Крім релігійного притулку в епоху рабовласництва починає складатися притулок територіальний. Він практикувався в Стародавній Індії, в Давньому Єгипті і в інших регіонах. Територіальний притулок надавався особам з інших країн. Ті ж Афіни надавали притулок всім гнаним. Широку популярність за застосування права притулку здобуло місто Теос. Але рабині цим правом не користувалися.
У епоху середньовіччя право притулку перейняло ряд рис права притулку епохи рабовласництва. Так норми, що складали це право, в своїй основі мали звичаєво-правовий характер. Кріпосним селянам право притулку як правило, не надавалося. Притулок отримували як політичні утікачі, так і кримінальні злочинці. Мали місце випадки надання релігійного притулку. Воно набуло широкого поширення в державах Західної Європи, де церковна влада була домінувала над владою світською. До XVI в. церква дотримувалася правила: підлягають видачі світській владі всі утікачі за умови, що вони не будуть засуджені на смерть і їм не заподіють тілесних ушкоджень. Проте з 1501 р. буллою папи Григорія XIV вводиться інше правило: світській владі видаються злочинці, якщо вони не мали на притулок права. Питання про відповідність дій особи цьому праву визначали самі церковні власті. Що стосується феодальної Русі, те право релігійного притулку зберігалося навіть в ХУІІ в.
В період буржуазних революцій найбільший вплив на право притулку зробила Франція. Національні Збори Франції в Декларації до всіх народів від 29 грудня 1791 р. заявили, що воно відкриває притулок іноземцям зокрема жителям тих країн, володарі яких змусили Францію вступити з ними у війну.
У ст. 1210 якобінської Конституції було записано, що французький народ надає притулок іноземцям, вигнаним з своєї вітчизни за справу свободи, але він відмовляє в такому праві тиранам". Франція поклала початок правилу, згідно з яким єдиною підставою для надання притулку є наявність політичних мотивів. Вперше право політичного притулку стало конституційним принципом. У договорах про видачу злочинців, які укладались в XIX в., знайшов віддзеркалення принцип невидачі політичних злочинців. Перший такий договір, що стосувався видачі політичних утікачів, був укладений між Францією і Швецією в 1831 р. Цей принцип знайшов підтримку і у феодальних держав, що прагнули підтримати аристократів, що тікали з буржуазних держав. Право політичного притулку в першій половині XIX ст. сформувалося як загальновизнаний інститут міжнародного права [1, с. 112].
У сучасний період притулок означає надання державою заступництва особі, яка переслідується іншою державою за політичну діяльність, а також по національних, расових, релігійних і інших підставах. Заступництво включає:
1) гарантії безпеки особи, що отримала на території даної держави притулок;
2) невидачу і невисилку такої особи в країну, де вона піддавалося або може піддатися переслідуванню;
3) надання особі державою притулку основних прав і свобод;
4) надання притулку іноземцям, а не власним громадянам.
Право притулку регулюється нормами внутрідержавного права і нормами міжнародного права. Держава, спираючись на свій суверенітет, сама визначає умови надання притулку. Проте законодавче оформлення правового статусу осіб, що одержують притулок, не повинно суперечити міжнародним зобов'язанням держави і загальновизнаним нормам міжнародного права. І внутрідержавне право, і право міжнародне виходять з того, що притулок пов'язаний з прагненням особи вийти з-під юрисдикції однієї держави і перейти під юрисдикцію іншої. Право притулку визнається як таке обома системами права.
Ступінь конкретизації цього права в національному законодавстві держав різний. Так, Конституція Італії фіксує положення про право притулку на своїй території для політичних емігрантів, а Конституція Мексики забороняє видачу осіб, що переслідуються по політичних мотивах. Конституція Гвінейської Республіки представляє право притулку іноземцям, яких переслідують за їх боротьбу за захист справедливої справи або за їх діяльність в сфері науки і культури. У Законі про біженців США 1980 р. передбачено надання притулку особам, які прибули з країни, куди вони не можуть або не бажають повертатися, або чий захист вони не можуть або не бажають використовувати.
У ч. 2 ст. 26 Конституції України визначено, що іноземним громадянам і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом [16]. Яких-небудь підстав або критеріїв для надання притулку Конституція України не називає. Тому для встановлення змісту даного інституту необхідно звернутися до загальновизнаних норм міжнародного права.
