Диспозитивний метод правового регулювання для відносин у сфері здійснення позасудової форми захисту прав, свобод, законних інтересів не є характерним, оскільки йому, за вірним визначенням М.Н. Марченко, притаманне встановлення меж, у яких учасники суспільних відносин самостійно визначають варіанти своєї поведінки, самостійно встановлюють свої права й обов’язки. Д.М. Лук’янець зазначає, що «чітко визначених галузевих методів правового регулювання може бути лише три, причому при їх реалізації можуть бути одночасно задіяні різноманітні правові норми, як імперативні, так і диспозитивні. Ці методи пропонується іменувати як «метод цивільного права», «метод адміністративного права» і «метод судового права» [9, с. 93].
Не вдаючись до теоретичної дискусії з приводу доцільності такої наукової концепції, слід, однак, брати її до уваги, враховуючи її обґрунтованість, теоретичну і практичну значимість. Застосування концепції методів правового регулювання, запропонованої Д.М. Лук’янцем стосовно вивчення юридичної природи права громадян на захист в адміністративних судах, дозволяє обґрунтовано відокремити судовий захист в адміністративних судах від позасудового захисту. У науці адміністративного права та процесу юридична природа права на захист в адміністративному суді не була ще предметом окремих наукових досліджень, адже сам інститут адміністративного судочинства є порівняно новим для науки адміністративного права та процесу. Активізація уваги науковців щодо проблем правової природи адміністративного судочинства, змісту і характеру процесуальних відносин у сфері відправлення правосуддя адміністративними судами відбулася після набуття чинності Кодексом адміністративного судочинства України, адже сам цей нормативно-правовий акт побудований на засадах, які істотно відрізняються від засад провадження у справах про адміністративні правопорушення, встановлених Кодексом України про адміністративні правопорушення, провадження зі звернень громадян, дисциплінарного провадження.
Концептуальні основи відправлення правосуддя адміністративними судами подібні до цивільного процесу і принципово відрізняються від основ управлінського чи юрисдикційного процесів, які є позасудовими, навіть у випадку розгляду справи про адміністративне правопорушення судом загальної юрисдикції. Так, про те, що норми Цивільного процесуального кодексу, Кодексу адміністративного судочинства України, Господарського процесуального кодексу України мають багато спільного зазначали Ю.М. Грошевий, В.В. Комаров. Ю.М. Грошевий мотивував спільністю джерел правового регулювання, їх принципів, цілей, властивостей, які закладені не тільки в самій природі процесуального права, але й у природі суду як органу, наділеного від імені держави функцією здійснення правосуддя [6, с. 28]. Разом із тим, для процесуальних відносин у сфері адміністративного судочинства є характерними такі самі ознаки, які притаманні адміністративно-правовим відносинам [7, с. 172]: однією із сторін завжди є носій юридично-владних повноважень щодо інших суб’єктів, якими його наділяють адміністративно-правові норми; формуються, як правило, в особливій сфері суспільного життя – публічному (державному і самоврядному) управлінні. Щодо засад відправлення правосуддя адміністративними судами і засад цивільного процесу, то спільними є такі принципи адміністративного і цивільного судочинства: рівність усіх учасників процесу перед законом і судом; змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; гласність і відкритість процесу; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження; обов'язковість судових рішень (ст. 7 КАС України і ст.ст. 5, 6, 10, 11, 13 Цивільного процесуального кодексу України). Разом із тим, у сучасній доктрині адміністративного права і процесу існує думка про неможливість однозначної відповіді на принципове запитання: чи можуть розглядатися за правилами КАС України публічно-правові спори, в яких однією із сторін є не «орган виконавчої влади» або його «посадова чи службова особа», а будь-який інший «орган державної влади» або відповідно його «посадова чи службова особа» [4].
