1. – С. 39-46
10. Фарбер И. Е. Свобода и права человека в советском государстве / И. Е. Фарбер. – Саратов : Изд-во Сарат. ун-та, 1974. – 188 с.