Статтею 124 Конституції України передбачено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Основи побудови системи судів загальної юрисдикції визначені ст. 125 Конституції України. Нею встановлено, що ця система будується за принципами територіальності і спеціалізації. Конституційні норми конкретизовані Законом України «Про судоустрій України», яким визначено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції, а суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів (ч. 2 ст. 3 зазначеного Закону). Адміністративні суди визначені як спеціалізовані суди в рамках системи судів загальної юрисдикції (ч. 2 ст. 19 зазначеного Закону).
Адміністративне судочинство являє собою, з одного боку, юрисдикційний контроль, здійснюваний судами за законністю державного управління, а з іншого – гарантію дотримання прав і свобод громадян у владовідносинах.
Поступове запровадження адміністративної юстиції в Україні було передбачене Концепцією судово-правової реформи, затвердженою постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р.: починаючи зі спеціалізації суддів і утворення спеціалізованих судових колегій і закінчуючи створенням вертикалі адміністративних судів [5, с. 19]. В 1996 р. Конституцією України було закріплено засади здійснення правосуддя: «Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» (ч. 1 ст. 55). «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України)». Крім того, цим актом найвищої юридичної сили запроваджено нові види судів, врегульовано основи функціонування Конституційного Суду України.
З метою впровадження закріплених у Конституції України нових положень щодо судової влади в організацію функціонування правосуддя у 2001 р. в Україні здійснено так звану «малу» судову реформу. Було внесено зміни до Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального кодексів України, законів «Про судоустрій України», «Про статус суддів», до деяких інших законодавчих актів. Проте ефективність «малої» судової реформи фахівці й науковці оцінили досить критично. На неї вплинула поспішність внесення змін до зазначених законодавчих актів, зумовлена необхідністю запобігти припиненню діяльності судової системи через прострочення термінів її реформування, визначених Конституцією України. Неефективність малої судової реформи підтвердилася вже через півроку. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону «Про судоустрій України», який експерти також не вважали бездоганним, у зв’язку з чим нині підготовлено його чергову редакцію.
Як свідчила загальна судова статистика, в Україні протягом 1991–2000 р.р. зростала кількість справ за скаргами на неправомірні дії органів державного управління та посадових осіб. Якщо у 1991 р. було закінчено провадженням 1043 справ, то у 1996 р. їх було вже 7726, а у 2000 – 29952 [6, с. 50]. Основними причинами утворення адміністративних судів та запровадження адміністративного судочинства в Україні називають: а) необхідність посилення гарантій захисту прав людини від свавілля з боку влади; б) відсутність ефективної процедури судового вирішення адміністративних справ, яка враховувала б специфіку публічно-правових відносин; в) недостатній авторитет загальних судів, які, поряд із справами, що випливають із публічно-правових відносин, розглядають справи приватноправового та кримінально-правового характеру; г) прив’язаність територіальної юрисдикції судів до адміністративно-територіального устрою України, що посилює можливості впливу чиновницького апарату на суддів; д) невелику кількість суддів – фахівців у галузі адміністративної юрисдикції; е) зростання кількості адміністративних спорів у загальній кількості судових справ [5, с. 17].
Згідно з Указом Президента України «Про утворення місцевих та апеляційних адміністративних судів, затвердження їх мережі та кількісного складу суддів» [13], з 1 січня 2005 р. в системі адміністративних судів утворено такі місцеві адміністративні суди: Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим; Вінницький окружний адміністративний суд; Волинський окружний адміністративний суд; Дніпропетровський окружний адміністративний суд; Донецький окружний адміністративний суд; Житомирський окружний адміністративний суд; Закарпатський окружний адміністративний суд; Запорізький окружний адміністративний суд; Івано-Франківський окружний адміністративний суд; Київський окружний адміністративний суд; Кіровоградський окружний адміністративний суд; Луганський окружний адміністративний суд; Львівський окружний адміністративний суд; Миколаївський окружний адміністративний суд; Одеський окружний адміністративний суд; Полтавський окружний адміністративний суд; Рівненський окружний адміністративний суд; Сумський окружний адміністративний суд; Тернопільський окружний адміністративний суд; Харківський окружний адміністративний суд; Херсонський окружний адміністративний суд; Хмельницький окружний адміністративний суд; Черкаський окружний адміністративний суд; Чернівецький окружний адміністративний суд; Чернігівський окружний адміністративний суд; Окружний адміністративний суд міста Севастополя.
У системі адміністративних судів України з 17 жовтня 2008 р. утворено такі місцеві адміністративні суди: Центральний окружний адміністративний суд міста Києва; Лівобережний окружний адміністративний суд міста Києва.
Із 1 січня 2005 р. в системі адміністративних судів України утворено такі апеляційні адміністративні суди: Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд; Донецький апеляційний адміністративний суд; Київський апеляційний адміністративний суд; Львівський апеляційний адміністративний суд; Одеський апеляційний адміністративний суд; Севастопольський апеляційний адміністративний суд; Харківський апеляційний адміністративний суд.
Із 1 березня 2009 р. у системі адміністративних судів України утворено такі апеляційні адміністративні суди: Вінницький апеляційний адміністративний суд; Житомирський апеляційний адміністративний суд.
Вищий адміністративний суд України діє як суд першої інстанції по конкретних категоріях справ, а також як суд апеляційної та касаційної інстанцій. Адміністративні справи, підсудні Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, розглядаються і вирішуються колегією у складі не менше п'яти суддів. У Вищому адміністративному суді України як суді касаційної інстанції перегляд судових рішень в адміністративних справах у касаційному порядку здійснюється колегією у складі не менше п’яти суддів.
Сучасний стан захисту прав і свобод громадян в адміністративному суді не можна назвати задовільним, що проявляється, зокрема, у наявності компетенційних спорів (спорів про компетенцію між адміністративними та судами іншої юрисдикції). Найбільша кількість компетенційних спорів виникала з приводу:а)розмежування компетенції адміністративних і господарських судів у спорах за участі суб’єкта владних повноважень,б)розмежування компетенції загальних та адміністративних судів стосовно справ про притягнення до адміністративної відповідальності.На проблему розмежування компетенції адміністративних і господарських судів звертав увагу Верховний Суд України, Вищий господарський суд України. У цьому зв’язку слід підкреслити значення для вдосконалення судової практики Постанови президії Верховного Суду України від 03.04.2009 р. № 7 «Про стан здійснення судочинства адміністративними судами» [13]. В абз. 1 цієї постанови прямо вказано про непоодинокі випадки порушення правил підсудності та вихід за межі компетенції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (ст.ст. 1, 17, 18 КАС України), виявлені численні випадки розгляду цими судами по суті справ, що не належать до юрисдикції адміністративних судів, зокрема стосовно земельних спорів, спорів щодо права власності на інші об'єкти нерухомого майна, приватизації державного майна.Крім компетенційної проблеми, ще одним складним, проблемним питанням провадження у справах адміністративної юрисдикції належить питання врегулювання процесуальних строків. Так, ч. 2 ст. 99 КАС України встановлює, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Однак, стає незрозумілим визначення початку перебігу цього процесуального строку, а саме – з якого моменту він розпочинається, яким документом фіксується, чи є обов’язковим фіксування.Література