Само спричинення шкоди особі, яка здійснювала напад, не обов'язково свідчить про наявність необхідної оборони. Для того щоб таке спричинення було визнано правомірним, учиненим в стані необхідної оборони, дії особи, яка її застосовує, повинні відповідати умовам правомірності необхідної оборони.
Закон у повному обсязі не дає визначення цих умов. Деякі з них знайшли своє законодавче закріплення, інші випливають з постулатів кримінального права і конкретизуються теорією та практикою його застосування.
Умови правомірності необхідної оборони поділяються на дві групи:умови, які встановлюють наявність обставин, що дають можливість діяти за правилами необхідної оборони (умови, які відносять до нападу);умови правомірності дій особи, яка здійснює оборону (умови, які відносять до оборони).
Умови, які встановлюють наявність обставин, що дають можливість діяти за правилами необхідної оборони (умови, які відносять до нападу), включають в себе такі характеристики нападу:
♦ суспільна небезпечність діяння, яке утворює напад;
♦ наявність нападу;
♦ дійсність (реальність) нападу.[24, c. 171-172].
Одним з критеріїв правомірності необхідної оборони є кримінально-правова заборона на те діяння, якому протистоїть особа, що захищається. Посягання повинне носити протиправний, злочинний характер. Але можлива перспектива притягнення особи, що посягає до кримінальної відповідальності не є обов'язковою і необхідною умовою захисту. Оборонятися можна і від суспільно небезпечних дій осіб, які не можуть притягтися до кримінальної відповідальності унаслідок,наприклад, недосягнення віку кримінальної відповідальності або неосудності. Тобто, навіть якщо нападаючий, як то кажуть, з довідкою, але його дії об'єктивно суспільно небезпечні, то ніяких виключень з правил необхідної оборони не передбачено. Оскільки кримінальний закон називає посягання суспільно-небезпечним, воно повинно носити об'єктивно протиправний характер. Із закону видно, які об'єкти (відносини, що охороняються правом) можуть захищатися шляхом спричинення шкоди нападаючому. Це – все ті права і інтереси, які охороняються кримінальним законом.
Очевидно, що стан необхідної оборони найбільш актуальний при замаху на вбивство, спричиненні тілесних ушкоджень, розбої, згвалтуванні, при вимаганні, хуліганстві і інших проявах насильницького характеру. Проте, не варто думати, що право на захист визначається ступенем суспільної небезпеки. Останнє впливає лише на межі оборони. Таким чином, самозахист можливий і при посяганні невисокої суспільної небезпеки, включаючи, наприклад, образу, наклеп і ін. (нагадаємо, що інститут необхідної оборони передбачений і адміністративним законодавством). Отже за загальним правилом виникнення стану необхідної оборони не залежить від ступеню небезпеки посягання. В зв'язку з цим актуальне питання лише про межі необхідної оборони. Проте не можна «оборонятися» від законних, нехай навіть небажаних і не зовсім пристойних дій. Наприклад, увійшовши до вагону приміської електрички, літнього віку Крилов зажадав від молодих людей поступитися йому місцем. Підхмелені парубки у відповідь розсміялися, заявили, що теж втомилися, і запропонували пошукати інше місце (До речі, вільні місця в глибині вагону дійсно були). Крилов, обурений таким цинізмом, ударив палицею в обличчя одному з парубків, заподіявши тілесні ушкодження. При всій повазі до старості дії Крилова не можна визнати правомірними.
Позбавлений права на захист і правопорушник, чиї дії припиняються посадовими особами або громадянами. Протидія особам, що здійснюють правомірне затримання, доставку у відповідні органи влади і т. п., також знаходиться за рамками необхідної оборони і, отже, не звільняє від відповідальності за спричинення шкоди. В той же час не виключається захист від неправомірних дій посадових осіб, включаючи незаконне затримання, або від дій, що перевищують межі необхідної оборони.
Посягання, з точки зору підстав для необхідної оборони, повинне розумітися як будь-яке діяння, направлене на досягнення суспільно небезпечних наслідків, або як загроза вчинення такого діяння. Останнє означає всяке вираження наміру реально заподіяти шкоди правам і законним інтересам особи, що обороняється або інших осіб.
Посягання повинно бути наявним. Це означає, що мають бути визначені початковий та кінцевий моменти здійснення посягання, протягом часу між якими і можлива необхідна оборона. Закон визнає наявність необхідної оборони тоді, коли шкода наноситься для негайного відвернення посягання чи припинення посягання. Тобто, наявна ситуація, коли напад з очевидністю і неминучістю має статися в даний момент, або вже почав вчинятися, і отже, наявний замах на злочин. Подібний стан речей визначає початковий момент посягання.
