Аналіз літератури [12] дозволяє дійти висновку, що концепція політичної системи суспільства приходить на зміну ідеї держави на початку 50-х р.р. двадцятого століття. Концепція політичної системи виводить на перший план проблеми взаємодії суспільної структури та політичних інститутів, соціального середовища та центрів прийняття рішень, вона також надає функціонально-динамічного характеру вивченню сукупності інститутів держави, які активно взаємодіють з суспільством. Найбільш значні теоретичні моделі політичної системи суспільства були розроблені американськими політологами: 1) «системна» модель Д. Істона; 2) «функціональна» модель Г. Алмонда; 3) «кібернетична» модель К. Дойча [12]. У роботі досліджено особливості поглядів зазначених вчених щодо сутності поняття політичної системи. Аналіз їх праць дозволив дійти наступних висновків.
У своєму дослідженні політичної системи суспільства Д. Істон зосередив увагу на пошуку універсальних закономірностей, які мають прояснити те, яким чином система, що постійно перебуває під натиском нестабільних умов навколишнього середовища, зберігає легітимність та усталеність. У впорядкуванні та зведенні до декількох основних груп зовнішніх імпульсів Д. Істон вбачав перші кроки до розуміння того механізму пристосування, який складає основу життєдіяльності будь-якої політичної системи та дозволяє суспільству існувати й еволюційно розвиватися навіть при постійних змінах у вимогах внутрішнього та зовнішнього середовища [2, с. 119–121].
Описуючи політичну систему як ролеву взаємодію, Г. Алмонд звертає увагу на її інституціональну сторону (носіями політичної ролі виступають структури самого різного характеру: від законодавчих зборів до сім’ї) та на ролеву обумовленість політичної культури, існуючої у даному суспільстві. Таким чином, взаємодія соціального середовища з інституціональною системою складає динаміку політичного процесу. У дослідженнях К. Дойча [12, с. 124–127] політична система суспільства визначається як мережа комунікацій та інформаційних потоків. Концепція К. Дойча привнесла до аналізу таку активну та важливу компоненту владних відносин як інформаційні потоки та комунікативні зв’язки. Подальшого розвитку теоретичні уявлення про політичну систему суспільства набувають в концепціях «структуризації» (А. Гідденс); «соціального та політичного поля» (П. Бурд’є); «нового інституціоналізму» (Д. Марч, Д. Олсен) [1].
Сучасні тлумачення поняття «політична система суспільства» визначають її як: «упорядковану на підставі права систему усіх політичних явищ, які функціонують та взаємодіють (або протидіють) у суспільстві з метою завоювання, утримання або участі у політичній владі. Це механізм організації і функціонування політичної влади» [9, с. 68]. А.С. Автомонов трактує політичну систему суспільства як «..комплекс взаємодіючих засобів, методів і форм створення, організації та функціонування механізмів здійснення влади, боротьби за владу та вплив на її здійснення» [3, с. 54]. З наведених вище позицій щодо визначення сутності політичної системи суспільства випливають, на нашу думку, декілька істотних ознак, головною з яких постає наявність системи взаємодій між суб’єктами соціальної системи. Значення взаємодії у політичній системі визначається авторами концепцій дещо по-різному, але вирішальним фактором є наявність певної цілі, яку формує суспільство, соціальна система.
Для виявлення факторів, які впливають на вирішення питання забезпечення балансу інтересів між державою та суспільством, вважаємо за доцільне продовжити дослідження функцій та структури політичної системи. Наукове тлумачення терміну «політична система» припускає її розгляд, у першу чергу, як системи управління, тобто як процесу виконання певних функцій. У залежності від функцій будується структура й сам процес прийняття рішень усередині політичної системи. Серед головних функцій виділяються наступні: 1) визначення цілей розвитку суспільства; 2) владно-політична інтеграція суспільства; 3) регулювання режиму суспільно-політичного життя; 4) легітимація політичного режиму. Також виділяються інші аспекти функціональної характеристики політичної системи, наприклад: забезпечення цілісного управлінського впливу на суспільство, мобілізація ресурсів і. т. ін., але наведені вище функції вважаються найбільш важливими. Надамо характеристику кожній із зазначених основних функцій управління.
Ціль розглядається як передбачений у майбутньому стан, до якого свідомо прагнуть люди та їх організації. Визначення цілей у політиці сприяє процес вибору орієнтирів, які вказують на зміни у питаннях влади, державних інституцій, розвитку демократії, забезпечення інтересів і т. ін. Головне місце займають пріоритети внутрішньої та зовнішньої політики, економічна та соціальна політика, питання демографії, екології та інновацій. Інтегративна функція політичної системи вказує на те, що усі головні дії у суспільстві мають відбуватися у певних рамках. Мається на увазі наступне: по-перше – обов’язковість державних наказів, які спираються на примусову силу; по-друге – використання права, закону для регулювання суспільних відносин; по-третє – надання політиці суспільного авторитету, ступеня розвитку або демократії та самоуправління, або політичного режиму; по-четверте – субординація й координація інститутів політичної системи та їх ланок. Ця функція виконується головним чином за допомогою органів державної влади. Велике значення має також функція регулювання режиму соціально-політичного життя у суспільстві. Мається на увазі встановлення таких способів поведінки та діяльності людей, груп, організацій й форм їх взаємовідносин між собою, з державою, які б забезпечували дотримання загальних інтересів і стабільність суспільних відносин. Функція легітимації визначає законність існування кожної політичної системи. Ця функція розуміється як мінімально необхідний ступень відповідності реального політичного життя офіційним політичним та правовим нормам.
