Представляється необхідним цілком підтримати вже існуючий у діючому кримінально-процесуальному законодавстві варіант спрощення кримінального процесу по справах про нетяжкі злочини.
Введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досудове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш складних і суспільне небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.
І ще один шлях спрощення кримінального процесу - розширення кола справ приватного обвинувачення, що, на нашу думку, у даний час занадто вузький.
Гарантії реалізації принципу диспозитивності в кримінальному процесі проявляються у тому, що обвинувачений вправі відмовитися від захисника, обвинувачений вправі запросити як захисника не лише адвоката, а й близького родича, свого опікуна чи піклувальника, тобто обвинувачений має право вибору. Також, відповідно до ст. 263 КПК підсудний вправі давати показання в кожний момент судового слідства або відмовитися їх давати, а також відповідати на запитання Диспозитивність вбачається і в тому, що подача касаційної або апеляційної скарги призупиняє виконання вироку незалежно від того, чи внесе прокурор подання. Таким чином, позиція засудженого, потерпілого та інших учасників процесу впливає на рух справи, іноді припиняючи його.
Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві відбувається за рахунок збільшення підстав для звільнення від кримінальної відповідальності, передбачених не тільки в КПК, а й у Загальній та Особливій частинах КК.
Зокрема, крім названих вище випадків, у КК передбачено звільнення від кримінальної відповідальності в разі: добровільної відмови особи при незакінченому злочині (ст. 17); добровільної відмови співучасників (ст. 31); добровільного повідомлення громадянином України про свій зв’язок з іноземною державою, іноземною організацією або їх представниками (ч. 2 ст. 111); добровільного повідомлення іноземцем або особою без громадянства про вчинене шпигунство (ч. 2 ст. 114); здійснення керівником підприємства, установи або організації виплати заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам до притягнення його до кримінальної відповідальності (ч. 3 ст. 175); сплати особою податків, зборів (обов’язкових платежів), а також відшкодування шкоди, завданої державі їх несвоєчасною сплатою, до притягнення її до кримінальної відповідальності (ч. 4 ст. 212); добровільної заяви про створення злочинної організації або участь у ній (ч. 2 ст. 255); добровільного повідомлення про терористичну групу чи терористичну організацію (ч. 5 ст. 258); добровільного повідомлення про незаконне воєнізоване чи збройне формування (ч. 6 ст. 260); добровільної здачі зброї, бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (ч. 3 ст. 263); добровільної заяви про незаконне заволодіння транспортним засобом (ч. 4 ст. 289); добровільної здачі наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів (ч. 4 ст. 307); добровільного лікування від наркоманії (ч. 4 ст. 309); добровільної здачі прекурсорів (ч. 4 ст. 311); добровільної заяви про давання або вимагання хабара (ч. 3 ст. 369). Особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності за військовий злочин із застосуванням до неї заходів, передбачених «Дисциплінарним статутом Збройних Сил України» (ч. 4 ст. 401 КК).
Згідно зі ст. 44 КК порядок звільнення від кримінальної відповідальності у перелічених випадках встановлюється законом. На жаль, у КПК поки що не передбачений такий порядок, що є серйозною перепоною у правозастосуванні; зокрема, у зазначених в Особливій частині КК випадках це обмежує диспозитивні начала на користь публічних.
Виявом диспозитивності є визнання правомірним вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК). Але тут наявні й публічні засади, оскільки відповідно до ч. 2 цієї статті справа не завжди може бути закрита при вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину. На жаль, положеннями КПК не врегламентовано порядок звільнення в таких випадках особи від кримінальної відповідальності, що є серйозною проблемою при правозастосуванні.[20]
Розширення діапазону диспозитивності в кримінальному судочинстві України відбулося за рахунок запровадження правила про те, що закриття кримінальної справи за будь-якою нереабілітуючою обставиною відбувається лише за результатами судового розгляду справи, що ліквідувало інститут визнання особи винною позасудовими органами влади.
