В Іспанії реєстраційна система введена в дію Законом про іпотеки 1861 року. Відповідно до його вимог був створений Реєстр прав власності на нерухомість, в якому реєструються права власності на нерухоме майно, інші речові права, їх обмеження і обтяження. Він ведеться за реєстраційними округами, які не стикаються між собою і збігаються з кордонами адміністративних територій Іспанії. Реєстр ведеться в спеціальних книгах, які нумеруються і візуються суддею. Форма і порядок ведення цих книг визначаються Міністерством юстиції Іспанії. Реєстр ведуть особливі державні службовці — реєстратори, які в процесі своєї професійної діяльності підкоряються лише закону і повністю незалежні від держави, у тому числі і в питанні свого фінансування.
Усі записи про права на нерухомість і операції з нею реєструються в Реєстрі прав власності на нерухомість. Права на окремий об'єкт нерухомості реєструються на окремому аркуші запису в хронологічному порядку — таким чином фіксується процес переходу прав на нерухомість. Законним є лише останній правовласник, кожне право на нерухомість належить лише одному законному власникові. Усі незареєстровані права на нерухомість недійсні. На реєстратора покладена відповідальність за законність запису, у тому числі і за можливий збиток, заподіяний неправильним записом. Таким чином, тут також діє принцип: все, що записано в реєстрі, є вірним і законним. Інформація Реєстру прав на нерухомість відносно прав, а також зареєстрованих обмежень і обтяжень на нерухоме майно відкрита для заінтересованих осіб.
Таким чином, в іспанській реєстраційній системі існує принцип повної гласності, тобто реєстрація права на нерухомість публічна і відкрита для ознайомлення [5, с. 62].
Існуючий у Європі порядок здійснення правочинів з нерухомістю та реєстрації речових прав походить із німецького права.
Звичай укладати угоди щодо нерухомості публічно існував у Німеччині здавна. Такі угоди спочатку укладались на народних зборах, пізніше — перед судом, у церкві, щонайменше при свідках. Із поширенням писемності зазначені угоди почали заносити до протоколів та книг. Рецепція римського права на німецьких землях тимчасово призупинила розвиток реєстраційного порядку.
Реєстрацію речових прав та угод уперше було запроваджено у Прусії (1783 р.). У 1818 році обов’язковість запису за німецьким зразком було встановлено Іпотечним Статутом для Царства Польського. Далі такий порядок прийняли у Баварії (1822 р.), Бельгії (1851 р.), Франції (1855 р.), Саксонії (1863 р.), Австрії (1871 р.). Так, М. Андріанов стверджує, що наприкінці ХІХ ст. у Європі склалися наступні системи реєстрації речових прав:
— система заставних книг (іпотечна система у вузькому значенні). ЇЇ було запроваджено старим німецьким законодавством для розвитку поземельного кредиту. Система передбачає реєстрацію тільки заставних угод;
— система відміток (інскрипцій) та записів (транскрипцій);
— система поземельних книг (іпотечна система у широкому розумінні слова). Передбачає існування спеціальних книг (поземельних, вотчинних), у які під загрозою недійсності заносяться усі речові права на маєток. За такої системи треті особи можуть отримати достовірні і точні відомості про юридичний стан нерухомості [8].
У сучасній об’єднаній Німеччині поземельна книга ведеться земельним судом за місцем знаходження об’єкта нерухомості.
При описі земельних ділянок та інших об’єктів нерухомості, розміщених на них, використовуються дані, надані кадастровою службою: межі ділянки, вид використання (забудована площа, вільна земля), місцезнаходження (адреса), розміри.
Реєстрація в поземельній книзі можлива на підставі заяви однієї із сторін правочину (у цьому випадку другу сторону представляє нотаріус) або спільної заяви. До заяви додається нотаріально засвідчений дозвіл на проведення реєстрації від особи, чиї права зачіпає реєстрація, а також додаткова заява від правовідчужувача і правоотримувача про передачу права власності. Окрім перерахованих документів, при передачі земельної ділянки необхідно надати оригінальну довідку фінансової служби, яка підтверджує сплату податку за придбання земельної ділянки і посвідчення територіальної громади про невикористання права переважного придбання.
Перелік документів, необхідних для реєстрації речового права у ФРН, досить короткий. Навіть договір купівлі-продажу особі, яка здійснює реєстрацію речового права на нерухоме майно, надавати не потрібно, оскільки за німецьким законодавством для передачі прав власності він не є істотним. Це пояснюється тим, що при здійсненні правочину значну вагу має нотаріус.
Після перевірки документів уповноважена особа земельного суду проводить реєстрацію речових прав у поземельній книзі. Зауважимо, що кандидат на посаду реєстратора речових прав земельного суду у ФРН не обов’язково повинен мати юридичну освіту. Згідно з фактом реєстрації обом сторонам правочину надсилається повідомлення. У випадку якщо оплата за новопридбаний об’єкт нерухомості покупцем ще не здійснена, то можливий попередній запис про передачу права власності на користь покупця. Це гарантує його права на придбання об’єкта нерухомості [6, с. 107].