Міжнародне право виходить з того, що оцінка підстав для надання притулку є справою держави, що надає притулок це закріплено в п. 3 ст. 1 Декларації Генеральної Асамблеї ООН про територіальний притулок 1967 р. Тому міжнародне право містить загальні принципи співпраці держав у сфері надання притулку. Ці принципи зафіксовані у ряді міжнародних документів.
Перш за все визнається принцип про право людини на притулку. У Загальній декларації прав людини 1948 р. встановлено, що кожна людина має право шукати притулок від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком. Декларація виходить з того, що таке переслідування ґрунтується на політичних мотивах. У зв'язку з цим в Декларації підкреслюється, що право на притулок не може бути використане у разі переслідування, яке насправді стосується скоєння неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.
У дещо іншому вигляді ці положення викладені в ст. 27 Американській Декларації прав і свобод людини від 2 травня 1948 р., прийнятою на дев'ятій міжамериканській конференції: «Кожна людина має право у разі переслідування, що не є результатом звичайного злочину, шукати і отримувати притулок на іноземній території відповідно до закону відповідної країни і міжнародних угод».
Американська Конвенція про права людини від 22 листопада 1969 р. (вступила в силу в 1978 р.) в ст. 22 "Свобода пересування і поселення" закріпила наступне формулювання: "Кожна особа має право шукати і отримувати притулок на іноземній території відповідно до законодавства цієї держави і міжнародних конвенцій у разі звинувачення її в політичному або схожому злочині".
Африканська Хартія прав людини і народів, прийнята в 1981 р. (вступила в силу в 1988 р.), трактує це право ширше: "Кожен має право у разі переслідування шукати і отримувати притулок в інших країнах відповідно до законодавства цих країн і міжнародних угод" (ст. 12).
У деяких міжнародних актах закріплені положення, які примикають до питання про притулок. Так, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. визнається право кожної людини, де б вона не знаходилася, на визнання її правосуб'єктності, право вільно притримуватися своїх думок. Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи власну. Стаття 3 Конвенції проти тортур і інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження і покарання 1984 р. (вступила силу в 1987 р.) передбачає, що жодна держава-учасник не повинна висилати, повертати або видавати яку-небудь особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування тортур.
З урахуванням сказаного можна сформулювати ряд принципів, що стосуються притулку, закріплених в міжнародних документах:
1) кожна держава, виходячи з свого суверенітету, має право надавати притулок;
2) притулок є мирним і гуманним актом і тому не може розглядатися іншими державами як недружна дія. Притулок, що надається державою, певним особам повинен поважатися всіма іншими державами;
3) кожна людина має право шукати в інших країнах притулок від переслідування і користуватися цим притулком. До осіб, яким наданий притулок, не повинні застосовуватися такі заходи, як відмова від дозволу переходу кордонів, висилка або примусове повернення в яку-небудь країну, де ці особи можуть піддатися переслідуванню. Невидача і не висилка особи, що отримала притулок, - істотна риса змісту права притулку;
4) держава сама оцінює підстави для надання притулку. Як правило, притулок надається особам, що переслідуються на батьківщині по політичних, національних, расових, релігійних і іншим мотивах. Отже, особа, що скоїла злочин неполітичного характеру, не може претендувати на отримання притулку. Крім того, особа не може претендувати на отримання притулку, якщо вона, як вже мовилося, вчинила дії, що суперечать цілям і принципам ООН. Так, на право шукати притулок і користуватися притулком не може посилатися ніяка особа, якщо відносно неї є серйозні підстави вважати, що вона скоїла злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства. Держава також може відмовити особі в наданні притулку з міркувань національної безпеки або в цілях захисту населення, наприклад у разі масового притоку людей;
5) держава, що надала притулок, не повинна дозволяти особам, які його отримали, займатися діяльністю, що суперечить цілям і принципам ООН;
6) положення осіб, що отримали притулок без шкоди для суверенітету держави, що надала притулок, і цілей і принципів ООН, повинно бути предметом турботи міжнародного співтовариства. Зокрема, це стосується захисту прав і основних свобод людини. Особам, що отримали притулок, повинні бути надані права і основні свободи людини в не меншому об'ємі, чим іноземцям в даній державі. Якщо для якої-небудь держави виявляється скрутним надання притулку, держави роздільно або спільно або через ООН повинні розглядати у дусі міжнародної солідарності необхідні заходи для полегшення тягаря, що лежить на даній державі [57].