Отже, можливим стає висновок про наявність альтернативних способів вирішення спору в публічно-правових відносинах, які існують у межах загального порядку захисту прав, свобод, законних інтересів засобами адміністративного судочинства.
Позасудова форма захисту прав, свобод та інтересів громадян у публічно-правових відносинах здійснюється поза межами правосуддя.
У підручнику «Суд, правоохоронні та правозахисні органи України», підготовленому у 2007 р. колективом авторів О.С. Захаровою, В.С. Ковальським, В.С. Лукомським та ін., надають таке визначення правозахисної діяльності – вона полягає у наданні кожному громадянину правової допомоги, а також юридичним особам, іноземцям і особам без громадянства у спірних питаннях з охорони права, зловживання правом, захисті фізичних осіб від обвинувачення та в державному гарантуванні охорони прав громадян правозахисними органами. Її суб’єктами виділяють: державні органи в особі органів юстиції, органів Міністерства праці та соціальної політики України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органи захисту прав споживачів; підприємницькі структури, які надають різні юридичні послуги; громадські організації [16, с. 27].
У публічно-правових відносинах до правозахисної діяльності доцільно віднести, насамперед, оскарження (опротестування) рішень, дії (бездіяльності) державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. Визначення саме оскарження як способу позасудового захисту прав, свобод, законних інтересів громадян ґрунтується на нормах ст.ст. 1, 3 Закону України «Про звернення громадян» [12], Глави 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення [6]. Зокрема, ст. 1 Закону України «Про звернення громадян» встановлено право громадян України звернутись до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб, зокрема зі скаргою на порушення прав і законних інтересів. У ст. 3 визначено поняття скарги як звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. Отже, скарга містить вимогу. Законом України «Про звернення громадян» надано загальне визначення звернення. До нього віднесено не лише скаргу, але й викладено в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання). Зокрема – пропозиція (зауваження) визначається як звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і суспільства. Отже, сутність пропозиції постає в рекомендації чи пораді. Про заяву (клопотання) визначено як про звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.
Правова природа звернення, режим якого визначений Законом України «Про звернення громадян», є суто управлінською. Таке звернення спрямоване на удосконалення відносин організаційно-розпорядчого характеру.
Доцільно проаналізувати правову природу звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод, законних інтересів. Так, юридичною підставою судового адміністративного провадження постає позовна заява у формі адміністративного позову. Загальний зміст адміністративного позову визначено ст. 3 КАС України – звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових відносинах.
Як вірно зазначає Е.Ю. Швед, у публічно-правових відносинах, учасниками яких, з одного боку, є публічна адміністрація (тобто орган, посадова особа, наділені державно-владними повноваженнями), а з іншого – фізична чи юридична особа. Спір виникає ще до моменту звернення до адміністративного суду, і відповідна вимога щодо захисту прав, свобод та інтересів заінтересованої особи є досудовою. Вимоги стають позовними, коли спрямовуються на порушення діяльності адміністративного суду як компетентного органу, на який покладено здійснення захисту права. Інакше кажучи, вимоги стають позовними не тому, що вони пред’являються однією особою до іншої для примусового здійснення через суд, а тому, що вони заявлені до суду з метою відкриття адміністративного судового провадження на захист прав, свобод, інтересів. Виходячи із цього, робиться висновок про те, що адміністративний позов має дві складові – матеріально-правову та процесуально-правову. Матеріально-правова складова – вимога позивача до відповідача. Хоча ця вимога виникає до моменту звернення до адміністративного суду, але лише з відкриттям провадження в адміністративній справі набуває судового адміністративного процесуального характеру. Тим самим доведено, що адміністративний позов є процесуальною формою реалізації матеріальної норми закону, її примусового здійснення через адміністративне судове провадження. Процесуальною складовою адміністративного позову є вимога до суду про розгляд та вирішення спору про право в публічно-правових відносинах. Ним визначено адміністративний позов як вимогу заінтересованої особи, звернену до адміністративного суду про здійснення правосуддя в адміністративній справі на захист своїх прав, свобод та інтересів, порушених у публічно-правових відносинах [15].
Отже, правова природа адміністративного позову є суто судовою і являє собою вимогу про здійснення правосуддя адміністративним судом як однією із форм судового захисту прав, свобод, законних інтересів громадян.
Останнім часом до Кодексу України про адміністративні правопорушення, зокрема, до ст. 294, було внесено зміни, які стосувалися, зокрема, і процедур оскарження постанови у справі про адміністративне правопорушення, винесеної судом, до апеляційного суду. Цими змінами було передбачено, що постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником або на неї може бути внесено протест прокурора протягом десяти днів із дня винесення постанови. Однак, зазначені зміни, незважаючи на їх важливість, вносять плутанину в існуючий процесуальний порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення, оскільки: 1) процедури апеляційного перегляду врегульовані вкрай недостатньо, лише ст. 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, а засади перегляду залишилися поза увагою законодавця; 2) перегляд здійснюється суддею судової палати апеляційного суду в кримінальних справах, хоча предмет перегляду становить рішення, прийняте у справі про адміністративне правопорушення. Разом з тим, уведення процесуального порядку перегляду постанови у справі про адміністративні правопорушення, винесеної суддею, із принципових позицій є позитивним. Крім того, сучасні тенденції розвитку адміністративно-деліктного законодавства передбачають, у тому числі й виділення кримінальних (підсудних) проступків як діянь, які мають судову юрисдикцію і не є управлінськими (адміністративними) за своєю суттю (дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна тощо) з переліку адміністративних деліктів. Актуальність і необхідність такого виділення підтверджена Концепцією реформування кримінальної юстиції України [18].
Зазначене свідчить про нагальну потребу перегляду засад провадження у справах про адміністративні правопорушення. Однією з пропозицій, у цьому зв’язку, може бути запровадження загальних принципів судового процесу до процесуального порядку вирішення справ про кримінальні проступки. Вірність цієї тези частково підтверджує існуюча судова практика розгляду справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією. Так, Законом України «Про боротьбу з корупцією» [11], Кодексом України про адміністративні правопорушення не передбачено процедури оскарження рішень у справі про корупційне діяння. Однак, виходячи з норми ч. 2 ст. 124 Конституції України, згідно з якою юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, скарга на рішення у справі розглядається Верховним Судом України. Зазначене, зокрема, підтверджує Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25.05.1998 р. «Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією», Постанова Голови Верховного Суду України вiд 23.10.2003 р. «Про вирішення питання щодо доведеності та спрямованості умислу винної особи (уповноваженої на виконання функцій держави) на вчинення корупційного діяння» тощо.