Умови знаходження в притулках визначалися законом 1866 р. і визначалися судовим вироком. Тривалість перебування в притулку визначалося двояко: або на певний термін, або до досягнення неповнолітніми 18-річного віку.
Правила 1866 р. нічого не говорили про сімейний початок виховних установ для неповнолітніх. Правда, окремі з притулків (наприклад, ярославський, петербурзький, нижегородський) намагалися за типом малих швейцарських притулків ввести у себе сімейний початок, але це було, якнайбільше, виключенням, а не правилом [3, с. 277].
Аналізуючи правову природу цих виправних притулків, потрібно відзначити, що ці установи за своїм змістом були не стільки каральними, скільки виправно-виховними, покликаними утримуватиокрім неповнолітніх, що скоїли злочини, і інші категоріїправопорушників, що потребували виправного і виховного впливу [17].
Згідно ст. 7 Положення про виховно-виправні заклади для неповнолітніх від 19 квітня 1909 р. в притулки направлялися наступні категорії неповнолітніх: визнанівинними у вчиненні якого-небудь злочинного діяння – за ухваламиі вироками суду; обвинувачені і підсудні, щодо яких вважатиметься за необхідне прийняття запобіжних способів ухиленнявід слідства і суду (узяття під варту), – за ухвалою суду або слідчого; які жебракують; що займаються бродяжництвом і взагалі безпритульніі безпритульні – за ухвалами комітетів, правлінь або радсуспільств, що керували виховно-виправними закладами, а також особи, які віддавалися батькам для виправлення, – за угодою з цими ж організаціями.
Думається, що цей вітчизняний досвід має бути ретельно нами вивчений і використаний в справі створення подібних заходів за змістом і правовій природі і попередження безпритульності неповнолітніх, бо саме ця категорія осіб і є тією базою, джерелом наповнення в подальшому виховнихколоній.
Цікаво відзначити і інше. Як метод виховного впливу, на першому місці було релігійне виховання неповнолітніхправопорушників. Відповідно до ст. 22 Положення встановлено правило, згідно з яким неповнолітні навчаються: 1) закону Божому, за правилами того віросповідання, до якого кожний належить; 2) читанню, письму і арифметиці, за програмами не нижче за програми однокласногоучилища Міністерства Народної Освіти; при нагодіж їм повідомляються елементарні відомості і з інших наук; 3) роботам, які в окремих закладах можуть бути, за розсудом засновників, або тільки ремісничі, або одночасно ремісничі і землеробські.
Після Жовтневої революції, не дивлячись на зміни у суспільно-економічному устрої нашої країни, ні декларації радянської влади, ні найрадикальніші (на перший погляд) рішення органів законодавчої влади не змогли відразу, корінним чином змінити властивий нашій країні характер і зміст багатьох виховних установ для неповнолітніх. Тому нові нормативно-правові акти радянської влади багато в чому увібрали в себе доктрини, ідеї і просто законодавчі положення “старих” законів царської Росії.
І, як правильно підкреслюється в літературі, “суспільне життя, правова свідомість, традиції формуються століттями, і одним разом ліквідовувати, змінити їх неможливо через величезну соціальну інерцію” [1, с. 20]. Тому ми не можемо погодитися з висловом В.М. Бурдіна про те, що “у післяреволюційний період сфера кримінально-правового впливу зазнала значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх” [3, с. 14]. Цю обставину можна підтвердити шляхом аналізу змісту багатьох статтях нормативно-правових актів царської Росії і декретів і кодексів нової радянської влади. Так, ст. 353 Статуту про тримання під вартою 1890 р. майже ідентичні змісту ст. 56 ВТК УРСР 1925 р.; норми про елементи прогресивної системи відбування покарання, що містяться в ст.ст. 312, 414, 316-319 Статуту про тримання під вартою, ст. 285, 299, 301-307 Статуту про засланих 1890 р. ідентичні ст. 4 ВТК УРСР 1925 р.; та ін.
І не випадково ці тенденції просліджуються вже у першому декреті радянської влади про кримінальну відповідальність неповнолітніх – декреті РНК від 14 січня 1918 р. “Про комісії для неповнолітніх” підкреслювалось, що суди та тюремне ув’язнення для неповнолітніх скасовуються... [11, с. 21]. У декреті РНК від 4 березня 1920 р. “Про справи неповнолітніх, які обвинувачуються в суспільно небезпечних діяннях” тюремне ув’язнення та суди для неповнолітніх скасовувалися, але, коли комісія, яка розглядає справу про суспільно небезпечне діяння, вчинене неповнолітнім, встановить неможливість застосування до нього заходів медико-педагогічного впливу, то така справа передавалася до суду [17, с. 67; 177; 178]. Звичайним чином це положення декрету було продубльовано декретом РНК УРСР від 12 червня 1920 р. “Про відповідальність неповнолітніх”, в якому вказувалося, що справи про суспільно небезпечні діяння неповнолітніх осіб підлягали веденню комісій про неповнолітніх. Але, якщо осіб, яким пред’являлося обвинувачення у контрреволюційних злочинах, державній зраді, шпигунстві та злочинах, передбачених ст. 36 п. 1 “Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали”, комісією про неповнолітніх було визнано неможливим обмежитися засобами медико-педагогічного характеру, то такі справи направлялися для вирішення суду [3, с. 177-178].