Політична система суспільства складається з елементів та підсистем. Кожна підсистема має власну ціль, яка має реалізуватися в рамках загальної цілі політичної системи. За функціональною ознакою визначають три підсистеми: політичні організації, політичні норми, політична ідеологія. Вважаємо за доцільне розкрити зміст зазначених підсистем. Традиційно головною політичною організацією інституціонального складу суспільства вважається держава. На міжнародному рівні держава представляє суспільство, проводячи зовнішню політику від імені усієї політичної системи. Держава бере на себе міжнародні зобов’язання, яких мають дотриматися усі ланки політичної системи. Зазначимо, що слабкість громадянського суспільства сприяє тому, що держава узурпує його права, це призводить до перерозподілу функцій між державою та суспільством. Окреме місце серед інших політичних організацій займають політичні партії.
Регулятивний вплив політичної системи суспільства здійснюється лише за допомогою норм, які діють у суспільстві та містять у собі правила поведінки, соціальні цінності й інформацію, що слугує орієнтиром для людей. Певним чином, система норм та цінностей, якою керуються особистість, дозволяє їй зберегти свою самостійність при взаємодії з державними та іншими інститутами. Норми створюються у процесі діяльності інститутів політичної системи, ключове місце серед яких належить правовим нормам як загальнообов’язковим правилам поведінки, що встановлюються державою. Право постає для політичної системи засобом вирішення її завдань, інтеграції внутрішніх елементів, створення необхідної бази для діяльності громадських організацій та функціонування трудових колективів.
Політична система суспільства включає до себе не тільки організаційну сторону політичного життя, але й такі фактори як свідомість, ідеї та світорозуміння. Таке розуміння цього поняття більш наглядно показує взаємовідносини між суспільством та державою, а також між різними соціальними силами на державному та недержавних рівнях. Слід зазначити, що вказані політичні явища складаються у систему завдяки тому, що вони є взаємозалежними, тобто якщо будь-який елемент системи змінюється, то це має наслідки для всієї системи у цілому.
На нашу думку, аналіз поняття та сутності політичної системи суспільства не буде повним, якщо не приділити уваги політичному процесу. Дослідження політичного процесу дозволяє розглянути політичну систему суспільства, раніше проаналізовану у статичному стані, вже у функціонально-динамічному аспекті, який висвітлює, перш за все, механізми функціонування політичної системи, динаміку її взаємодії з громадянським суспільством. У сучасній літературі поняття «політичний процес» використовується в двох аспектах – на макрорівні та мікрорівні. У макроаспекті політичний процес визначається як динамічна характеристика усієї політичної системи в цілому, послідовна зміна її стану, етапів розвитку. У мікроаспекті – це сукупність субпроцесів та мікропроцесів. Політичний процес це не тільки вибір політичних цілей, але й вибір інструментів здійснення державної політики. Наприклад, американські дослідники Доерн та Фідд [12] визначають п’ять груп таких інструментів: 1) переконання та символічні виходи політики; 2) витрати; 3) оподаткування; 4) регулювання; 5) створення нових державних організацій. Акцентується увага на тому, що незважаючи на певні перешкоди, будь-який уряд має можливість вибору засобів проведення політики. Тому значну увагу приділяється процесу вибору засобів. З цього приводу існує декілька теорій, які намагаються пояснити цей процес [12].
Вочевидь, вибір будь-якого підходу до визначення інструментів реалізації державної політики має суттєве значення. По-перше, з’ясовується, що політичний процес – це не тільки вибір бажаного результату, а також вибір необхідних засобів для його досягнення. В умовах формування громадянського суспільства та розбудови правової держави принцип «ціль виправдовує засоби» постає неприйнятним. По-друге, для досягнення одного і того ж результату можливе використання декількох інструментів. У підсумку зазначимо, що у сучасній політичній теорії усе більшу популярність набирає підхід, в якому відстоюється позиція пріоритету руху, постійних змін соціально-політичного поля (П. Бурд’є) та постійно розпадаючих політичних структур (А. Гідденс). З таких позицій, суспільство (група, організація) може бути визначена як існуюча лише остільки та до того часу, доки усередині його щось діється, тобто з онтологічної точки зору суспільство не може існувати у статичному стані. Отже, визначення перспективного напрямку у розвитку суспільства постає найважливішим завданням. Тобто логічним постає висновок, що політична система суспільства цілком сприяє визначенню цілей розвитку соціальної системи, безпосередньо впливає на формування державної політики та її реалізацію за допомогою державного управління, забезпечує зворотний зв'язок з метою досягнення балансу інтересів суспільства та держави.