Диспозитивність відповідає всім перерахованим ознакам правового принципу, проте з певними застереженнями. Вважаємо, що до характеристик принципу диспозитивності слід також відносити: а) міжгалузевий характер; б) багато-функціональність; в) широкий діапазон проявів; г) відсутність нормативного формулювання.
Диспозитивність має два аспекти: функціональний і генетичний. У функціональному змісті диспозитивність визначає спосіб руху змагального процесу - через активність сторін. У генетичному - зв'язана з особливістю кримінально-процесуальних прав сторін у справі (суб'єктивних публічних прав).
Диспозитивність нерозривно зв'язана зі змагальною формою процесу, будучи її зворотною стороною. Ці феномени взаємно обумовлюють один одного.[2]
У кримінальному судочинстві диспозитивність - це право сторін розпоряджатися своїми правами на кримінальний позов (матеріальна диспозитивність) і процесуальними правами, включаючи права по доказуванню, у своїх процесуальних інтересах (формальна диспозитивність). Суб'єктами диспозитивності в кримінальному процесі можуть бути тільки ті учасники кримінально-процесуальної діяльності, що виступають як сторони. При слідчому порядку учасники процесу не можуть бути суб'єктами диспозитивності. Тому на стадії попереднього розслідування сучасного кримінального процесу учасники, що мають у справі визнаний законом інтерес, не можуть вважатися суб'єктами диспозитивності в повному змісті. У той же час при наявності змагальної форми суб'єктом диспозитивності може і повинен бути прокурор, а не тільки приватні особи. У загальному вигляді засада диспозитивності ґрунтується на положеннях Конституції про те, що кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Диспозитивність у нинішньому розумінні - це можливість суб’єктів самостійно регулювати свої відносини, діяти на власний розсуд, наприклад вступати у правовідносини чи ні, здійснювати свої права чи утримуватись від цього, за наявності кількох запропонованих законом варіантів з урахуванням власних інтересів вибирати найвигідніший тощо. У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: «Дозволено все, що не заборонено законом». У публічних відносинах диспозитивність має значно вужчу сферу та обсяг застосування. Тут можливість вибору варіанта поведінки чітко окреслена і визначена принципом: «Дозволено лише те, що передбачено законом». У кримінальному судочинстві діє лише останній принцип, хоча є й окремі особливості. У класичному і ранньому обвинувальному процесі кримінальне переслідування залежало від волевиявлення потерпілого, який сам збирав докази і надавав їх суду. Тобто діяла диспозитивність. У подальшому приватно-позовне провадження було замінено розшуковим, яке здійснювала держава. Сильні публічні підвалини характерні для інквізиції і поліцейської держави. Переважання диспозитивності властиве зрілому громадянському суспільству і демократичній державі.
У сфері кримінального процесу елементи диспозитивності вбачаються в тому, що кримінальні справи приватного обвинувачення порушуються тільки за скаргою потерпілого і підлягають закриттю в разі примирення потерпілого з обвинуваченим до видалення суду до нарадчої кімнати. Кримінальні справи приватно-публічного обвинувачення порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закриттю у зв’язку з примиренням потерпілого з обвинуваченим не підлягають. В усіх цих випадках приватний інтерес потерпілого визнається більш значущим, ніж розкриття злочину і покарання винуватого. Диспозитивність - це загальна правова категорія, що характеризує взаємовідносини сторін і суду у процесі. Вона передбачає юридичну рівність суб'єктів права, прояв їх ініціативи у формуванні та реалізації цивільних процесуальних правовідносин, надання процесуальних засобів захисту особам, які беруть участь у справі. Таким чином, диспозитивність у найбільш загальному вигляді можна визначити як вимоги, що адресуються законодавцю і містять вказівки про те, як він повинен раціонально нормувати перебіг процесу. Вони також стосуються суб'єктів, які беруть участь у процесі, і вказують, як останні мають інтерпретувати приписи цивільного процесуального права, щоб їх діяльність щодо здійснення своїх прав за самостійним вибором своєї поведінки, заснована на цих приписах, успішно вела до виконання по конкретній справі загальних завдань цивільного судочинства.