Декрет РНК від 14 січня 1918 р. проголосив відміну судів і тюремного ув’язнення для неповнолітніх. Справи щодо неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечне діяння, підлягали розгляду комісією у справах неповнолітніх, яка повинна була або звільняти їх, або направляти в один з притулків Народного комісаріату громадського піклування відповідно характеру діяння. До кінця 20-х років зберігався пріоритет примусових і виховних заходів перед заходами кримінального покарання [1, с. 56].
Ухвалою ЦВК і РНК СРСР від 5 квітня 1935 р. "Про заходи боротьби із злочинністю неповнолітніх" встановлена кримінальна відповідальність осіб за здійснення вбивства, крадіжок, спричинення насильства, тілесних пошкоджень; ст. 8 Основних начал кримінального законодавства СРСР і союзних республік, надаючи право застосовувати до неповнолітніх заходи медико-педагогічного характеру була відмінена. Ухвалою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про заходи ліквідації дитячої безпритульності і бездоглядності» від 31 травня 1935 р. були ліквідовані комісії у справах неповнолітніх.
Під час Великої Вітчизняної війни і в перші післявоєнні роки основними криміногенними умовами були безпритульність і бездоглядність підлітків, а також важке матеріальне положення країни. Ухвалою РНК СРСР від 23 січня 1942 р. «Про пристрій дітей, що залишилися без батьків» було передбачено створення при виконкомах місцевих Рад комісій по пристрою дітей, що залишилися без батьків, розширення дитячих будинків, приймачів-розподільників, організація суворовських шкіл. Ухвалою Пленуму Верховного Суду СРСР від 17 лютого 1948 р. «Про застосування указів від 4 червня 1947 р. відносно неповнолітніх» судовим органам пропонувалося, у разі здійснення розкрадання в незначних розмірах неповнолітніми, ставити питання про припинення справи в кримінальному порядку і напрям обвинувачених в трудові виховні колонії.
До неповнолітніх не застосовувалися заслання, висилка, позбавлення волі у виді позбавлення волі у в’язниці. Законодавство орієнтувало правоохоронні органи на переважне застосування заходів виховного характеру, а не кримінального покарання у випадках скоєння злочину, що не представляє великої суспільної небезпеки (ч. 3 ст. 10 Основ; ч. 3 і ч. 4 ст. 10 КК України).При призначенні покарання неповнолітньому, вперше засудженому до позбавлення волі до 3 років, судом, з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину, особи винного і інших обставин справи, а також можливості його виправлення і перевиховання без ізоляції від суспільства, виконання вироку до позбавлення волі відносно такої особи може бути відстрочено на термін від 6 місяців до 2 років (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 15 лютого 1977 р. «Про доповнення Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік статтею 39-1»). В 1982 р. інститут відстрочення вироку був поширений і на повнолітніх.
неповнолітній злочинець покарання
ВИСНОВКИ
Історичний аналіз нормативно-правових актів, регулюючих застосування покарання до неповнолітніх дає підставу говорити про дві тенденції: 1) поступове формування системи кримінальних покарань, у тому числі і покарань, не пов’язаних з позбавленням свободі; 2) у державному законодавстві відмічається поступовий відхід від гуманних положень кримінального і кримінально-виконавчого законодавства і посилення положень кримінальної відповідальності і покарань неповнолітніх.
ЛІТЕРАТУРА
1. Астемиров З.А.Трудовая колония для несовершеннолетних. - М.: Юрид. лит., 1969. - 117 с.
2. Бабаян С.Л., Табан С.Ф. Актуальные вопросы повышения имиджа социального работника исправительного учреждения // Уголовно-исполнительная система: право, экономика, управление. – 2006. – № 3. – С. 2–4.
3. Бабушкин А.В. Настольная книга юриста-ювеналиста. – М.: Юрид. лит., 1999. – 200 c.
4. Багрий-Шахматов Л.В., Гуськов В.И. Теоретические проблемы классификации уголовных наказаний. – Воронеж: Издательство Воронежского университета, 1971. – 107 с.
5. Бадира В.А. Альтернативні покарання та виправлення засуджених: світовий досвід // Навчальний посібник для студентів, курсантів та практичних працівників кримінально-виконавчих інспекцій. – Чернігів, СПД Чаус В.О., 2004. ‑ 142 с.
6. Упоров И. Российские исправительные учреждения: тенденции и перспективы // Преступление и наказание. – 1997. – № 2. – С. 18-20.
7. Усачев В.Н. Опыт реализации общественных работ при условном осуждении // Развитие альтернативных санкций в российской уголовной юстиции: опыт и перспективы: Междунар. конф. Москва, 29-30 мая 2002 г. – М.: PRI, 2002. – 212 с. – С. 115–130.