МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Запорізький юридичний інститут
Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ
кафедра кримінально-правових дисциплін
КУРСОВА РОБОТА
З НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛИНИ
Тактичні засади діяльності адвоката на досудовому слідстві
та в суді
Тактика реалізації захисту на досудовому слідстві
Зміст
Вступ
Важливий учасник судочинства
Роль адвоката
Сумнівний доказ
Процесуальні терміни
Інквізиційне слідство
Два підходи
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Реформування правової системи України, що розпочалось у 1991 р. та продовжується у даний час, передбачає та обумовлює необхідність системного підходу до вирішення усіх питань, що регулюються нормами права, їх відповідності міжнародно-правовим актам, згоду на які дала Верховна Рада України, та диктує потребу в удосконаленні правозастосовної практики. Досить вагомими у цьому контексті є проблеми, пов’язані з реалізацією конституційного принципу права особи та захист від обвинувачення та з особливостями захисту за окремими категоріями кримінальних справ (щодо неповнолітніх; осіб, які мають фізичні або психічні вади та при провадженні справ про застосування примусових заходів медичного характеру; осіб, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство).
Як показує практика, щорічно в Україні визнаються неосудними та виправдуються судами від 1000 до 1200 осіб відповідно (до 0,1% від усіх, які притягуються до кримінальної відповідальності). Не менше осіб звільняється від кримінальної відповідальності та покарання, а також тих, щодо яких застосовуються примусові заходи медичного характеру та примусового лікування. У зв’язку з цим зростає роль і місце захисника у кримінальному процесі, враховуючи зміни, що відбулись у правовому просторі України у зв’язку з гуманізацією кримінально-правової та кримінально-процесуальної політики України з часу прийняття КК 2001 р. та внесення суттєвих змін у чинний КПК. У таких умовах особливої актуальності набуває теоретична розробка питань, пов’язаних з дієвою охороною прав та інтересів учасників кримінального процесу та з реалізацією функцій захисту від обвинувачення на стадії досудового слідства. Більше того, тільки дієвий і професійний захист зможе протистояти випадкам незаконного обвинувачення, неправильної кваліфікації злочинів та в цілому підвищить рівень правової культури у правозастосувальній практиці.
Метою роботи є виявлення існуючих практичних проблем реалізації права на захист від обвинувачення та наукове обґрунтування змін і доповнень у чинне кримінально-процесуальне законодавство України з цих питань.
Об'єктом дослідження є комплекс суспільних відносин, які виникають між суб’єктами кримінально-процесуальної діяльності при здійсненні права на захист від обвинувачення на досудовому слідстві.
Предмет дослідження – правові норми, що регламентують діяльність захисника на досудовому слідстві, слідчо-судова практика з цих питань, теоретичні підходи з означеної проблематики, у тому числі проект нового КПК та міжнародно-правова практика.
Методи дослідження обрані, виходячи з поставлених у роботі мети і завдань, з урахуванням об’єкта та предмета дослідження. Дослідження проводилося із застосуванням загального діалектичного, а також спеціальних методів. За допомогою історико-правового методу досліджувалися закономірності становлення і розвитку інституту захисту в кримінальному судочинстві України. Формально-логічний метод використано при з’ясуванні сутності і визначення понять “захисник”, “адвокат”, “право на захист”. Порівняльно-правовий метод застосовано для виявлення специфіки регламентації інституту захисту в Україні і різних державах світу. Метод правового аналізу вжито для виявлення особливостей процесуального статусу осіб, які мають право брати участь у судочинстві в якості захисників. Для вивчення й узагальнення пропозицій слідчих щодо удосконалення правової регламентації реалізації права на захист під час провадження у кримінальних справах був застосований соціологічний метод.
Важливий учасник судочинства
Суттєва роль у кримінально-процесуальному доказуванні належить адвокату-захиснику. Це також пов’язано з новими завданнями у процесі доказування по кримінальній справі, які виникають в умовах сучасної України, для якої характерним є зростання професіоналізму злочинності. Інтереси захисту громадян, суспільства, держави від злочинних посягань потребують розвитку, оновлення деяких інститутів і норм доказового права, підвищення їх ефективності під час регулювання суспільних відносин.
