Поняття і класифікація учасників кримінального процесу, коло суб'єктів кримінально-процесуальної діяльності в КПК не визначено, тому в теоретичній літературі щодо цього поняття і класифікації учасників процесу є різні погляди.
У главі 3 КПК України лише визначено учасників процесу, які мають зацікавленість у провадженні справи, законодавець їх коло не обмежує. До учасників (суб'єктів) кримінального судочинства необхідно зараховувати всіх осіб, діяльність яких і правовідносини між якими становлять сутність провадження у кримінальній справі.
У широкому розумінні учасниками процесу є всі особи, які беруть участь у справі, мають процесуальні права і несуть визначені обов'язки. В главі 3 КПК України «Учасники процесу, їх права і обов'язки» названо тільки тих учасників процесу, що, як правило, мають власну зацікавленість у ході справи. Ні закон, ні правова теорія не обмежують коло учасників процесу тільки тими, що вказані в цій главі.
При аналізі кола органів і осіб, які беруть участь у кримінально-процесуальній діяльності, в теорії використовуються терміни «суб'єкти кримінального процесу», «суб'єкти кримінально-процесуальної діяльності», «учасники кримінального процесу», причому в ці терміни вкладається різний або однаковий зміст. учасники кримінального процесу - це всі державні органи, службові та приватні особи, які ведуть кримінальний процес або залучаються до нього, вступають між собою в процесуальні правовідносини, набуваючи процесуальних прав і виконуючи процесуальні обов'язки. Для визнання особи суб'єктом кримінально-процесуальної діяльності необхідно, щоб однією із сторін правовідносин були орган влади або службова особа, яка веде процес.
Учасники кримінально-процесуальної діяльності розрізняються за своїм процесуальним становищем, роллю в процесі, виконують різні кримінально-процесуальні функції і завдання, переслідують різну мету, вступають між собою у різні правовідносини.
В юридичній літературі існують різні погляди щодо класифікації учасників кримінального процесу, але найбільш переконлива, на нашу думку, така:
1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: орган дізнання (особа, яка провадить дізнання), слідчий, начальник слідчого відділу (відділення, управління, головного управління), прокурор, суд (суддя). Спільним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-разпорядчими повноваженнями та повинні бути незаінтересовані в результатах справи.
2. Особи, які мають та обстоюють власні інтереси: підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач.
3. Особи, які захищають та представляють інтереси інших осіб: захисник, представник потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, законний представник неповнолітнього.
4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству і здійсненню правосуддя: свідок, поняті, перекладач, спеціаліст, експерт, секретар судового засідання та ін. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.
Учасники процесу характеризуються тим, що вони: а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом за умови, що немає обставин, за яких закон виключає можливість їх участі у справі; б) мають визначені права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації); в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку; г) вступають у процесуальні правовідносини; д) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.
Найбільш чіткою підставою, що дозволяє охопити єдиною класифікацією всіх суб'єктів кримінального процесу, є функціональний критерій, тобто вказівка на здійснення особою тієї чи іншої процесуальної функції. На підставі функціонального критерію всіх суб'єктів процесу можна підрозділити на наступні групи: 1. особи й органи, що здійснюють функцію обвинувачення по кримінальній справі (кримінальне переслідування); 2. суб'єкти, що здійснюють функцію захисту від обвинувачення; 3. особи (органи), що вирішують питання права і справу по суті; 4. суб'єкти, що здійснюють функції підтримки цивільного позову і захисту від нього; 5. суб'єкти, що сприяють здійсненню задач кримінального судочинства.
По-друге, розглянемо статус потерпілого в кримінальному процесі.
У теорії радянського кримінального процесу заперечувалася наявність у потерпілого самостійної процесуальної функції. Вважалося, що потерпілий лише примикає до сторони обвинувачення і самостійної участі в справі не приймає і не повинен взагалі приймати. Позицією, дуже розповсюдженою і в даний час, є також і така: потерпілий виконує функцію захисту своїх, порушеним злочином прав і законних інтересів. КПК в основному випливає саме цієї позиції, тому що не відмовляє потерпілому у наданні процесуальних прав, але обмежує можливість підтримки їм обвинувачення лише справами приватного обвинувачення.
