У червні 2001 року Верховна Рада України прийняла низку законів, які визначили проведення так званої "малої судової реформи". Зроблено певні кроки для втілення в життя принципу рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, істотно змінено функції прокурора в судочинстві як представника держави, запроваджено нову систему апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. У судочинство втілено засади змагальності сторін і свободи в поданні ними своїх доказів та доведенні перед судом їх переконливості, розмежовано функції обвинувачення та захисту, відокремлено ці функції від суду, позбавлено суд необхідності здійснювати ряд процесуальних дій, які викликали сумнів у його об'єктивності та неупередженості.
Наступний і важливий крок – прийняття Верховною Радою 7 лютого 2002 року Закону України «Про судоустрій України» [4]. Закон набув чинності у червні того ж року, визначивши правові засади організації та діяльності судової влади в Україні, систему судів загальної юрисдикції, повноваження та порядок здійснення суддівського самоврядування, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів та інші питання судоустрою. Зокрема, повноваження щодо організаційного забезпечення діяльності судів: від Міністерства юстиції України ці повноваження передано новій структурі у системі виконавчої влади – Державній судовій адміністрації, утвореній для організаційного забезпечення діяльності судів. Вона є підзвітною вищим органам суддівського самоврядування. Закон також установив трирічний строк для створення адміністративних судів, які захищатимуть права людини в її відносинах з державою. Прийняття нових Кримінального, Цивільного, Господарського, Сімейного кодексів України передувало наступному етапу судово-правової реформи – оновленню процесуального законодавства.
Незважаючи на ці позитивні зрушення, судово-правова реформа в Україні рухається повільно та непослідовно. Це зумовлено, зокрема, відсутністю науково обґрунтованої стратегії реформування судової системи. Концепція судово-правової реформи 1992 року після прийняття в 1996 році Конституції України застаріла. Конституція лише в найзагальнішому вигляді окреслила систему правосуддя і визначила засади її організації та діяльності, але не передбачила конкретних заходів для її перебудови. Таким чином, існує нагальна потреба у виробленні та законодавчому закріпленні чіткого і системного бачення стратегії реформування правосуддя. Завданням подальшого розвитку правосуддя постає реальне утвердження верховенства права у суспільстві і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд у незалежному та неупередженому суді. Сутність верховенства права полягає в тому, що права людини та основоположні свободи є тими цінностями, що формують зміст і спрямованість діяльності держави. Однак верховенство права так і залишатиметься доктриною, позбавленою практичного значення, допоки судді не керуватимуться у своїй професійній діяльності принципом верховенства права [Концепція]. З метою утвердження в Україні верховенства права та впровадження європейських стандартів у національну систему судового устрою і судочинства Указом Президента України від 10 травня 2006 року № 361 затверджено Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів [5].
Також слід підкреслити, що основні напрями реформування судової системи та системи правоохоронних органів зазначені у Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005 р.) [6]. Серед них, зокрема: 1) підпорядкування Державної судової адміністрації судовій гілці владі, надання Державній судовій адміністрації повноважень щодо призначення голів судів; 2) забезпечення судової системи необхідними ресурсами, особливо для фінансування адміністративних судів, гарантування законом рівня судової винагороди; 3) утворення професійної асоціації адвокатів шляхом прийняття нового закону про адвокатуру; 4) зміна ролі і функції прокуратури; 5) реформування СБУ у відповідності до стандартів Ради Європи; 6) забезпечення виконання рішень Європейського Суду з прав людини Планом дій „Україна – Європейський Союз” [7]. Також передбачено посилення навчання судів, прокурорів та інших працівників правоохоронних органів, зокрема щодо належного рівня забезпечення прав людини.
Стосовно мети судово-правової реформи, в рамках якої здійснюється і реформування системи правоохоронних та судових органів України, зазначимо, що згідно з концептуальними документами вона визначається як створення системи ефективного державного захисту прав, свобод і законних інтересів громадян, суспільних інтересів, запобігання злочинним проявам та правопорушенням, затвердження режиму законності у діяльності органів влади і посадових осіб, забезпечення конституційного правопорядку. Отже, вважаємо за доцільне наголосити, що головні процеси реформування правоохоронної сфери держави перебувають у рамках судово-правової реформи і розглядаються з точки зору реформування системи правоохоронних та судових органів (демократизація всіх її елементів, підвищення прозорості її діяльності, зміна критеріїв оцінки роботи, чітке розмежування функцій, встановлення цивільного демократичного контролю, зміна принципів кадрової роботи).