Як і в Україні, де доступ до інформації про правовий режим об’єкта нерухомості відкритий для кола осіб, визначених законом, у ФРН доступ до реєстру речових прав відкритий лише для осіб, які мають у зв’язку з цим обґрунтований інтерес. Німецький законодавець такий режим доступу до інформації обґрунтовує міркуваннями безпеки.
У Німеччині поряд з поземельною книгою існує низка інших реєстрових книг, які побудовані за її зразком: книга приватизованого житла, книга для реєстрації часткової власності (в якій реєструються, наприклад, гаражі для особистого транспорту і квартири в багатоквартирних будинках, які перебувають у приватній власності), книга реєстрації будованих об’єктів тощо. У зв’язку з об’єднанням німецьких земель в 1989 р. реєстраційна діяльність на землях колишньої НДР має деякі особливості. Пов’язані ці особливості з поділом об’єктів нерухомості на земельні ділянки та споруди, оскільки реєстраційні провадження здійснювалися за принципами, дуже схожими на ті, що існували в СРСР. На старих федеральних землях, тобто у Західній Німеччині, усі споруди є частиною земельної ділянки і належать власнику цієї ділянки. У перспективі і на нових федеральних землях буде встановлений загальноприйнятий порядок і книга реєстрації споруд та будинків втратить свою значущість.
Таким чином, у Німеччині, як і в Україні, існує декілька реєстрів нерухомості.
Ще одна — основна — відмінність німецької системи полягає у її відомчому підпорядкуванні. Наприклад, у різних федеральних землях організації, які ведуть кадастрові системи, підпорядковані різним міністерствам: Міністерству фінансів, Міністерству юстиції, Міністерству внутрішніх справ тощо [8].
Правові системи, що регулюють питання нерухомого майна у Швеції та Україні, дуже відрізняються, головним чином внаслідок історичних причин. Якщо в Швеції право володіння землею існувало із середніх віків, то Україні була більш притаманна колективна або державна форма власності протягом багатьох років. Перші документи, що підтверджують існування земельної власності у Швеції, датуються ХІІ ст. Декілька локальних законів вже існували у Швеції на той час, але на зміну їм у ХІІІ ст. прийшов один загальний закон, що використовувався в містах, та ще один — для сільської місцевості. Землею володіла держава, церква та приватні особи [9].
Процес реєстрації юридичних прав на нерухомість розпочався наприкінці ХІХ ст., коли з’явився комерційний ринок нерухомості. Законодавчі акти щодо реєстрації нерухомості та реєстрації прав на нерухомість значно змінилися та поліпшили становище. З 1995 р. реєстрація нерухомості проводиться з використанням обчислювальної техніки. Існує Національне землемірне управління — орган, що займається консультаційними питаннями у своїй сфері діяльності. Для вирішення питань, що стосуються безпосередньо землі, у кожному графстві існують земельні суди, пов’язані з обласними. На сьогодні діє також декілька спеціальних судів, але має місце тенденція зменшення їх кількості та об’єднання із загальними судами.
Реєстрацію титулу власника нерухомого об’єкта, в тому числі земельних ділянок, у Королівстві Швеція здійснюють суди. Подавши заяву з проханням про реєстрацію, набувач речового права ще й підтверджує факт трансакції шляхом надання оригіналу і двох копій договору. Суди звіряють заяву із земельним реєстром і, якщо все гаразд, реєструють покупця як нового власника. Копії договору підшиваються в суді, а оригінал документа повертається покупцеві [5].
На сьогодні обов’язком районних судів Швеції є також реєстрація прав власності на нерухоме майно з моменту його виникнення та у випадку його передачі шляхом купівлі-продажу чи в інший спосіб. Реєстраційні процедури щодо нерухомості зібрані в Земельному кодексі, який було введено у дію у 1972 р. і доповнено у 1996 р. Земельний Кодекс пояснює поняття нерухомості: нерухомість — це, в першу чергу, земля, що поділена на ділянки (ділянки нерухомості), а також об’єкти, що невід’ємно зв’язані з нею і не можуть бути видалені з неї без значних втрат у вартості нерухомості. Прикладом таких невід’ємних від нерухомості об’єктів можуть служити будівлі та споруди, огорожа, дерева та інші об’єкти, що розташовані на ній. Причому в самих будинках та спорудах є об’єкти, що є невід’ємними відносно цих споруд. Прикладом таких об’єктів можна назвати сходи, віконні рами, кухонні плити, печі, батареї, вмонтовані побутові прилади тощо. Причому, згідно зі Шведським законодавством, холодильник також є частиною нерухомості (будинку), якщо він був інстальований власником цієї нерухомості. Кожна ділянка нерухомості обмежена в просторі певними межами і має свій особистий унікальний номер, призначенням якого є ідентифікація нерухомості. Фактично, право власності на нерухоме майно є правом володіти, розпоряджатись та користуватись землею та об’єктами, що розташовані на ній у відповідних межах. Межею у такому випадку називають вертикальну площину, що є границею переходу від однієї сукупності прав (на одну нерухомість) до іншої сукупності прав (на іншу нерухомість). Іншими словами, купуючи нерухоме майно, особа купує права на неї [6].