Проблеми реалізації конституційних прав особи в стадії порушення кримінальної справи
ВСТУП
Одне з вищих досягнень філософії І. Канта – практичний імператив – проголошує: роби так, щоб ти завжди ставився до людства (і у своїй особі, і в особі всякого), як до мети, і ніколи не ставився б до нього, лише як до засобу. Лише людина, її добробут можуть бути головною метою правоохоронної діяльності. Як відомо з історичного досвіду, якщо ця мета втрачається, правоохоронна діяльність стає репресивною. І. Кант вважав, що людина має діяти відповідно до моральних законів . Тому не складно зрозуміти, чому він приділив вихованню головну роль у розвитку і в прогресі людства.
Власне, питання моралі й виховання людини – це та мета, що превалює в усіх нормативних актах. Без цього абсолютизоване право людини на свободу може перетворитися на свободу грабувати, ґвалтувати, палити, вбивати тощо. Просте обмеження прав людини лише правами інших осіб також може призвести до безвихідної ситуації, до з’ясовування, чиї або які права вище, вагоміше та ін.
Застосувавши чисті форми метафізики І. Канта до умов реальності, потреб суспільства, теорії права та юридичної практики, можемо констатувати, що проблема людини є головною загальнотеоретичною проблемою, від розв’язання якої залежить ефективність практики правоохоронних органів. Її провідною метою повинна бути людина, захист її прав і свобод. Водночас, лише діючи відповідно до цілей моральності й виховання індивіда, практика реалізації правових норм сприяє прогнозованому розвитку суспільства й забезпечує його стабільність.
Згідно зі ст. 2 КПК завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть в ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
Оскільки проблема, розв’язувана в дисертаційному дослідженні розглядається в площині саме необхідності обмеження прав людини у встановлених законом випадках, найголовніше завдання кримінального судочинства – охорона прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб – на практиці не може бути реалізовано повною мірою [9, с. 48]. Таким чином, при внесенні пропозицій щодо вдосконалення законодавства в досудовому розслідуванні злочинів варто керуватися насамперед нормами Конституції України, а також, звичайно, враховувати й такі завдання кримінального судочинства, як швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних і забезпечення правильного застосування Закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.
При збереженні пріоритету прав людини, визначеного Основним Законом України, важливо дотримуватись балансу між завданнями охорони прав особи у кримінальному судочинстві і боротьби зі злочинністю, розглядаючи їх як два аспекти однієї з важливих проблем – підвищення ефективності судочинства. Протиставляти їх одне одному не можна. Порушення прав громадян створює загрозу притягнення невинуватих до кримінальної відповідальності, винуваті ж при цьому залишаються безкараними, боротьба зі злочинністю послаблюється, ефективність судочинства знижується. Тому є сенс погодитися з М.В. Джигою, який не підтримує висловлення деяких правознавців про те, що розширення права на захист протидіє встановленню істини у справі [7, с. 14] та вважає їх необґрунтованими [5, с. 34–35].
Вимоги процесуального закону необхідно дотримуватися безумовно, вони не можуть порушуватись ні за яких обставин, у тому числі й тих, які, так би мовити, „в інтересах розслідування” нехтуються, не виконуються, оскільки це може не узгоджуватися з охороною й захистом прав обвинуваченого чи інших громадян.
Ще раз підкреслимо, що Конституція України (ст. 3) визначає, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Поряд із цим вона допускає певні обмеження прав людини. На практиці органи розслідування керуються в основному нормами кримінально-процесуального законодавства. Тому наявність в Основному Законі низки положень про те, що конституційні права та свободи людини і громадянина можуть бути у відповідних випадках обмежені (ст. 64), в юридичній літературі обґрунтовується елементом доцільності [9, с. 35]. У деяких статтях Конституції стосовно таких обмежень містяться лише посилання на їх юридичні підстави – за законами, за рішеннями суду тощо, в інших – не тільки юридичні підстави, а й їх цілі (доцільність).
Зрозуміло, що в кожному випадку як законодавче, так і судове обмеження прав і свобод людей здійснюється не свавільно, а лише для досягнення соціально корисних цілей. Причому вагомість останніх взагалі чи за особливих умов (наприклад, в умовах воєнного або надзвичайного стану) настільки значна, що примушує законодавця певним чином обмежувати ці права і свободи. У Конституції України визначено вісімнадцять цілей (фактичних підстав) такого обмеження. Необхідно звернути увагу на те, що серед інших велика кількість підстав для обмеження прав індивіда стосується завдань боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку й інтересів правосуддя. Завдання забезпечення боротьби зі злочинністю передбачено в 6-ти статтях Основного Закону України щодо 8-ми різних прав особи.