Виходячи із зазначеного, для здійснення аналізу юридичної природи права на захист в адміністративному суді уявляється доцільним використання положень цивільно-правової доктрини, але з обов’язковим відтворенням специфіки публічно-правових відносин, спір про право в яких є фактичною підставою звернення громадянина до адміністративного суду і відкриття провадження в адміністративній справі. Однак, у першу чергу, слід враховувати специфіку конституційних засад адміністративної юстиції. Така специфіка позначається на широкій юрисдикції адміністративних судів, до яких оспорюються акти Верховної Ради України, Президента України, Вищої Ради юстиції, які не зараховують до управлінських. Змістом предметної діяльності адміністративної юстиції є спори, зумовлені управлінською (адміністративною) діяльністю владних суб’єктів, а також правозастосовна сфера публічних правовідносин, де стороною спору є владний орган, посадові й службові особи. Під судовий контроль адміністративних судів підпадає діяльність суб’єктів влади, яка оспорюється фізичними чи юридичними особами [11, с. 36].
Специфіку судового адміністративного процесу як різновиду судової форми захисту прав, свобод, законних інтересів громадян доцільно визначати, виходячи з характеристики відповідності його ознак ознакам юридичного процесу. Такий підхід обраний, враховуючи, що відправлення правосуддя адміністративним судом здійснюється у такій самій формі, що і кримінальний, цивільний, господарський процеси – у процесуальній формі. Наступним аргументом доцільності саме такого підходу є наявність спільних за сутністю з іншими процесуальними формами відправлення правосуддя засад процесу – таких принципів як диспозитивність, змагальність сторін, наявність процедур перегляду справи.
Дійсно, судовий адміністративний процес має всі ознаки юридичного процесу: а) він виражається у здійсненні операцій з нормами права у зв’язку з вирішенням певних юридичних справ; б) здійснюється уповноваженим органом держави на користь зацікавлених суб’єктів права; в) закріплюється у відповідних правових актах – офіційних документах; г) регулюється процесуально-процедурними норами; д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки; е) є юридичною формою діяльності відповідної гілки державної влади і повною мірою відображає особливості її функціонування; ж) є динамічним і характеризує досить складну діяльність відповідних органів державної влади; з) є стадійним; і) має послідовність стадій. Зміст кожної ознаки відтворює специфіку процесуальних відносин у сфері відправлення правосуддя адміністративним судом.
Першою ознакою виділено вираження судового адміністративного процесу через здійснення операцій з нормами права у зв’язку з вирішенням певних юридичних справ. Такою юридичною справою постає справа адміністративної юрисдикції. Стосовно норм, операції з якими здійснюються, доцільно зазначити, що вони належать до адміністративно-процесуальних. Такий висновок ґрунтується на опрацюванні доктринальних положень теорії адміністративного права і процесу, обґрунтованих О.В. Кузьменко [8, с. 10–11], Е.Ф. Демським. Так, Е.Ф. Демський адміністративні процесуальні нормами визначає як встановлені державою та забезпечені її примусом (організаційними заходами) формально-визначені, загальнообов’язкові правила поведінки, які регулюють суспільні відносини щодо визнання, реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також інтересів держави у публічній сфері, розгляду і вирішення адміністративних справ [7, с. 55–56]. Принципово від зазначеного підходу точка зору О.В. Кузьменко не відрізняється. Разом із тим, слід зазначити, що вчені у своїх роботах уникають характеристики адміністративно-процесуальних норм, якими врегульовані відносини у сфері відправлення адміністративного судочинства, але вказують на їх наявність.
Наукова полеміка щодо доцільності такого узагальненого підходу до визначення сутності адміністративно-процесуальних норм виходить за межі предмета цього дослідження. Разом із тим, можна відзначити доцільність відокремлення тих адміністративно-процесуальних норм, якими врегульовані підстави, порядок здійснення судового адміністративного провадження, адже правова природа останнього є іншою, ніж правова природа управлінського процесу, адміністративної юрисдикції, пов’язаної із прийняттям рішення у справі про адміністративне правопорушення.
Наступна ознака проявляється через наділення повноважень щодо відправлення правосуддя, спрямованого на вирішення спорів у публічно-правових відносинах, тільки адміністративного суду – власне суду, судді, який діє як адміністративний суд у випадку одноособового розгляду адміністративних справ. При цьому адміністративний суд вирішує спір про право в публічно-правових відносинах на користь зацікавлених у вирішенні справи адміністративної юрисдикції суб’єктів права.