Слід зазначити, що кримінальна справа порушується в зв'язку із вчиненням злочину. Розрізняють порушення кримінальної справи щодо особи і за фактом вчиненого злочину. Практика свідчить, що більшість кримінальних справ порушується за фактом вчиненого злочину, коли відомо лише про факт злочину (крадіжка з квартири, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень), але про те, хто його вчинив, відомостей в матеріалах, які надійшли, немає. Тоді кримінальна справа порушується за фактом. Майже про всі злочини, коли про них стає відомо органам дізнання, слідчому, прокурору, і суду, справи порушуються незалежно від волі потерпілого. Це - справи публічного обвинувачення. Але є ще справи, що порушуються лише за наявності скарги потерпілого, де висловлюються прохання порушити кримінальну справу. Це - справи приватного та приватно-публічного обвинувачення (ст. 27 КПК України).
Причому у ст. 27 УПК про притягнення до кримінальної відповідальності не інакше як за скаргою потерпілого, наголошується, що справи про злочини, передбачені частиною 1 статті 152 Кримінального кодексу України, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, але закривати їх за примиренням потерпілого з обвинуваченим, підсудним не можна. Якщо справа про будь-який із зазначених у частині 1 цієї статті злочинів має особливе громадське значення, а також у виняткових випадках, коли потерпілий у такій справі чи в справі про злочин, зазначений у частині 2 цієї статті, через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з інших причин не може захистити свої законні інтереси, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого.[19]
Як ми бачимо, закон вказує саме на нездатність потерпілого захищати свої права і законні інтереси і нічого не говорить про нездатність самостійно підтримувати обвинувачення. В останнє десятиліття неодноразово багатьма вченими і практичним працівниками пропонувалося підсилити роль, активність потерпілого по кримінальній справі, і, головне, надати права обвинувача по кримінальній справі потерпілого, у тому числі чітко відбити в законі його статус як приватного обвинувача.
Отже, можна визначити, що: 1. потерпілий є суб'єктом у кримінальному процесі на стороні обвинувачення і виконує функцію приватного обвинувачення; 2. потерпілий є приватним обвинувачем по всіх кримінальних справах, по справах приватного обвинувачення - самостійно чи за допомогою представника, по інших справах - поряд з державним обвинувачем; 3. здійснюючи обвинувачення по кримінальній справі, потерпілий переслідує не суспільний (публічний), а свій особистий, приватний інтерес, що виражається в необхідності відновлення всіх його прав, порушених злочином; 4. потерпілий як сторона в процесі повинен бути наділений комплексом прав, необхідним для його рівноправної участі у змагальному процесі і не тільки в судовому розгляді, але і на всіх інших етапах кримінального судочинства.
По-третє, слід визначити, що найбільш важливим для забезпечення диспозитивності в кримінальному процесі є розвиток принципів змагальності і рівноправності сторін. При цьому особливо необхідно правильно визначити місце суду в процесі. Необґрунтоване посилення ролі суду у доказуванні може паралізувати змагальність, ініціативу сторін. З іншого боку, повне відсторонення суду від процесу доказування, може привести до того, що принцип рівноправності перетвориться у свою протилежність, коли в тієї чи іншої сторони (приміром, у потерпілого) можливості в доказуванні (матеріальні, організаційні й ін.) виявляться істотно меншими, чим у сторони протилежної, а суд, звільнений від обов'язків сприяти сторонам у пошуку доказів, нічого не буде починати в допомогу цієї особі. Змагальність і рівноправність сторін можуть бути забезпечені лише при правильному балансі повноважень суду і сторін, забезпеченні умов для рівноправної участі сторін у доведенні.
По-четверте, слід відзначити, що спрощення форм кримінального судочинства є проявом принципу диспозитивності. Теорія і практика кримінального процесу знає різноманітні форми спрощених проваджень по кримінальних справах. Вони можуть називатися по-різному - спрощеними, прискореними, сумарними, скороченими і т.д., однак суть їх від цього не міняється. Дуже важливо правильно визначити які з цих форм можуть бути адекватно сприйняті українським кримінальним процесом. Це дозволить насамперед реалізувати конституційну норму про приступність правосуддя для потерпілих.
Як представляється, для того, щоб спростити кримінальне судочинство, але не в інтересах держави, а в інтересах особистості, не потрібно вводити в процес угоди про визнання провини, потрібно розширити можливості для примирення сторін, особливо з огляду на широкі можливості для найшвидшої компенсації заподіяного потерпілому шкоди в цих випадках. Інститут примирення сторін відповідає цим вимогам і повинен бути розширений у рамках українського кримінального процесу.