У процесі формування державної політики головним питанням постає потреба у досягненні згоди між державою та громадянським суспільством, що безпосередньо пов’язано з питаннями державного інтересу та інтересів особистості. В рамках нашого дослідження ми акцентуємо увагу на тому, що саме збалансованість інтересів держави, громадянського суспільства та особистості (публічних та приватних), сформульованих у державній політики, постає фундаментальною передумовою правопорядку в державі (аналіз різноманітних поглядів щодо сутності правопорядку буде наведений трохи пізніше).
Друге питання – це реалізація державної політики, яка здійснюється як з боку держави (через державне управління), так і з боку громадянського суспільства (правозахисна діяльність; діяльність в рамках ідеологічної, ціннісно-орієнтаційної, виховної функції держави). І державне, і суспільне управління мають забезпечити реалізацію державної політики, тобто, досягнення стратегічних цілей розвитку держави та суспільства. Необхідно чітко усвідомити, що реалізація державної політики можлива лише за умови вищенаведеного – через належне державне управління та через належне суспільне управління.
Водночас, вважаємо за необхідне підкреслити, що інститути громадянського суспільства повинні брати активну участь не тільки на стадії формування державної політики у вигляді політичного діалогу, але й на етапі її реалізації. На нашу думку, слід розділити обов’язки, відповідальність між державою та громадянським суспільством також і на стадії реалізації державної політики. Активна участь громадянського суспільства буде сприяти процесу якісної реалізації політики. До того ж і держава не в змозі охопити усього спектра питань самостійно. Вважаємо за крайність розглядати державу або як контролера суспільства, або як службу сервісу для громадянського суспільства. Тут потрібно вийти саме на серединну позицію – позицію збалансованого розвитку, самоорганізації системи. Така думка у юридичній літературі присутня давно. Наприклад, І.Є Андріевський вважав, що чим більше розвивається суспільство, тим більше виникає умов для його безпеки та добробуту, тим більше може скорочуватися безпосередня участь уряду [9, с.27]. Такої ж позиції дотримувався і І.Т.Тарасов: «…Один лише уряд, без участі органів суспільства не в змозі задовільно виконати усіх взятих на себе задач» [2, с.27]. Участь громадянського суспільства у реалізації державної політики є окремою, досить важливою темою. З нашої точки зору, доцільно розробити механізм, який би делегував повноваження держави у рамках правоохоронної, інформаційної, виховальної функції держави. Наприклад, питання правозахисної діяльності, питання ідеології, розвитку правосвідомості, правової грамотності, правової культури суспільства в цілому.
Оскільки дослідження суспільного управління виходить за межі нашої роботи, ми зосередимося на питаннях реалізації державної політики з боку держави (через її механізм, структуру органів, державне управління). Головне завдання державного управління буде виявлятися у належній реалізації державної політики, іншими словами, у досягненні та підтриманні запропонованого правопорядку. Підкреслимо ще раз, правопорядок (теоретичний) вже визначається стратегічними цілями державної політики, для досягнення яких необхідне відповідне правове регулювання суспільних відносин (реальний правопорядок), тобто реальний правопорядок має наближатися якомога ближче до теоретичного правопорядку.
Враховуючи те, що при формуванні та реалізації державної політики необхідно враховувати взаємодію органів державної влади (держави) та громадянського суспільства, тобто питання балансу публічного та приватного інтересу, ми пропонуємо розглядати передумову встановлення правопорядку – забезпечення публічного та приватного інтересу – з двох сторін – як урахування балансу цих інтересів під час формування державної політики (передумова – теоретичний правопорядок) та як його досягнення і забезпечення у процесі реалізації державної політики (передумова – реальний правопорядок).
Публічний інтерес за своєю сутністю є вираженням загальносоціальних потреб та одночасно, постає головною ознакою публічного права [3, с. 36]. Головним суб’єктом публічно-правових відносин постає держава. Зазначимо, що до недавнього часу, адміністративне право за своєю суттю сприймалося як галузь права, яка регулює відносини між органами публічної влади та іншими суб’єктами права, на яких здійснювався їх владний вплив. Такий підхід визначався пріоритетом «державного інтересу» над інтересами суспільства та інтересами особистості (мається на увазі права та свободи людини і громадянина [1, с. 41]. Але з набуттям Україною незалежності, визначенню у Конституції України пріоритету прав та свобод людини, почалися зміни у менталітеті суспільства, держави.
