На формування доктрини адміністративної юстиції у Франції пріоритетний вплив здійснила теорія поділу влади. Піддаючи критиці запровадження у Франції теорії поділу влади щодо організації адміністративної юстиції та відтворення у правовій доктрині у ХІХ – на початку ХХ ст., в юридичній літературі Росії висловлювалися такі положення [11]:
по-перше, хибне розуміння сутності теорії поділу влади як засад повної незалежності адміністративної влади від законодавчої і судової;
по-друге, складність реалізації права на оскарження рішень, прийнятих адміністрацією, оскільки органи адміністративної юстиції підпорядковані самій адміністрації;
по-третє, положення, згідно з яким адміністрація є суддею у справі, в якій сама вона є зацікавленою стороною, протирічить основному принципу права – рівності усіх перед законом;
по-четверте, оскільки теорія поділу влади повинна розумітися не як повне уособлення гілок влади, а як їх співпраця, то засади співпраці має бути покладено в основу організації адміністративної юстиції.
Доктрина адміністративної юстиції у Франції протягом тривалого часу передбачала визначення сутності адміністративних органів не лише як органів, що розглядають скарги на дії адміністрації та надають оцінку законності їх дій, а й органів управління, що активно реалізують різні адміністративні управлінські функції. Згодом доктринальні положення зазнали змін, і сучасне розуміння сутності органів, які виконують функції адміністративної юстиції, передбачає визнання судових установ, що приймають судові акти та судові рішення окремо від органів управління, які приймають та становить компетенцію судових установ, які належать до адміністративної юстиції, хоча, певною мірою, у здійсненні контролю беруть участь і загальні суди.
Побудова системи органів адміністративної юстиції передбачає три ланки: 1) Державна рада як центральний і керівний орган; 2) територіальні адміністративні суди (їх називають адміністративними судами загального права), що підпорядковуються Державній раді у порядку апеляційного оскарження; 3) спеціалізовані судові установи адміністративної юстиції, які піднаглядні у касаційному порядку Державній раді.
Інтерес із позицій організації діяльності у сфері адміністративної юстиції викликає структура Державної ради, яка протягом тривалого часу зазнавала змін. У сучасному її вигляді вона містить п’ять секцій, чотири з яких контролюють сферу управління, остання ж секція є судовою і виконує, за аналогією, функції вищого адміністративного суду, а також найбільш значні справи. Члени Державної ради є державними службовцями. Про обсяг діяльності Державної ради свідчать такі цифри: у середньому рада розглядає 10000 справ на рік, а кількість апеляцій досягає 80% від загальної кількості розглянутих нижчими адміністративними судами справ. Справи касаційного оскарження становлять приблизно 10% [11].
У 50-х роках ХХ ст. відбулося реформування системи адміністративної юстиції. Поштовхом щодо її здійснення став факт неможливості Державної ради забезпечувати вчасний розгляд справ внаслідок їх значної кількості. У процесі реформування компетенція ради префектур, які становили основну ланку усієї системи адміністративної юстиції, значно наблизилась по суті до компетенції загальних судів. Їхній статус набув ознак регіональних адміністративних судів, які стали незалежними від апарату управління.
Реформування 50-х років минулого століття отримало своє продовження із прийняттям Закону про реформу адміністративного судового розгляду від 31 грудня 1987 р. Внутрішня побудова апеляційних адміністративних судів, кількість судів регламентовані декретом, що розглядається Державною радою. Вимоги до кандидата на зайняття посади судді в адміністративному апеляційному суді такі: а) наявність відповідного рангу службовця; б) стаж роботи не менше шести років дійсної служби, з яких не менше чотирьох пов’язані з виконанням функцій щодо відправлення правосуддя. Особа, призначена до апеляційного адміністративного суду суддею, повинна виконувати обов’язки не менше чотирьох років.
Як зазначають дослідники проблеми становлення адміністративної юстиції, процедура розгляду адміністративної справи із часом зазнала незначних змін, недостатньо враховано принцип гласності та усності процесу, а рішення у справі приймається, в основному, шляхом опрацювання різних документів, які витребовує суддя [11].
Французька модель адміністративної юстиції, що передбачає наявність окремого судового органу для перегляду адміністративних дій уряду, значною мірою вплинула на країни Європи та світу [10, с. 54]. Разом із тим, інститут адміністративної юстиції у Німеччині відрізняється від французької моделі, хоча на неї також значною мірою впливала теорія поділу влади.