Насамперед, слід визначитися, які органи і за якою ознакою мають називатися правоохоронними, скільки їх має існувати у державі, на яких принципах і за якими ознаками вони мають бути об’єднані у правоохоронну систему держави. Однак зазначимо, що й досить не вирішені питання стосовно того, що становить собою ця система, які її складові, які механізми взаємодії регулюють відносини всередині цієї системи. У законодавстві України немає чітких і однозначних дефініцій понять «правоохоронна діяльність» та «правоохоронні органи», не визначено склад правоохоронних органів, відсутні нормативно визначені критерії, за якими певну діяльність чи органи можна вважати правоохоронними.
З метою визначення кроків з реформування правоохоронних органів, на другому засіданні Міжвідомчою комісією з питань реформування правоохоронних органів 5 вересня 2005 року підготовлено проект «Концептуальні засади реформування системи правоохоронних органів України» [9] - спроба комплексно визначити напрями зазначеної реформи на наукових і демократичних засадах, відповідно до норм і стандартів європейської спільноти. Була підтримана ідея створення Національної служби розслідувань, до якої на першому етапі реформування правоохоронних органів повинні були перейти функції досудового слідства від органів Генпрокуратури. Висунуто пропозицію про реформування Міністерства внутрішніх справ в напрямку розширення його цивільних функцій та подальшого його перетворення у цивільне міністерство; пропозицію щодо реформування Служби безпеки України в руслі створення спеціальної служби європейського зразка, звільнивши її від невластивих для неї функцій. При Міжвідомчій комісії було створено спеціальну робочу групу з метою забезпечити комплексний супровід реалізації Указу Президента України «Про додержання прав людини під час проведення оперативно-слідчих операцій» від 7 листопада 2005 року № 1556 [7], який був розроблений на підставі пропозицій РНБО та правоохоронних органів. Створення Служби спеціального зв’язку та захисту інформації стало першим практичним кроком у формуванні дієвої системи гарантування конституційних прав громадян на недоторканість житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, невтручання в особисте життя під час проведення оперативно-технічних заходів.
Національною комісією з питань зміцнення демократії та утвердження верховенства права, яку було створено Указом Президента України від 5 липня 2005 р. N 1049 [1], підготовлено дві концепції. Разом з Апаратом РНБО України (на виконання доручення Президента України від 30 березня 2006 року № 453/15846-01 від 28 березня 2006р.) 24 квітня 2007 року було схвалено проект Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні [2]. При цьому були отримані зауваження та пропозиції від десятків органів влади та наукових установ, у тому числі і з урахуванням напрацювань Міжвідомчої комісії з питань реформування правоохоронних органів. Свій висновок також надала Венеціанська комісія Ради Європи. Концепція містить корінні зміни в системі кримінальної юстиції, що суттєво наблизять України до європейських стандартів дотримання прав людини. Друга концепція стосується реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні. Зазначимо, що Комісія проводить певну роботу з метою сприяння виконанню відповідних положень «Плану дій Україна - Європейський Союз» [8] та досягнення Україною відповідності Копенгагенським критеріям 1993 року щодо набуття членства в Європейському Союзі в частині забезпечення стабільності та ефективності функціонування відповідних інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, додержання прав людини і захист меншин.
У рамках Національної комісії було створено три Комітети, які визначили для себе пріоритетні напрямки роботи. Комітет зі зміцнення інститутів демократії: 1) конституційні зміни; 2) гарантії парламентської опозиції; 3) регіональне та місцеве самоврядування; 4) діяльність інститутів громадянського суспільства; 5) реформування публічної служби. Комітет з утвердження верховенства права: 1) удосконалення системи судового устрою (організації судочинства); 2) вироблення доктрини реформування кримінального правосуддя; 3) розробка пропозицій щодо внесення змін до Цивільного кодексу України у контексті скасування Господарського кодексу України; 4) заснування незалежної самоврядної правничої професії та реформування системи безоплатної правової допомоги. Комітет з прав людини та основоположних свобод: 1) проблеми імплементації міжнародних стандартів прав людини на національному рівні; 2) викладання прав людини у середній школі, вищих навчальних закладах для юридичної професії; 3) здійснення просвіти суспільства у сфері прав людини; 4) розв'язання проблем, пов'язаних з імплементацією Європейської хартії регіональних або міноритарних мов; 5) забезпечення реалізації мовних прав українців.