На думку вченого А.І. Рарога посягання є лише дією, направленою на завдання шкоди охоронюваних кримінальним законом інтересам і загрожує негайним спричиненням такої шкоди[23, с. 306]. Також підставою необхідної оборони стають дії, які не обов'язково мають склад злочину, зокрема, дії неосудних і малолітніх. Формально ці дії можуть переслідуватися кримінальним законом, але відносно даних осіб складу злочину не мають.
Більшість вчених справедливо наголошують на об'єктивній суспільній небезпеці посягання. Таким чином, для правильного рішення даної проблеми необхідно буквально трактувати положення ст. 36 КК України про «суспільно небезпечне посягання». При цьому варто пам'ятати, тому що злочин характеризується лише одна з передбачених у законі ознак. Даний висновок дозволяє вважати підставою необхідної оборони будь-яке суспільно небезпечне посягання, у тому числі посягання, що вчинюється неосудним чи малолітнім. Очевидно, що посягання, вчинене психічно нездоровою людиною, в принципі є не менш суспільно небезпечним, те саме стосується ситуації із посяганнями малолітніх осіб - за умов значного «омолодження» сучасної злочинності в Україні.
Отже, посягання повинне бути об'єктивно суспільно небезпечним, і при цьому не обов'язково злочинним. Однак даного висновку недостатньо для відповіді на питання: що ж розуміється під суспільною небезпекою як основною властивістю посягання. В кримінально-правовій науці існує позиція, що суспільна небезпека полягає в тому, що посягання заподіює або може заподіяти істотну шкоду правоохоронюваним інтересам. [4, c. 6].
Незважаючи на невизначеність даного питання безпосередньо в законі і роз'ясненнях Вищої судової інстанції України, у теорії кримінального права на сучасному етапі домінує позиція, що при необхідній обороні коло правоохоронюваних інтересів, на які може посягати особа, є практично необмеженим[18, c. 251]. При цьому суспільно небезпечним посяганням є не тільки злочинне посягання, але і будь-яке інше суспільно небезпечне посягання (посягання неосудних осіб або осіб, що не досягай віку кримінальної відповідальності).
По-різному вирішується вченими питання про те, чи може бути підставою необхідної оборони образа словом і інші посягання на честь і гідність. М.А. Фомін стверджує, що оскільки вище перелічені діяння переважно не володіють ознаками злочину і не потрапляють ні під одну норму Особливої частини КК (є адміністративними правопорушеннями), хоча і володіють певною суспільною небезпекою, не можуть бути підставою необхідної оборони[16, с. 15].
На думку С.Ф. Мілюкова стаття кримінального кодексу про необхіднуоборону є універсальною основою для оборони від усіх можливих порушень, в тому числі і адміністративних[8, c. 167]. С. Тасаков стверджує, що образа приносить значні моральні страждання, і несправедливо покладати на законослухняних громадян обов'язок терпіти образу, надаючи йому право звернутися до суду в порядку приватного звинувачення. Встановити особу людини в незнайомій обстановці проблематично, також як і затримати її, залучити свідків. У зв’язку із цим, потерпілий повинен мати можливість вимагати від особи, яка його принижує припинити такі дії, а у випадку їх продовження – застосувати заходи, направлені на їх припинення, в тому числі і застосування насильства, не пов’язаного із нанесенням шкоди здоров’ю[15, c.82].
Ще одним спірним питанням щодо підстави необхідної оборони є можливість її застосування при посяганні у формі бездіяльності. Існують у науці пропозиції визнавати суспільно небезпечним посяганням при необхідній обороні і таке посягання, що відбувається бездіяльністю особи[13, c.5]. Однак, з таким положенням можна і не погодитися, оскільки на відміну від поняття суспільно-небезпечне діяння, що може включати як активну поведінку, так і бездію, суспільно-небезпечне посягання являє собою активну діяльність особи, оскільки поняття «посягнути» означає що-небудь зробити. Вчені науки кримінального права мають схожі погляди на цю проблему. М. Коржанський вважає, що посягання повинно мати характер нападу, який загрожує тяжкими наслідками у сфері важливих суспільних цінностей – життя, здоров’я, власності, державного управління тощо[19, c. 219].Отже, суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36 Кримінального кодексу України, може бути визначено як будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інтересам особи, що обороняється, або іншої особи, суспільним інтересам або інтересам держави.
