Виникнення і розвиток заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі, в історії зарубіжного та вітчизняного кримінального законодавства
Важливим атрибутом демократизації українського соціуму виступає вдосконалення підходів до вивчення проблем призначення, виконання і відбування покарань та інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням волі, зокрема, стосовно неповнолітніх. Злочинність неповнолітніх завжди викликала підвищену увагу, оскільки порушення ними кримінального закону свідчать про існуючінедоліки виховання, відсутність умов для включення молоді в життєдіяльністьсуспільства.
Дослідження юридичної природи, сутності покарань та інших заходів кримінально-правового характеру, не пов’язаних з позбавленням неповнолітніх волі, потребує огляду історії формування цього правового явища з метою прийняття до уваги законодавчого досвіду попередніх етапів, враховування правового наступництва.
Велику роль у формуванні питання кримінальної відповідальності неповнолітніх відіграли такі нормативно-правові акти, як: Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., Магдебурзьке право та „судові обрядки ” Запорізької Січі, „Права, за якими судиться малоросійський народ”, Саксонське зерцало та Холмське право [3]. Треба відмітити, що у Литовському Статуті 1522 р. питання кримінальної відповідальності неповнолітніх не розглядалося.. Кримінальній відповідальності підлягала фізична особа, що досягла на момент вчинення злочину 14-річного (Литовський статут, 1566 р.) або 16-річного (Литовський статут, 1588 р.) віку [21]. Ю. Соцький робить висновок, що неповнолітні, як спеціальний суб’єкт кримінальної відповідальності, вперше в історії кримінального законодавства Російської імперії згадується в Артикулах Військових, 1715 р. [18]. У 1775 р. імператриця Катерина 11 засновує так звані Совісні суди, яким передаються всі справи про малолітніх злочинців, вони проіснували до 1828 р.
Проблема дослідження поняття «покарання, не пов’язаного з позбавленням волі», які виконує кримінально-виконавча інспекція в Україні, є одним із концептуально-стратегічних напрямків не тільки реформування кримінально-виконавчої системи, а й розвитку кримінального та кримінально-виконавчого права. Результати таких досліджень відображені в роботах таких вчених як Богатирьов І.Г., Сергеєва В.В., Филимонова О.В., Уткина В.А., Селіверстова В.І., Будаторова С.М.
Історико-правовий аналіз показує, що історії розвитку такого явища як застосування до неповнолітніх покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, не існувало. Досить довго у світі кримінально-правова практика слідувала теорії преформізму, коли неповнолітні правопорушники розглядалися як „маленькі дорослі”. Так, для багатьох європейських правових актів часів середньовіччя характерним було ігнорування дитинства як природного стану людини, застосування до дітей та неповнолітніх найжорсткіших покарань (аж до страти), утримання разом із дорослими засудженими неповнолітніх засуджених, застосування до дітей незрозумілих для них та неприпустимих процедур (приведення до присяги, катування).
У кримінальному законодавстві до покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, відносилися: смертна кара, тілесні покарання, поразка честі і прав, майнові покарання. Щодо неповнолітніх, підхід до застосування покарання був таким же, як і до дорослих. Але, враховуючи неповнолітній вік, мінялися підходи до призначення і виконання покарань. Практикувалося пом’якшення, скорочення розміру загальних покарань, встановлених для дорослих злочинців.
5 грудня 1866 р. імператором Миколою І був затверджений Закон Російської імперії „Об учреждении приютов и колоний для нравственного исправления несовершеннолетних преступников” [16]. При обговоренні законопроекту автори відмічали, що за властивою дітям природою застосування до них тих же покарань, що і до дорослих – шкідливе, бо не веде до виправлення дитини. Законом передбачалось створення системи закладів для відбування покарання у виді позбавлення волі неповнолітніми. Для дітей, які вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, було передбачене новий вид установ – виправні притулки. Суду надавалась можливість альтернативи – відправляти таких дітей до тюрми на 1 рік 4 місяці або до виправного притулку [13].
27 січня 1868 р. відкривається перший Московський виправний притулок (який пізніше отримав найменування Руковішниковського притулку), а в 1870 р. притулок, заснований Санкт-Петербурзьким товариством землеробних колоній та ремісничих притулків. За десятирічний період з 1871 р. по 1881 р. на теренах Російської імперії було відкрито шість притулків та п’ять землеробних колоній. Заснування притулків, крім уряду, могли здійснювати земства, громадські та духовні установи, приватні особи. Притулки знаходились у віданні МВС [13].
