Певні думки щодо реформування правоохоронної сфери наводяться також у відповідних наукових дослідженнях. Автори виділяють декілька визначальних положень. По-перше, реформа системи правоохоронних органів є передумовою будь-яких інших реформ в Україні. По-друге, реформи у правоохоронних органах повинні бути скоординовані, а також інтегровані з відомчими планами та програмами. Таке завдання вимагає існування потужного координаційного механізму. По-третє, необхідно досягти відповідності між завданнями та функціями, з одного боку, структурою та людьми, – з іншого, та ресурсним забезпеченням – з третього. За наявністю дефіциту ресурсів держава повинна встановити, що на сьогодні є нагальним, що необхідним і що бажаним, тобто встановити часові пріоритети реформи.
На нашу думку, слід приділити певну увагу ролі та місцю правничої освіти й правничого виховання у процесі реформування. Певні позитивні зрушення відбулись в навчанні працівників правоохоронних та судових органів, проте відповідними навчальними програмами на сьогодні охоплено переважно суддівський корпус та працівників апаратів судів. Натомість, навчання працівників системи МВС та виправних закладів щодо захисту прав людини практично не проводиться.
На основі аналізу Концептуальних засад реформування системи правоохоронних органів України у роботі підтримується проект Закону України «Про правоохоронні органи та правоохоронну діяльність», яким буде усунуте дублювання завдань і функцій різних правоохоронних структур, зокрема, у сфері боротьби з корупцією, організованою та економічною злочинністю. Задля правового забезпечення реформи вважається за необхідне визначити у нормативно-правових актах наступне. По-перше, вичерпний перелік структур, які підпадають під поняття правоохоронні органи, загальні вимоги до їх діяльності, спільні для них права і обов’язки, засади підзвітності та підконтрольності суспільству, відповідальність за порушення цих засад. По-друге, уніфіковані принципи та підходи для забезпечення діяльності правоохоронних органів, реалізація принципів верховенства права, законності, позапартійності, поваги до прав і свобод людини і громадянина, демократичної підзвітності та прозорості. По-третє, визначитися з концептуальними основами державної служби у правоохоронних органах: прийняття на службу на конкурсній основі, відхід від формального тестування на відповідність займаним посадам, належна процедура атестування працівників. По-четверте, визначитися з категоріями працівників правоохоронних органів, соціальним і правовим статусом, яких має істотні особливості. По-п’яте, визначити загальні підходи до вирішення проблеми підвищення соціального статусу працівників правоохоронних органів.
Наступним етапом є внесення необхідних змін до законів України, які регламентують правовий статус та компетенцію правоохоронних органів, а саме норм, що:
1. Унеможливлюють політизацію правоохоронних органів, їх використання певними політичними силами у виборчих компаніях з метою досягнення електоральних цілей, відповідальність за порушення цих норм.
2. Визначають порядок реалізації їх стосунків з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, відповідальність за порушення цих норм.
3. Передбачають прозорість їх діяльності, підконтрольність і підзвітність громадськості, ЗМІ, громадським організаціям, громадянам України, відповідальність за порушення цих норм.
Комітет Верховної Ради з законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності серед пропозицій щодо Концептуальних засад реформування системи правоохоронних органів визначає необхідність принципово визначитись з системою досудового слідства, реалізувавши вимогу п.9 Перехідних положень Конституції України (відмова прокуратури від досудового слідства). З цим питанням пов’язане подальше визначення функцій і повноважень прокуратури, Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, інших органів, а також вирішення непростого і неоднозначного питання – створення Національної служби розслідувань. Також досить корисним є привертання уваги до того факту, що в Україні фактично відсутній контроль над діяльністю правоохоронних органів з боку народу як джерела влади. З метою унеможливлення політизації діяльності правоохоронних органів пропонується внести зміни до Закону України «Про основи національної безпеки», передбачивши, що політизація правоохоронних органів є загрозою національній безпеці держави.
Натомість, незважаючи на певні недоліки, процес реформування набуває сили. Підготовлено Концепцію розвитку Державної прикордонної служби України на період до 2015 року (Указ Президента України від 19 червня 2006 р. N 546) [9]. Розроблено Концепцію реформування Управління державної охорони. Також розроблено й розміщено на веб-сторінках відповідних органів «Білі книги»: Управління державної охорони України, Державної служби спеціального зв'язку і захисту інформації України, Державної прикордонної служби України, Внутрішніх військ МВС України, Державної митної служби України.