"Слід також мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з'ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну" (ч. 2 п. 2 вказаної постанови).
Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону України "Про міліцію": "Спроба особи, яка затримується працівником міліції з вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю".
Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза небезпеки минає повністю й остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо). Але при цьому необхідно, щоб така ситуація адекватно оцінювалася тим, хто веде необхідну оборону. Він повинен усвідомлювати, що посягання дійсно закінчено.
При вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні заходів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє і той, хто захищався, допустив помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він перебував у стані необхідної оборони. "Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання" (ч. З п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 року № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону»).
Передчасна і запізніла "оборона" не може розглядатись як обставина, що виключає злочинність діяння. Відповідальність за нанесену в таких умовах шкоду настає на загальних підставах. Адже подібні дії носять характер самочинної розправи, бо є очевидним, що посягання можливе тільки у майбутньому або остаточно закінчилось.
Тому різні "охоронні" дії запобіжного характеру (закладання мін, застосування електроструму, встановлення самострілів тощо) визнаються незаконними( тим більше, потерпілими можуть стати абсолютно сторонні люди) і залежно від обставин справи, відповідальність настає за умисне або необережне нанесення шкоди[22, с. 191-193].
Посягання має бути реальним, тобто, існувати в об’єктивній дійсності, а не в уяві особи, яка обороняється. Дійсність посягання є складовою частиною його наявності. Вчені, що включають в умови правомірності ознаку дійсності, вважають, що вона свідчить про те, що посягання існує реально, в об'єктивній дійсності, тоді як ознака наявності має певні тимчасові рамки, тобто посягання почалося (або неминуче почнеться в наступний момент) і ще не закінчилося. Однак трапляються випадки, коли реального посягання не існує і особа не правильно розцінивши дії іншої особи, помилково сприймає їх як посягання на своє життя, здоров'я або інші права та інтереси. Такі ситуації в науці кримінального права дістали назву уявної оборони. уявної оборони як самостійної обставини, що виключає злочинність діяння.
У п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 28 червня 1991 року «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань» зазначалося, що судам необхідно відрізняти необхідну оборону від мнимої (уявної) оборони, коли особа, помиляючись щодо реальності посягання і вважаючи, що вона захищає правоохоронювані інтереси, заподіює шкоду іншій особі. Якщо особа, перебуваючи в стані мнимої оборони, з урахуванням конкретних обставин не повинна була чи не могла усвідомлювати відсутність реального посягання, а заподіяна нею шкода не перевищувала ту, яка була б допустимою в умовах реального посягання, її дії повинні розглядатись як вчинені без вини і прирівнюватись до необхідної оборони[5, с 542].
До умов правомірності дій особи, яка здійснює оборону віднесено такі:
♦ захист визнається правомірним при його здійсненні відносно охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави;
♦ захист визнається правомірним за умови спричинення шкоди нападаючому, а не третій особі;
♦ захист не може перевищувати меж необхідної оборони.
Позитивна властивість необхідної оборони полягає в тому, що вона направлена на захист охоронюваних законом прав та інтересів як того, хто обороняється, так і іншої особи, суспільства або держави. Зрозуміло, враховуючи недостатню компетентність окремого суб'єкта в питаннях права, не виключені помилки у визначенні законності або незаконності прав, що захищаються. Але на практиці правосвідомість громадян, як правило, не допускає подібного роду помилок. В усякому разі, термінологічна плутанина, що існує серед населення, не служить причиною неправомірної оборони. Наприклад, не багато хто розуміє відмінності таких понять, як грабіж (відкрите викрадення чужого майна) і крадіжка (тобто таємне викрадення). Проте практично всі знають, що закон охороняє власність, і будь-яка форма її викрадання, тим більше зв'язана з насильством (як то розбій або грабіж) переслідується згідно із законом. Інша справа, коли майно вилучається правомірно, скажімо для відшкодування збитків. Але в цьому випадку на відсутність протиправності вказує, зокрема, сама процедура витребування предметів і речей – із роз'ясненням прав і обов'язків власника, повідомленнями і так далі. Якщо ж така процедура була порушена і по обставинах того, що відбувається неможливо було встановити законність вилучення майна, то по вказаних вище критеріях захист від цих дій має бути визнаний відповідно правилами необхідної оборони[6, c. 4].