На підтвердження зазначених вище ознак правосуддя слід навести такі міркування. Конституційність засад судочинства як ознака правосуддя відтворюється у ст. 129 Основного Закону, якою встановлено, що основними засадами судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода у наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов'язковість рішень суду. Стосовно наступної ознаки відносно врегулювання процедур відправлення судочинства на основі кодифікованих актів, слід зазначити таке. Слід зазначити про доцільність конкретизації такої ознаки правосуддя як мета здійснення. Мета щодо забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави є такою, що притаманна не лише правосуддю, але й діяльності органів виконавчої влади, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурорському нагляду. Конкретизація мети правосуддя може бути здійснена на основі опрацювання тих норм відповідних процесуальних кодексів, якими встановлено мету або завдання відправлення кожної форми судочинства. Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу завданням цивільного судочинства визначено справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. До завдань кримінального судочинства віднесено охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування Закону для того, щоб кожного, хто вчинив злочин, було притягнуто до відповідальності і жодного невинного не було покарано (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України). Завданням адміністративного судочинства визначено захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (ст. 2 КАС України). Статтею 1 Господарського процесуального кодексу України регламентовано право на звернення до господарського суду, де зазначено мету цього права – захист своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також вжиття заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У чинному галузевому законодавстві спільною для всіх наведених вище визначень мети чи завдання відправлення кожної форми правосуддя, є вказівка на його здійснення з метою охорони або захисту прав, свобод та законних інтересів. Різниця полягає у тому, що у господарському судочинстві передбачено ще й превентивну функцію, а у кримінальному судочинстві – функцію покарання. Однак на першому місці серед усіх функцій постає функція охорони та захисту. При цьому слід зазначити про необхідність доповнення переліку ще однією ознакою правосуддя – роллю судів у механізмі держави. Вона визначається тим, що суди є арбітрами у спорах про право [9, с. 336].
Отже, ознаками правосуддя постають:
1)суб’єктом є тільки суд;
2)здійснюється на конституційних засадах;
3)призначенням суду у механізмі держави – бути арбітром у спорах про право;
4)завданням суду є розгляд і вирішення судових справ (цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських);
5)здійснюється з метою, у першу чергу, охорони або захисту прав, свобод та законних інтересів;
6)здійснюється виключно за встановленою процесуальним законодавством процедурою, норми якого містяться, як правило, у кодифікованих актах (за виключенням конституційного судочинства);
7)результатом правосуддя є судове рішення, яке має загальнообов’язковий характер для всіх органів, підприємств, установ, організацій, службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України;
8)судове рішення приймається іменем (ім’ям) України.
Із цих ознак можна виокремити головні, які відрізняють правосуддя від позасудової діяльності – здійснення тільки судом, призначенням є вирішення спору про право, врегулювання процедур відправлення процесуальним законодавством, результатом є судове рішення, що приймається іменем (ім’ям) України і є обов’язковим на всій території України.
Конституційне право на судовий захист гарантується державою і стосується громадян України, іноземців, осіб без громадянства, які мають право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або обмежують права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді. Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність). Подання скарги до органу, посадової особи вищого рівня не перешкоджає оскарженню цих рішень, дій чи бездіяльності до суду [15, с. 137].
Отже, судова форма захисту являє собою конституційне право громадянина, іноземця, особи без громадянства, яке реалізується в судах з метою, у першу чергу, охорони або захисту прав, свобод та законних інтересів, виключно за встановленою процесуальним законодавством процедурою, а результатом постає судове рішення, яке приймається іменем України і має загальнообов’язкову силу на усій території України. На відміну від судової форми захисту, позасудова не стосується процедур відправлення правосуддя і реалізується шляхом здійснення позасудових процедур уповноваженими на те чинним законодавством державними і недержавними органами, громадськими організаціями, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.
Ще у 60–70-х р.р. минулого століття вчені зазначали про постійний характер та універсальність судової форми захисту, що обумовлює її пріоритетне місце серед інших форм захисту [3, с. 33. Розвиваючи ці положення, Г.П. Тимченко характеризував особливості судової форми захисту. Тези, сформульовані вченим, можуть бути віднесені не лише до захисту суб’єктивних прав у загальних судах у порядку цивільного судочинства, але й до судового захисту, здійсненого в усіх процесуальних формах [17, с. 66–67].
1.Судова форма захисту являє собою діяльність судів, які, у відповідності до Конституції, є носіями судової влади. Ніякі інші органи не мають права здійснювати правосуддя. Судова влада є самостійною і діє незалежно від законодавчої і виконавчої гілок влади. Г.П. Тимченко вказував на здійснення судової влади через конституційне, цивільне та кримінальне судочинство. Доцільно доповнити перелік процесуальних форм здійснення судової влади, запропонований Г.П. Тимченком, господарським і адміністративним судочинством.
2. Судова форма захисту максимально адаптована до вирішення спорів, пов’язаних із порушенням або можливим порушенням суб’єктивних прав і законних інтересів, оскільки діяльність судів щодо вирішення спорів відбувається в особливій процесуальній формі. Саме процесуальна форма являє собою гарантію винесення законного та обґрунтованого судового акта у справі, а отже – захисту суб’єктивних прав громадян.
3.Судова форма захисту має універсальний характер, оскільки у судовому порядку можна захистити будь-яке суб’єктивне право або законний інтерес.
Як узагальнюючий висновок стосовно захисту суб’єктивних прав у порядку цивільного судочинства, Г.П. Тимченко, однак, фактично формулює загальні положення, які стосуються усіх форм судового захисту. Так, учений вірно зазначає, що існування судової влади обумовлене покладанням на неї особливої функції – захисту прав та законних інтересів. Головним при цьому є те, що судова форма забезпечує реалізацію специфічного за змістом та функціями конституційного права на захист як фундаментального процесуального способу захисту.
Виконання цієї особливої функції судами визначає необхідність забезпечення, насамперед, її доступності. Однак, поряд із судовою формою захисту мають існувати й альтернативні – позасудові форми. До набуття чинності у 2005 р. Цивільним процесуальним кодексом України одночасно із Кодексом адміністративного судочинства України виділялися такі альтернативні договірні форми захисту цивільних прав, не пов’язані із правосуддям, як арбітраж та різні форми процедур примирення [10, с. 67]. Не вдаючись до критичного аналізу цієї точки зору, але використовуючи зазначений підхід, можна спробувати визначити й такі альтернативні форми захисту у новому Цивільному процесуальному кодексі України як мирова угода, визнання позову, передання справи на розгляд третейському суду. Стосовно адміністративного судочинства слід зазначити, що КАС України також передбачає різні форми процедур примирення, у тому числі й мирову угоду. Однак, зазначати про її позасудовий характер навряд уявляється доцільним, зважаючи на те, що існування самої можливості здійснення примирення випливає із дії концептуального принципу судового адміністративного процесу – принципу диспозитивності. Статтею 51 КАС України передбачено, що сторони можуть досягнути примирення на будь-якій стадії адміністративного процесу, що є підставою для закриття провадження в адміністративній справі. Частина 1 ст. 61 КАС України визначає виняток із цього правила. Так, органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб і які звертаються до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, не можуть закінчувати справу примиренням.