Таким чином, проведений аналіз концептуальних засад конституційної, адміністративної, судово-правової реформи України дозволяє усвідомити наступне. Звичайно, є певні зрушення у напрямку гарантованого забезпечення державою прав і свобод людини та громадянина, а також правопорядку в державі. Чи можна вважати, що сформувалась державна політика у правоохоронній сфері? З нашої точки зору, можна стверджувати про існування розробок щодо окремих напрямків такої політики. На жаль, відсутні системні напрацювання стосовно ролі та місця державної політики в удосконаленні правоохоронної сфери; по-різному розуміються поняття «правоохоронна сфера», «правоохоронна діяльність»; поза увагою залишаються проблеми переведення взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері на якісно новий рівень; бракує наукового супроводження процесу правотворчості; потребує реального усвідомлення органами державної влади України необхідності конструктивної взаємодії держави та громадянського суспільства та ін.
Слід погодитися з Б.П. Курашвілі в тому, що функціональна характеристика державної влади розкривається через таку категорію як державна політика, що уявляє собою конкретизацію державних інтересів у різних сферах життєдіяльності суспільства та отримує своє юридичне закріплення у різних доктринах, концепціях, державних та міждержавних програмах, які орієнтовані на стабілізацію економічного, соціального, воєнного, правового будівництва сучасної України (слід зауважити, що, з нашої точки зору, коректніше говорити не про державні інтереси, а про баланс інтересів держави та суспільства). Цілком зрозуміло, що саме у такій постановці питання державна влада із достатньо абстрактної політико-правової категорії перетворюється у конкретну організаційно-правову категорію, оскільки вироблення та реалізація державної політики безпосередньо пов’язані із системою органів державної влади та повноваженнями, що за ними закріплені. Саме ця обставина дозволяє виявити юридичну природу державної влади, розкрити підстави для її легалізації та легітимації, організаційно-правові механізми функціонування.
Вважаємо за необхідне підкреслити, що слово «політика» грецького походження і у перекладі означає державну діяльність. Розділяємо позицію, яка викладена у роботі [8, с. 57], що «під політикою розуміють сферу життєдіяльності суспільства, систему відповідних відношень, взаємодію різних верств населення, а також держав. Політика – це сукупність дій, заходів у тій чи іншій сфері» (у нашому випадку – правоохоронній сфері), «за допомогою яких узгоджуються інтереси різних верств населення і державної еліти. Це мистецтво суспільного співіснування, фактор збереження цілісності об’єктивно диференційованого суспільства, а в міжнародному вимірі – міжнародної стабільності і безпеки» [8 с. 57]. Слід також нагадати, що у підрозділі 1.1 дисертації наводилася позиція І.В. Арістової, яка визначає державну політику як «… двоєдиний динамічний процес – формування та реалізація. Формування політики – це вироблення стратегічного курсу держави у різноманітних сферах життя суспільства» (у нашому випадку – у правоохоронній сфері). «Реалізація цієї політики розглядається як державне управління цими сферами» [14, с. 6] (в нашому випадку державне управління у правоохоронній сфері).
Література
1. Чувилев А.А. Правоохранительные органы. Вопросы и ответы / А.А. Чувилев, А.А. Чувилев. – М., 1998. – 319 с.
2. Шамба Т.М. Демократизм советского правопорядка (проблемы теории и практики): автореф. дисс. на соискание научной степени докт. юрид. наук / Т.М. Шамба. – М, 1985. – С. 34-35.
3. Вітрук Н.І., Ростовщіков І.В. Профилактика в системе обеспечения прав и свобод граждан / Н.І. Вітрук, І.В. Ростовщіков // Правовые проблемы профилактики правонарушений. Труды Академии МВД СССР. – М. – 1985. – С. 32-70.
4. Ромашов Р.А. Государство. (предпосылки возникновения, механизм функционирования, критерии классификаци): учебно-научное пособие / Р.А. Ромашов. –СПб., 1998. – 274 с.
5. Леженіна О.І. Організаційно-правові засади участі органів внутрішніх справ України у міжнародній правоохоронній діяльності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право та процес; фінансове право; інформаційне право» / О.І. Леженіна. – Харків, 2004. – 22 с.
6. Про підсумки розгляду звіту Голови Комітету Верховної Ради України з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, доповідей Голови Координаційного комітету по боротьбі з організованою злочинністю, Голови Служби безпеки України, Міністра внутрішніх справ України про стан боротьби з організованою злочинністю, а також доповіді Генерального прокурора України про стан прокурорського нагляду у сфері боротьби з організованою злочинністю: Постанова Верховної Ради України: від 26.12.2002 р., № 388-IV // Голос України. – 2003. – 21 січ. – № 11.