Як бачимо, Конституція України для досягнення цілей у боротьбі зі злочинністю визнає можливість допустити обмеження таких прав: (а) на свободу й особисту недоторканність; (б) на недоторканність житла; (в) на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; (г) на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань; (д) вільно збирати, зберігати, використовувати й поширювати інформацію; (е) на свободу світогляду й віросповідання; (є) на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації; (ж) збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи й демонстрації.
Доречно відзначити, що реальне неспрацьовування механізму захисту прав громадян у кримінальному судочинстві зумовлюється декількома чинниками.
По-перше, для правозастосовувачів, зокрема, посадових осіб органів дізнання й органів досудового слідства, конституційні категорії „людина”, „її права та свободи, які є вищою цінністю” сприймаються як декларативні. Правозастосовувачі, які виховувались в умовах авторитаризму, привчені розглядати Конституцію як щось далеке від їх повсякденної діяльності, як політичну декларацію, що не має для них практичного значення. Нормативне значення для практиків має перш за все акт безпосередньо вищестоящого суб'єкта управління, а із загальнонормативних джерел – акт свого відомства. У кращому разі, вони порівнюють свої дії з поточним законом, що містить конкретні норми. Це, на жаль, стосується й суддів, зокрема, суддів вищого рангу, і керівників виконавчих органів.
По-друге, одного лише концептуального нормативного закріплення механізму захисту прав людини і громадянина недостатньо. Цей акт дезорганізовуватиме діяльність правозастосовувачів і, врешті-решт, не гарантує прав та свобод людини і громадянина. Законодавчі та інші нормативні юридичні акти держави вкрай багатоманітні, регулюють різні царини суспільних відносин. І в такій їх різноманітності пріоритет належить правам і свободам індивіда, які повинні виступати головним орієнтиром законодавчої і правозастосовчої практики. Сенс і зміст законів, їх застосування вивіряються тим, наскільки вони відповідають забезпеченню прав та свобод людини і громадянина [2].
Отже, для правозастосовувачів іншою, окрім захисту, головною метою їх діяльності повинно виступати забезпечення прав та свобод індивіда. Закономірно виникає питання про зміст правової категорії „забезпечення”. На думку М.В. Вітрука, забезпечення основних прав і свобод людини є їх гарантування; як самостійний вид діяльності воно має нижченаведені різновиди:
(1) здійснюється у виді діяльності в різних сферах суспільного життя щодо розвитку економіки, вдосконалення соціальної структури суспільства, його політичної системи, тобто як діяльність із свідомого й планомірного вдосконалення загальних (економічних, соціальних, політичних) гарантій реалізації невід'ємних прав людини. Суб'єктами цього виду діяльності виступають як сама держава, всі її органи, так і інші ланки політичної системи, суспільства (наприклад, політичні партії, суспільні (громадські) правозахисні рухи) тощо;
(2) самостійний вид забезпечення становить законодавча діяльність держави по створенню й удосконаленню юридичних засобів, покликаних безпосередньо правомірно реалізовувати, а в необхідних випадках і захищати невід'ємні права і свобод людини;
(3) у забезпечувальній діяльності особливе місце займає правозастосовча діяльність компетентних державних органів. Правозастосовчий акт, який приймається при її здійсненні, виступає юридичним фактом у процесі безпосередньої реалізації особою своїх прав або свобод;
(4) специфічним видом забезпечення прав індивіда є організаційна діяльність тих чи інших суб'єктів права, спрямована на ефективне використання загальних і соціальних гарантій з метою створення сприятливих умов та організацію самого процесу реалізації особою своїх прав і свобод. Вона хоча інколи й не втілена в правові форми, але здійснюється при суворому дотриманні вимог законів, що стосуються цієї діяльності;
(5) до сфери забезпечення прав і свобод суб’єктів належить і профілактична діяльність, що має на меті попередження правопорушень, передбачає виявлення й усунення обставин, які сприяють учиненню правопорушень;
(6) до забезпечувальної діяльності щодо прав і свобод особистості можна віднести також виховну, інформаційно-консультаційну та інші її види.