Адвокат – це важливий учасник судочинства, на якого законом покладаються функції не тільки з надання юридичної допомоги, а й захисту прав та інтересів осіб, яких захищають. Це означає, що для виконання свого призначення в кримінальному судочинстві захиснику мають надаватися необхідні повноваження. Характер кримінально-процесуальної діяльності і її спрямованість такі, що обмеження насамперед застосовуються до осіб, стосовно яких ведеться кримінальне переслідування (функція обвинувачення). Тобто участь захисника в кримінально-процесуальній діяльності без наділення його можливості брати участь у розслідуванні стає безпредметною. Висновок: участь у доказуванні є необхідністю для захисника.
Етапи процесу збирання доказів регламентуються кримінально-процесуальним законом. Основою доказової діяльності є принцип змагальності, який полягає в тому, що функції обвинувачення, захисту і вирішення кримінальної справи відокремлені одна від одної і не можуть покладатися на один і той само орган чи посадову особу. Тобто кожна із сторін самостійно, виходячи із власного внутрішнього переконання, на основі наданих сторонам процесуальних повноважень здійснює доказову діяльність.
Пункт 13 ч. 2 ст. 48 КПК передбачає способи збирання захисником доказової інформації: запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян і юридичних осіб, ознайомлюватися на підприємствах, в установах, організаціях, об’єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян. З-поміж них немає слідчих дій, тобто таких форм участі, за яких із дотриманням встановлених процесуальним законом вимог можуть бути отримані належні, а головне допустимі і достовірні дані. Із цього випливає, що інформація, яка може бути отримана захисником у межах наданих йому повноважень, не може вважатися доказами, оскільки ст. 65 наголошує, що доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, що встановлюються: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій, протоколами з відповідними додатками. Частина 1 ст. 65 КПК не називає захисника серед суб’єктів збирання доказів. Таким чином, у КПК на сьогодні існує суперечність між ст. 65 і п. 13 ч. 2 ст. 48. Від її вирішення залежить зміст і напрям діяльності захисника в доказуванні по кримінальній справі.
Суть збирання доказів у процесі доказування полягає у формуванні доказової бази (сукупності доказів, спрямованих на підтвердження тих або інших фактів чи аргументів: у кримінальному процесі загалом такими є винуватість чи невинуватість особи). Закон не наділив захисника правом збирати докази, але не обмежує його в можливості отримання інформації, яка може бути використана на захист інтересів його підзахисного, і цю обставину слід ураховувати і реалізовувати в повному обсязі.
Роль адвоката
Адвокат виявляє обставини, тобто збирає докази в інтересах свого підзахисного. Ця діяльність у відомому сенсі «одностороння». Адже вона носить вузький характер, оскільки докази збираються тільки ті, які дозволяють виявити обставини, що виправдовують підозрюваного чи обвинуваченого, пом’якшуючі відповідальність. Захисник має слідувати неписаному правилу адвокатської спілки: «Не нашкодь клієнту».
На відміну від адвоката, слідчий збирає докази в широкому сенсі. Він зобов’язаний вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи. Виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що обтяжують і пом’якшують його відповідальність (ст. 22 КПК).
Слідчий в обвинувальному висновку наводить перелік доказів обвинувачення і перелік доказів, на які посилається сторона захисту. Список осіб, котрі викликаються в суд, який додається до обвинувального висновку, також повинен містити вказівку на осіб, що викликаються як з боку обвинувачення, так і з боку захисту. Оскільки на слідчому, органі дізнання, прокуророві лежить відповідальність за вмотивованість обвинувального висновку, збирання ними виправдувальних доказів, м’яко кажучи, ніяк не стимулюється. Таким чином, виявлення обставин, які свідчать на користь обвинуваченого, неминуче буде справою виключно сторони захисту.
Сумнівний доказ
Розглянемо, зокрема, питання можливості адвоката надавати слідству і суду докази, в достовірності яких він сам не впевнений та які він вважає сумнівними. Зрозуміло, що завідомо неправдивих доказів адвокат не має права пред’являти в жодному разі. Але якщо доказ сумнівний і про нього неможливо сказати категорично, достовірний він чи ні, він певним чином може сприяти встановленню благополучних для обвинуваченого обставин. Тоді адвокат може і зобов’язаний пред’явити такий доказ і слідству, і суду. Адже якщо не встановлено, що цей доказ достовірний, то не встановлено і те, що він не достовірний, помилковий, неправдивий. Тобто цей сумнівний доказ треба перевірити, дослідити, доки сумніви не будуть усунуті, тобто допоки не стане безсумнівною правильність чи помилковість доказу. А допоки благополучний для обвинуваченого доказ продовжує лишатись сумнівним, його не можна виключати, позаяк неспростовний сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого.