У наукових юридичних джерелах питання про місце прокуратури в системі державно-правових інститутів завжди викликало дискусії. Із прийняттям Конституції України, яка проголосила поділ влади принципом державного будівництва й позначила суд носієм самостійної гілки державної влади, проблема належності прокуратури до тієї чи іншої гілки влади залишилася невирішеною. Цілком очевидно, що прокуратура не входить до механізму судової влади, вона не чинить правосуддя, її повноваження не укладаються в прерогативи судової влади. Прокуратура – самостійний державний орган, основне призначенням якого сформульовано в Конституції України й відповідному законі „Про прокуратуру”.
Спроби правознавців віднести прокуратуру до тієї чи іншої гілки влади робилися вже неодноразово. Так, одні з них вважають, що прокуратура, як орган нагляду за виконанням законів, має належати до законодавчої влади [4; 147]; другі переконані, що вона повинна перейти в судове відомство [11]; треті пропонують включити прокуратуру в організаційну структуру Міністерства юстиції, тобто віднести її до виконавчої влади ; четверті виступають за надання їй статусу одного з елементів механізму ефективної реалізації державної влади, яку в Україні втілює Президент ; існує також думка, що прокурорська влада становить собою особливу владу юстиції або її потрібно вважати різновидом четвертої – контрольної або наглядової влади [4].
Підкорення прокуратури законодавчій, виконавчій або судовій гілкам влади, як вбачається, може порушити систему стримувань і противаг, що склалася в державі. Виконавча й судова гілки так чи інакше застосовують закони. І якщо не мати незалежного від них прокурорського нагляду, то практично випадає одна з провідних ланок механізму реагування на порушення закону судами й органами виконавчої влади, оскільки прокуратура не може здійснювати нагляд за тими органами, до складу яких входить сама. Із цієї ж причини недоцільно відносити її до влади законодавчої. Прокуратура, виконуючи функцію нагляду за відповідністю нормативних актів, що видаються в країні, значною мірою формує єдиний правовий простір, гарантуючи законність у всіх сферах державного й суспільного життя.
При посиланнях на зарубіжне законодавство і практику його застосування слід враховувати специфіку національної правової системи й національних традицій [2]. Прокурорський нагляд в Україні практично не знає прямих аналогів у світовій історії правоохоронної діяльності. У даний час прокуратура поєднує в собі багатопланові функції: елементи конституційного нагляду, кримінальне переслідування, нагляд за виконанням законів і т.д. Незважаючи на деякий перерозподіл функцій прокуратури на користь інших органів, перш за все судів, вона не втратила своєї своєрідності.
Цей орган не вписується в систему поділу влади, його не можна віднести ні до однієї з її гілок. Основне призначення прокуратури полягає в тому, що вона встановлює і вживає заходів до усунення будь-яких порушень закону, від кого б вони не виходили. При цьому вона сприяє взаємодії гілок влади, їх злагодженому функціонуванню як єдиної державної влади, заінтересованої в дотриманні законів. Ці властивості й дозволяють віднести прокуратуру до системи стримувань і противаг, на чолі якої стоїть Президент України, який відповідно до ст. 102 Основного Закону є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав та свобод людини і громадянина.
За своєю державно-правовою природою прокурорський нагляд, як бачимо, є основною формою вищого державного нагляду за додержанням законів на всій території країни. Діючи в межах компетенції, встановленої законом, прокуратура виконує покладені на неї завдання і функції в суворій відповідності Конституції України й законам незалежно від органів законодавчої, виконавчої й судової гілок влади.
Процесуальна самостійність слідчого у взаємовідносинах з прокурором має бути реальною гарантію законності й обґрунтованості процесуальних рішень слідчого, оскільки дозволяє йому в межах установленої кримінально-процесуальним законом компетенції самому формулювати висновки й думки на підставі перевірених і достовірних доказів. Визначальним чинником у цій ситуації служить те, що ніхто краще за нього не може вникнути в сутність досліджуваних матеріалів, оцінити їх у сукупності й ухвалити законне рішення щодо кожного правового питання.
Вважаючи, що прокурор (за загальним правилом) не повинен здійснювати процесуального керівництва діяльністю слідчого, потрібно враховувати, що й наглядові його повноваження стосовно слідчого обмежені. Так, одним з аспектів такого обмеження є право останнього не погодитися з вказівками прокурора (ч. 2 ст. 114 КПК).
Дійсно, при вирішенні найважливіших питань розслідування, позначених у ч. 2 ст. 114 КПК, прокурор не вправі нав'язати свою волю слідчому й зобов'язати його вчинити дії всупереч своїй совісті й переконанням Тому при незгоді з його вказівками слідчий має право не виконувати їх і направити справу зі своїми письмовими запереченнями вищестоящому прокуророві, який зобов’язаний скасувати ці вказівки, або передати кримінальну справу іншому слідчому. Проте навіть передача останньої іншому слідчому не означає, що той повинен вести досудове слідство відповідно до вказівок прокурора. Якщо цей слідчий дійде такого ж висновку, що й перший, то він також може скористатися правом, закріпленим у ч. 2 ст. 114 КПК.
Дане повноваження, однак, на практиці рідко використовується слідчими. Причинами цього є не стільки сумніви в правосудності їх рішення або брак прагнення обстоювати перед прокурором свою позицію, скільки складність і тривалість процедури оскарження, відсутність часу, небажання вступати в конфлікт з прокурором.
У більшості випадків при поданні слідчим кримінальної справи вищестоящому прокуророві з викладенням своїх заперечень проти одержаних указівок про провадження процесуальних дій цей прокурор, керуючись відомчими інтересами, не скасовує вказівок прокурора нижчого рівня, а доручає розслідування цієї справи іншому слідчому. Цілком очевидно, що таке право прокурора на свій розсуд передавати кримінальну справу від одного органу розслідування іншому обмежує незалежність слідчого, дозволяє усувати його від справи й передавати її іншому слідчому, який ухвалить потрібне рішення.
Однак згідно з ч. 3 ст. 227 КПК письмові вказівки прокурора слідчому, надані в установленому законом порядку, є обов'язковими. Іншими словами, по основній масі вказівок прокурора про провадження тих чи інших процесуальних дій слідчий позбавлений можливості припинити їх виконання навіть при незгоді з ними й поданні матеріалів справи вищестоящому прокуророві. У цих випадках оскарження здійснюється в порядку ст. 236 КПК вищестоящому прокуророві. Як вбачається у зв'язку із цим зміцненню процесуальної самостійності слідчого могло б служити право оскаржити дії й рішення прокурора в судовому порядку. А тому з урахуванням наведеного, вважаємо, що в КПК слід було б передбачити право слідчого оскаржувати в суді незаконні й необґрунтовані з його погляду рішення або вказівки прокурора у випадках, передбачених ч. 2 ст. 114 КПК.
Наглядові повноваження прокурора обмежені процесуальною самостійністю начальника слідчого відділу, тобто його свободою у виборі процесуальних засобів контролю за кримінально-процесуальною діяльністю слідчого. Разом із тим прокурор, здійснюючи нагляд за розслідуванням кримінальних справ слідчим, знаходить і усуває недоліки й у процесуальному контролі начальника слідчого відділу. Останній несе відповідальність за невиконання або неналежне виконання покладених на нього законом обов'язків, за порушення норм кримінального закону (притягнення завідомо невинуватого до кримінальної відповідальності, незаконне звільнення від кримінальної відповідальності, незаконне затримання, фальсифікацію доказів тощо), а також за ситуації, пов'язані з так званою завищеною кваліфікацією злочинів, відповідальність за порушення слідчим приписів КПК, які не були виявлені й усунені начальником слідчого відділу [8, с. 46].
На попередження, виявлення й усунення вказаних порушень і спрямовано прокурорський нагляд щодо начальника слідчого відділу. Прокурор наглядає також за тим, щоб начальник слідчого відділу в порядку відомчої підлеглості не примушував слідчого до ухвалення процесуальних рішень і не брав на себе функцій, які не випливають з кримінально-процесуального закону [8 с. 47].
Представляється, що вказівки, які надаються прокурором слідчому, обов'язкові для начальника слідчого відділу і він повинен вжити заходів по забезпеченню їх виконання .
судочинство прокурор закон слідство
Висновки
Аналіз норм чинного процесуального законодавства і наведених вище точок зору дозволяє сформулювати певні висновки з цього приводу.
По-перше, предметом нагляду прокурора виступають не орган дізнання й орган досудового слідства, не дізнавач і слідчий (у цьому випадку межі наглядових повноважень були б безмежні), а виконання (дотримання) ними законів.
По-друге, прокурорський нагляд здійснюється за законністю й обґрунтованістю як процесуальних дій (бездіяльності) органів досудового слідства, так і їх процесуальних рішень.
По-третє, до змісту предмета прокурорського нагляду за виконанням (додержанням) законів зазначеними органами входять 2 основні взаємозв'язані елементи: (а) законність, точна відповідність вимогам закону професійної діяльності цих органів, і (б) дотримання прав та свобод людини і громадянина. Таке формулювання предмета нагляду підкреслює правозахисний, а не репресивний характер повноважень прокурора на досудовому провадженні.