Диспозитивність у кримінальному процесі виявляється і в тому, що під час розгляду судом цивільного позову мають застосовуватися деякі правила цивільного процесу, якщо інше не передбачене положеннями КПК. У межах кримінально-процесуальної процедури можливі: відмова від позову або його визнання, які мають тягти закриття провадження за позовом під час розгляду судом кримінальної справи; перенесення розгляду позову в суд, що діє в порядку цивільного судочинства; мирова угода сторін. У випадках, коли арешт на майно накладено з метою забезпечення цивільного позову, обвинувачений вправі визначити, яке саме майно підлягає арешту в межах суми заявленого позову. В цьому також знаходить втілення принцип диспозитивності.
Таким чином, ідея диспозитивності лежить в основі й таких процесуальних гарантій обвинуваченого, як вибір: між розглядом кримінальної справи суддею одноособово чи колегією суддів; між проведенням чи не проведенням судового слідства залежно від визнання чи заперечення вини підсудним.
Зазначена ідея висловлена і в концепції впровадження поновлюючого правосуддя замість караючого - нова концепція, яка виникла на Заході порівняно недавно, могла б бути адаптована до умов України, і це б значно посилило засади диспозитивності в кримінальному процесі.
Принципи кримінального процесу – це світоглядні ідеї максимально високого ступеня спільності в кримінальному процесі, що детермінують кримінального-процесуальну діяльність і виникають у ході її правовідносин, вільно виявляються в правових нормах. Принципи кримінального процесу виражають: сутність норм і правил поведінки, санкціонованих державою та регламентуючих провадження по кримінальних справах; тісний зв'язок з правовою системою суспільства, за допомогою якої впливають на кримінально-процесуальні відносини; основні правила кримінального-процесуальної діяльності, опосередковані правовими нормами.
Диспозитивність сьогодні не може бути принципом через відсутність об'єктивних передумов, оскільки публічні інтереси, що закріплені у нормах кримінального процесу України, обмежують ці тенденції у кримінальному судочинстві, подібно тому, як диспозитивні інтереси, що закріплені у нормах цивільного процесу України, обмежують розширення меж публічності в цивільному процесі. Реалізація диспозитивності та принципу публічності це єдиний процес, спрямований на вирішення задач кримінального процесу. Чітке позначення меж дії принципу публічності і диспозитивності у кримінально-процесуальному законодавстві забезпечує відсутність протиріч між ними у кримінальному процесі України.
Диспозитивність в силу якого його учасники (сторони), що відстоюють у справі свій особистий інтерес, мають право розпоряджатися: предметом кримінального процесу (обвинуваченням); матеріальним правом при провадженні по цивільному позову у кримінальній справі; процесуальними правами, реалізація яких значно впливає на провадження по кримінальній справі. Характерні риси диспозитивності: активність дії залежить від волевиявлення учасників (сторін) кримінального провадження і пов'язана з наданням доказів та розпорядженням предметом цивільного позову у кримінальному провадженні; ініціативність дії пов'язана з розпорядженням предметом кримінального процесу.
Диспозитивность як загальноправове явищє, регламентоване конституційними, цивільно-процесуальними, кримінально-процесуальними нормами, що виконує праворегулюючу функцію.
Суб'єктами диспозитивності у кримінальному процесі можуть бути учасники (сторони) кримінального процесу (фізичні або юридичні особи), які відстоюють у справі свій особистий (приватний) інтерес: зі сторони обвинувачення – постраждалий, потерпілий, цивільний позивач та їх представники; зі сторони захисту – підозрюваний, обвинувачений, підсудний, їх захисники та законні представники, а також, цивільний відповідач та його представник. Виключенням є прокурор, який відстоює у справі державний інтерес і має право відмовитись від підтримки державного обвинувачення у суді, що викликає, за відмовою потерпілого від продовження обвинувачення особисто, закриття кримінального переслідування.
При провадженні по справах приватного обвинувачення виникає необхідність процесуального визначення правового статусу особи, яка надає скаргу. Тому до проекту нового КПК України слід внести норму, регулюючу підстави та порядок визначення особи постраждалою, тобто: особа (фізична або юридична), яка звернулась до суду із скаргою про скоєний злочин, визначається постраждалою з моменту реєстрації в суді такої скарги. Права і обов'язки такої особи повинні бути роз'яснені їй, про що робиться відмітка у відповідному реєстровому документі.