У цей час ведеться активна робота як на міжнародному, так і на вітчизняному рівні стосовно злочинності неповнолітніх та пошуку ефективних методів, шляхів її подолання. В 1872 році на Міжнародному Тюремному Конгресі у Лондоні вперше було прийнято рішення про те, що суд над неповнолітніми повинен виконуватися за порядком, відмінним від суду над дорослими злочинцями. Така позиція була підтримана на Тюремних Конгресах 1879, 1883, 1885 рр., а також на Конгресі 1890 р. у Санкт-Петербурзі. Також, в період з 1887 по 1909 рр., було проведено 7 з’їздів представників російських виправних закладів для малолітніх злочинців, де постійно обговорювалися питання їх перевиховання. Законом від 2 липня 1897 р. „Про малолітніх та неповнолітніх злочинців” в правові акти про правосуддя над неповнолітніми вносяться істотні зміни. Хоча, як і тоді, так і зараз, все-таки пануючою є позиція, згідно якої до неповнолітніх не слід застосовувати покарання у виді позбавлення волі, ізолюючи його від сім’ї, оточуючих, поміщаючи з особами, неодноразово судимими, і як би готуючи їх до майбутньої злочинної, вже професійної діяльності.
Багато вчених і практиків виступали і виступають за те, щоб на неповнолітніх правопорушників виявлялася не фізична дія (через позбавлення волі, жорсткі обмеження в їжі, одязі і інших природних людських потребах), а застосовувалися різні психологічні і педагогічні заходи впливу, створювалися умови життєдіяльності, найсприятливіші і природні для неповнолітніх. Ставилося завдання, перш за все, не покарати, а зробити все для того, щоб відновити їх в правах чесної, законослухняної людини і громадянина через звичайне середовище, частіше всього, використовуючи принцип сімейного початку, особливо якщо це стосується дітей і підлітків у віці від 12 до 18 років [20, с. 446; 19; 16]. Тому не ставилося завдання про обрання того або іншого виду покарання, які були передбачені відносно дорослих злочинців, а до неповнолітніх правопорушників застосовувалися виховні, педагогічні і психологічні заходи впливу. Звичайно відносно неповнолітніх правопорушників застосовувалися ті ж методи і прийоми, які зарекомендували себе в позитивному відношенні до безпритульних і покинутих підлітків. Вважалося, що примусове виховання бродяг, жебраків, безпритульних повинно застосовуватися в результаті відсутності сім’ї або негативного впливу існуючої сім’ї, і розв’язуватися шляхом поміщення таких дітей в «чужу доброзичливу сім’ю, що погодилася прийняти його як рідного». Така міра спочатку практикувалася в ХVІІІ ст. в Швейцарії і деяких областях Німеччини (пруський закон від 13.03.1978 р. віддає їй перевагу перед всіма іншими заходами виховного впливу). Стокгольмський міжнародний пенітенціарний конгрес також висловився за те, що неповнолітніх правопорушників краще всього поміщати в «доброзвичайні сім’ї», і лише у разі неможливості такого вирішення питання, звертатися до публічних або державних виховних установ.
У вітчизняному законодавстві вперше вказівки про усунення кримінальної відповідальності і зменшення кари відносно неповнолітніх зустрічається з кінця ХVII ст. Появу спеціальних виправних установ для неповнолітніх звичайно пов’язують з проведенням судової реформи 1864 р. [2, с. 26-27], коли з’являється такий новий захід кримінально-правового впливу на неповнолітніх як поміщення їх у виправні притулки. Так, в ст. 6 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями, було встановлено, що «в тих місцях, де будуть встановлені виправні притулки, неповнолітні ... можуть замість ув’язнення у в’язниці бути направлені в ці притулки на термін, визначений мировим суддею...». В примітці указувалося, що «це правило містить в собі лише перший виклик до установи зазначених закладів, виклик, який, ... не залишиться без наслідків. Подальше створення вказаних установ і тих умов, на яких можуть бути передані до них діти за судом, повинен бути предметом окремого закону» [4]. І, дійсно, в подальшому, такий закон був виданий, він називався „Правила про виправні притулки” від 5 грудня 1866 р., що сприяв подальшому розвитку виправних притулків, які створювалися як урядом, так і земствами, громадськістю, «духовними установами і приватними особами». Існуючі в Росії виправні притулки різко відрізнялися від подібних західноєвропейських виховних установ неповнолітніх. В Положенні 1866 р. передбачалося вельми вузьке коло осіб, що направляються в ці притулки: притулки призначалися тільки для дітей злочинних, і то, тільки для деяких категорій з них; діти покинуті або ті, які хоча і що вступили на злочинний шлях, але виправдані, сюди не направлялися. Звідси притулки в Росії характеризувалися більшою ознакою кари, не маючи основою сімейний початок.
Передбачалося створення притулків, перш за все, урядом, проте велике розповсюдження отримали приватні притулки, які відомі в історії вітчизняного законодавства як найефективніші виховні установи для неповнолітніх: 1) міський Рукавішниковський притулок в Москві, заснований в 1864 г.; 2) землеробсько-реміснича колонія поблизу С.-Петербурга, заснована в 1871 г.; 3) студзенецька колонія для хлопчиків, поблизу Варшави, затверджена в 1874 г.; 4) учбово-виховний притулок в Саратові, заснований в 1873 г.; 5) київська землеробська колонія, відкрита в 1876 р. в маєтку Рубежове; і інші притулки, їх було засновано в цей період часу 12.