Дещо специфічного забарвлення набуває інститут необхідної самооборони щодо посадових і службових осіб правоохоронних органів. Це насамперед пов’язано із їхнім правовим статусом як суб’єктів владних повноважень. Як відомо із теорії права для діяльності останніх характерний принцип «Дозволено все, що передбачено законом», Конституція України також закріплює положення, що в своїх діяльності представники влади повинні неухильно додержуватись Конституції України, законів, діяти у межах повноважень, наданих їм у встановленому законом порядку державою. Законами України на працівників правоохоронних органів покладено обов’язок захищати життя, здоров’я, права та свободи людини, тому можна вважати, що як для суб’єкта здійснення влади, необхідна оборона щодо прав та інтересів осіб та держави є обов’язком кожного працівника силового відомства. Щодо можливості необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб, то в доктрині кримінального права погляди вчених дещо розходяться.
Так, В.Н. Козак визначав, що суспільно-небезпечні посягання як основні умови, які визначають стан необхідної оборони, приводять до висновку, що службове або посадове становище особи не може мати значення в разі вирішення питання про можливість необхідної оборони проти незаконних дій вказаних осіб, тому що воно не виключає можливість скоєння такими особами злочинного посягання.[7, c. 149]. М. І. Якубович також підкреслює, що необхіднаоборона неприпустима проти правомірних дій посадової особи, але в разі скоєння такою особою злочинних дій (наприклад, насильства над особою) при наявному перевищенні влади, така особа може завдати ту чи іншу шкоду посадовій особі. І.С. Тишкевич визнає, що розповсюдження на захист від посадових злочинів загальних правил про необхідну оборону виходить з принципів демократизму, рівності усіх громадян перед законом та поєднання суспільних та власних інтересів[14, c. 129].
Але разом з тим, деякі дослідники права необхідної оборони пропонували обмежувати право необхідної оборони проти незаконних дій посадових осіб. На їх думку, застосування права необхідної оборони проти незаконних дій таких осіб припустиме лише у випадках злочинного посягання ними на особистість потерпілої особи, а інших випадках така оборона неприпустима[12, c. 300]. Я вважаю, що все ж таки особа повинна мати можливість в повному обсязі реалізувати право на необхідну самооборону щодо посадових і службових осіб, оскільки в умовах сьогодення, коли в практиці діяльності правоохоронних органів часто трапляються випадки зловживання владою або службовим становищем, це право є дієвим способом захистити своє життя та здоров’я.
Слід відмітити також таке поняття як провокація необхідної оборони. Провокацією необхідноїоборони називається провокація посягання, тобто такі дії, які вчиняються з метою викликати на себе напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій, посилаючись на те, що був змушений оборонятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони[20, c. 191].За правилами необхідної оборони нападаючий і обороняючий себе (чи інших осіб) ніколи не можуть помінятися місцями: тобто нападаючий не може стати обороняючим себе, а той, хто захищається, не може стати нападаючим[19, c. 20]. Отже для визначення стану необхідної оборони дуже важливо встановити – хто нападаючий, а хто захищає себе. Саме тому необхідна оборона проти необхідної оборони – неможлива.
Другий елемент(після суспільно-небезпечного посягання), що характеризує підставу необхідної оборони, — це наявність у того, хто захищається, потреби в негайному відверненні чи припиненні наявного суспільна небезпечного посягання. Така потреба виникає тоді, коли зволікання з боку того, хто захищається, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і явною шкодою правоохоронюваним інтересам. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути чи припинити посягання та ефективно здійснити захист
Якщо ж така невідкладна потреба ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший, і другий випадки свідчать про відсутність стану необхідної оборони
2. Ознаки правомірного заподіяння шкоди в стані необхідної оборони
Виходячи з того, що необхідна оборона полягає у активних діях, які можуть спричинити певну шкоду посягаючому, вона повинна відповідати ознакам правомірності, тобто здійснюватись у визначених межах.Закон не визначає цих меж, хоча і згадує про них. Питання про їх дотримання повинно вирішуватись у кожному конкретному випадку на підставі загальних правил, вироблених теорією і практикою.
Ці межі визначаються: інтенсивністю нападу; характером інтересу, який підлягає захисту.Перше залежить від того, які засоби застосовуються при нападі, з якою швидкістю діє нападник, яке співвідношення сил та можливостей сторін, який ступінь реальної небезпеки, що створена нападом, кількість тих, хто нападає та ін.Друге визначає конкретний інтерес або право, яке поставлено під загрозу нападом. Звичайно, найвища цінність - право на життя та здоров'я особи (до речі, саме вони найчастіше стають об'єктами захисту), але не можна применшувати значення й інших інтересів та прав особи.