Розпочалась державно-правова реформа, яка об’єднала в собі конституційну, адміністративну та судову реформи. Концепція реформування адміністративного права значною мірою вплинула на нове бачення ролі, змісту та призначення адміністративного права. Йдеться про загальні тенденції щодо переосмислення поглядів стосовно сутності, принципів, функцій і системи адміністративного права. Потрібно враховувати як проблеми в сфері управління, зміни в діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, так і утвердження пріоритету юридичного забезпечення реалізації та захисту прав і свобод громадян. На думку В.Б. Авер’янова, «сама державно-управлінська діяльність має перетворюватися з переважно владно-розпорядчої діяльності щодо людини на діяльність, що головним чином забезпечує пріоритет прав особи у її відносинах з державою і зорієнтована на надання громадянам адміністративних (управлінських послуг)» [1, с. 86].Йдеться також про те, що на сьогодні управлінські відносини не вважаються ключовою характеристикою предмета адміністративного права. Адміністративне право визначається як: «сукупність (система) правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються під час забезпечення органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також у процесі державного і самоврядного управління в економічній, соціально-гуманітарній та адміністративно-політичній сфері» [1, с. 89].
Таку позицію ми розділяємо лише частково. Наша позиція – прагнення до рівноваги, встановлення не пріоритету інтересів будь-якої сторони, а забезпечення їх балансу. Враховуючи те, що на сьогодні ще далеко до належного функціонування механізму, який би визначив належну реалізацію прав і свобод особистості, пріоритет прав і свобод особистості ми розглядаємо як концепцію відновлення рівноваги між державним та приватним інтересом. Вирішення цього питання потребує спеціальних глибоких досліджень, тому ми залишимо розвиток нашої думки у зазначеному напрямі, визначивши головне у нашій позиції: враховуючи існуючий дисбаланс на сьогодні, ми приєднуємося до точки зору щодо надання нового, посиленого значення правам та свободам особистості – їх пріоритету, але водночас вважаємо, що такий пріоритет сприятиме забезпеченню належного балансу інтересів.
У роботі вважається, що для вирішення питання забезпечення балансу інтересів потрібно з’ясувати їх юридичну природу, зміст та структуру. Для цього необхідно визначити загальні риси, які притаманні інтересам всіх сторін. Такі загальні риси проявляються у національних цінностях та інтересах. Тобто, знаходити баланс інтересів потрібно, перш за все, визначившись з національними інтересами. Безумовно одним із найважливіших інтегруючих понять, яке містить у собі ідеї національних цінностей та інтересів, є національна безпека держави та суспільства. З цієї позиції доцільно вважати, що питання національної безпеки держави є визначальним при вирішенні проблеми досягнення балансу інтересів та адекватному вираженню їх в процесі правотворчої діяльності, з одного боку, та встановленні правопорядку і його охороні, з іншого боку.
Стосовно питання національних інтересів, вважаємо за потрібне визначити деякі його аспекти. Так, лише у 1990 році було зроблено спробу сформувати цілісну концепцію національних інтересів та їх захисту. Були визначені необхідні алгоритми поведінки державних структур щодо формування та реалізації політики національної безпеки, а саме: інтереси особистості, суспільства і держави – загрози – оцінка можливостей усунення загроз і захист інтересів – задачі – функції – структури і органи – заходи; доктрина – концепція національної безпеки – програми [3, с. 44]. Також було зроблено висновок, що першоосновою безпеки постає безпека особистості, яка визначає безпеку громадянського суспільства та легітимність держави. Для забезпечення національної безпеки було потрібно створити певну систему, яка б складалася із сукупності законодавчих актів та створених на їх підставі структур і механізмів взаємодії щодо захисту суб’єктів правовідносин. При цьому усталеність системи повинна була базуватися на загальнонаціональній згоді [3, с. 45].
Зважаючи на сутність держави як політичної організації суспільства, йдеться про те, що держава має забезпечити реалізацію і національних інтересів, і інтересів особистості. Саме в цьому і полягає державний інтерес. З огляду на таку позицію, на думку І.І. Сидорука, йдеться про те, що «державні інтереси представляють собою обумовлену потребами суспільства легітимну фіксацію нормами позитивного права напрямків державної політики у всіх сферах життєдіяльності суспільства, що офіційно декларуються» [3, с. 46].