Водночас визначення диспозитивності виключно як принципу права не може дати адекватного уявлення про масштаб зазначеного правового явища. На нашу думку, диспозитивність необхідно розглядати і як якість, властивість, що внутрішньо притаманна цивільному процесу, його характерну рису. Ця якість детермінує окремі інститути і всю структуру цивільного судочинства, забезпечуючи таким чином найбільш оптимальну форму захисту права.
Таким чином, під принципом диспозитивності у кримінальному процесі слід розуміти правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надається і забезпечується можливість вільно у в межах закону, обирати способи поведінки для захисту своїх матеріальних (кримінально-правових та цивільно-правових) і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінально-процесуальної діяльності, головним призначенням якої є забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання їх активності у захисті цих прав.
2. Співвідношення принципу диспозитивності із принципом змагальності в кримінальному процесі
У кримінальному процесі, поряд з принципом диспозитивності, що діє протягом усього процесу, але переважно в досудових стадіях, реалізується і принцип змагальності сторін. Сторонами в кримінально-процесуальних правовідносинах виступають сторона обвинувачення (прокурор, а також потерпілий, цивільний позивач та їхні представники) і сторона захисту (підсудний, захисник і законний представник, цивільний відповідач і його представник). Обидві сторони користуються рівними правами на заявлення відводів і клопотань, подання доказів, участь в їх дослідженні та доведенні їх переконливості, виступ у судових дебатах, оскарження процесуальних рішень суду.
Існують дві системи принципів, що входять у протилежні гомологічні ряди. Принципи слідчої форми: публічність, об'єктивна істина, законність, презумпція винності. Принципи змагальної форми: диспозитивність, судова (формальна) істина, презумпція невинності. Зміст будь-якого принципу варто шукати в його положенні як одиниці структури й одночасно самостійної підструктури. Кожний з парних принципів знаходиться у відношенні опозиції до іншого (наприклад, публічність - диспозитивність). Будучи протипоставлені, вони взаємо-обумовлюють один одного і забезпечують синхронний стан даної структури, тобто даної форми кримінального судочинства. Зміст їх агресивний і спрямован на підпорядкування одного іншому. Так, публічність придушує диспозитивність. Слід зазначити інтегративну властивість процесуальних принципів, що виявляється в числі іншого й у тому, що змісти принципів у визначеній мері можуть варіювати під впливом у цілому структури права. Зміст принципів до відомого ступеня мінливі, співвідношення елементарних (приватного і публічного) початків можуть бути у них різними.[3] Питання про механізм та межі дії принципу диспозитивності кримінального процесуального права не може бути висвітлене у повній мірі без аналізу характеру його співвідношення та взаємозв'язку з принципом змагальності. Важливість цієї проблеми для розуміння суті кожного із досліджуваних принципів є очевидною, оскільки беззаперечним є те, що найбільш тісні та безпосередні зв'язки у принципі диспозитивності існують з принципом змагальності і навпаки. Дійсно, названі принципи, як складові елементи системи принципів кримінального процесуального права, знаходяться у тісному взаємозв'язку з іншими принципами, насамперед з принципами процесуальної рівності сторін, законності, об'єктивної істини.
Кримінальний процес не зводиться тільки до судового розгляду. Акту правосуддя передує досудове розслідування кримінальних справ, у процесі якого закладаються передумови для винесення судом законного та справедливого вироку. У судовому засіданні при розгляді кримінальної справи також наявні три суб'єкти змагання, зокрема: сторона обвинувачення і сторона захисту, які змагаються між собою у встановленні істини, і суд, який стежить, щоб змагання відбувалось у відповідності з вимогами Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК), забезпечуючи рівність сторін та їх можливість використати всі передбачені законом права, і приймає рішення по суті змагання.
Передбачена ст. 129 Конституції України змагальність сторін як одна з основних засад судочинства в кримінальному судочинстві необхідна тому, що діяльність з порушення і розслідування, розгляду і вирішення кримінальних справ не може мати успіху, якщо всі функції, необхідні для її здійснення, будуть надані одному і тому ж органові держави, наділеному владними повноваженнями щодо всіх інших суб'єктів правовідносин, які виникають при провадженні у кримінальній справі.[4]
Необхідно погодитися з визначенням змагальності та диспозитивності, яке наводиться у Науково-практичному коментарі до Кримінально-процесуального кодексу України.[5]