До середини ХІХ ст. у науковій думці Німеччини панували два основних підходи щодо сутності адміністративної юстиції. Представники одного з них обстоювали переваги судової влади, а іншого – висували інші гарантії, поряд із інститутом адміністративної юстиції. У 60–70-х р.р. ХІХ ст. були засновані адміністративні суди у Бадені та Пруссії, чим було закладено підґрунтя німецької системи судового перегляду адміністративних дій [10, с. 55]. Компетенція адміністративних судів характеризувалася дуалізмом – з одного боку вони вирішували не лише справи, пов’язані із спорами у галузі управління, але з іншого – самі являли собою органи управління. До складу адміністративних судів входили змішані колегії, які складалися частково з осіб, що обиралися місцевими органами влади, частково – з тих, що призначалися владою, у тому числі королем. Вищий адміністративний суд був відокремлений від управління і вирішував тільки судові справи. До його складу входили голова суду та радники. Цікавими були вимоги до фахового рівня членів Вищого адміністративного суду. Одна половина тих, хто входив до складу, повинна була мати юридичну освіту і досвід роботи в судових установах, а інша – досвід роботи в адміністративних. Усі вони призначалися довічно королем, потім імператором. Вищий адміністративний суд був апеляційною і ревізійною інстанцією стосовно остаточних рішень окружних комітетів і водночас сам розбирав найважливіші з юридичної і політичної точок зору скарги. Провадження в усіх адміністративних судах Пруссії було публічним, усним і змагальним [1, с. 17].
Вченими виокремлювалися такі особливості функціонування інституту адміністративної юстиції у Німеччині. По-перше, діяльність яскраво виражений інстанційний характер. Таких інстанцій, як правило, три, при цьому нижчі інстанції були й органами активного управління. По-друге, комплектування складу нижчих інстанцій органів адміністративної юстиції зі службовців та виборних від населення осіб не було гарантією незалежності від керівництва адміністративного органу, і, таким чином – була відсутня незалежність тих, хто розглядав спори у сфері публічно-правових відносин. Повною мірою були незалежні лише вищі інстанції. Наявність виборних від населення осіб вносило деструктивний елемент до системи адміністративної юстиції внаслідок непрофесіоналізму. По-третє, ця особливість відрізняє адміністративну юстицію у Німеччині від інших держав – найбільший розвиток процесуальних форм розгляду справ. Більшою мірою зазначене було відображено в адміністративному процесі у Прусcії, де були застосовані принципи цивільного процесу: гласність, усність, змагальність, чітке визначення ролі сторони у процесі [11].
Зазначається, що незначною частиною адміністративна юрисдикція здійснювалась як самостійне судове провадження, пов’язане із виконанням завдань так званого зовнішнього контролю. Компетенція адміністративних судів була суворо обмежена законодавчо встановленим переліком спорів. Після Другої світової війни в усіх землях майбутньої ФРН адміністративна юрисдикція створювалась органами окупаційної влади. У 1949 р. Основним законом був запроваджений Федеральний адміністративний суд як вища судова інстанція у галузі адміністративної юрисдикції. Закон про адміністративно-судовий процес набув чинності у 1960 р. Ним була передбачена єдина система судоустрою і судочинства у Федерації та землях. Крім зазначеного Закону, сучасне адміністративно-процесуальне право Германії містить іще два нормативно-правових акти: «Закон про адміністративне провадження», «Закон про виконання адміністративних рішень». Закон про адміністративно-судовий процес регламентує і питання організації діяльності адміністративних судів і процесуальний порядок вирішення справ. Він складається із чотирьох частин: судоустрій, провадження, оскарження та поновлення провадження, витрати та виконання. Цей Закон регламентує такі питання: створення та ліквідація адміністративного суду та вищого адміністративного суду; перенесення місцезнаходження суду; зміна меж судових округів; передача справ одному адміністративному суду від декількох судових округів; створення окремих палат адміністративного суду або окремих сенатів вищого адміністративного суду в інших населених пунктах; передача справи іншому суду за підсудністю [12].
Структура органів адміністративної юрисдикції – адміністративних судів являє собою адміністративні суди земель, у Федерації – Федеральний адміністративний суд із місцезнаходженням у Лейпцигу. До складу адміністративного суду входять голова суду, судді-головуючі та інші судді у необхідній кількості. В адміністративному суді утворюються палати. Палата адміністративного суду виносить рішення у складі трьох професійних суддів та двох непрофесійних суддів, якщо справа не розглядається одноосібно суддею. До складу вищого адміністративного суду входять голова суду, судді-головуючі та інші судді у необхідній кількості. У вищому адміністративному суді утворюються сенати. Сенати розглядають справи у складі трьох суддів. Законодавством землі може бути передбачено, що сенати розглядають справи у складі п’яти суддів, у тому числі двоє з них можуть бути непрофесійними суддями. За наявності підстав сенати можуть розглядати справи й у складі п’яти суддів та двох непрофесійних суддів [12, с. 76–88]. Статус непрофесійних суддів визначений Розділом 3 зазначеного вище Закону про адміністративно-судовий процес. Непрофесійні судді беруть участь в усному розгляді справи та винесенні судового рішення на рівних правах із суддями.