І все ж сенс манципації був глибоко раціональним. Він полягав у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У разі виникнення сумніву в цьому факті присутні при цьому свідки могли підтвердити його дійсність. У класичний період манципація відпала.
2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за їх субстанції. Речі, що мають матеріальну субстанцію, називалися тілесними (res corporales), а не мають – безтілесним (res incorporales). До першого виду відносилися речі, які можна було сприймати дотиком, помацати (quo tangere potest), наприклад земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої – ті, яких не можна було сприймати дотиком (quo tangere non potest). Це навіть і не речі, а скоріше права (наприклад, право спадкування чи право, що виникло з договору, сервітути тощо). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в значенні предметів матеріального світу, а саме права.
3. Спочатку поділ речей на рухомі й нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мало правового значення. Ті й інші підлягали однаковому правовому режиму. Проте з часом правовий режим рухомих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.
До рухомих речей відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашнє начиння і т. п.), а до нерухомих – землю, будинки, дороги, міські стіни і т. п., тобто речі, які не можна було пересувати в просторі. Це розумілося не буквально. До нерухомих речей зараховували також усе, що було пов'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робочу худобу, призначений для обробки землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж цілі). Вони вважалися складовими частинами землі і підлягали правилу superficies solo cedit – зроблене над поверхнею слідує за поверхнею. Відповідно до цього побудований будинок незалежно від того, хто і за чий рахунок його будував, – завжди власність власника земельної ділянки, на якій будинок стоїть.
Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко позначилася в період імперії, хоча їх відмінності помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на Закони XII таблиць, пише, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних ділянок та інших речей: «Давність володіння щодо земельної ділянки (встановлювалася) в два роки, а по відношенню до всіх інших речей – в один рік». У період доміната прийняті різні правила передачі прав нерухомості та рухомості. Земля і земельні сервітути відносилися, наприклад, до манціпних речей і вимагали при передачі прав на них дотримання манципації.
4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу – res in commercio et res extra commercium. Якщо певна річ могла бути об'єктом приватної власності і предметом угод між окремими особами, то вона знаходилася в обігу. Навпаки, якщо річ чинності будь-яких своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилася поза оборотом, була вилучена з нього.
Вилученими з обігу речами вважалися повітря, текуча вода, моря з усім вмістом. До цієї ж групи римляни відносили публічні речі, тобто речі, що належать римському народу: громадські будинки, укріплення, театри, стадіони, бані, державну землю і державних рабів. Вилученими з обігу вважалися й речі божественного права, що призначалися для релігійних цілей і тому не можуть бути об'єктом власності приватних осіб: храми, богослужбові предмети, місця поховання. Всі інші речі були в обігу.
5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей на родові genus та індивідуально-певні et species, проведене римськими юристами ще в період республіки, яке полягало у виявленні господарської суті речі. Якщо для власника мають значення тільки вага, міра і кількість речі, т.е. її загальні родові ознаки, то це – річ родова. Якщо ж для нього представляють цінність не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, прикмети речі, то це – річ індивідуально-визначена. Наприклад, пан цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за здатність писати вірші або картини.
До родових відносили речі, вимірювані числом, вагою або заходом, яких у природі існує багато, а тому вони взаємозамінні (раби без урахування їх індивідуальних властивостей, коні, гроші, продукти харчування і т.д.).
Індивідуально-визначені – це перш за все речі унікальні, єдині у своєму роді (наприклад, скульптури, картини та інші предмети мистецтва).
Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а іншому – індивідуально-визначеними. Так, раби, захоплені на війні, – речі родові. Однак серед них міг виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто володіє індивідуальною здатністю, яка перетворює його в річ індивідуально-визначену.
Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально-визначеними (наприклад, борошно одного сорту, будівельний пісок, харчовий цукор і т.ін.).
Поділ речей на родові та індивідуально-певні необхідний при розподілі ризику їх випадкової загибелі. Відносно родових речей застосовувався принцип – genus non périt – рід не гине, тобто власник родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власнику навіть у тому випадку, коли вона втрачена ним випадково. Наприклад, постачальник продовольства в разі безвинної втрати продовольства не звільняється від обов'язку поставити таке ж в обумовленій кількості.
Відносно індивідуально-визначених речей застосовувався принцип-dominus sentit periculum – власник несе ризик (випадкової загибелі речі), тобто. збитки від випадково загиблої речі у всіх випадках незалежно від того, у кого загинула річ (у власника чи в третьої особи), завжди несе її власник.
У силу викладених правил займоутримувач, наприклад, при випадковій загибелі грошей не звільнявся від обов'язку повернути отриману в позики суму. У той же час ссудоотримувачь або наймач за випадкову загибель речі відповідальності перед її власником не ніс.
6. Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна було розділити будь-яким чином і вони при цьому не втрачали своєї господарської цінності і призначення (на скільки б частин ні розділили булку хліба, вона залишиться хлібом), і неподільними, якщо при розділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і розділений на частини баран).
Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них будинки поділялися, але тільки по вертикалі. Ділилася нерухомість, а також і рухомі речі.
Такий розподіл мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Суперечка, що виникає з приводу спільної власності на подільні річі, легко вирішувалася: річ в натурі розділяли між власниками. Набагато складніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власності на неї кожен власник мав право на ідеальну частку речі, т.е. таку, яку можна було уявити тільки подумки, зберігаючи при цьому реальну частку в праві на річ в цілому.
7. Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, називалися споживаними (res quae usu consumatur) – продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал і т.ін. Вони тому й називалися споживаними, що служили для задоволення виниклих потреб людей і використовувалися шляхом споживання: для втамування голоду з'їдалися продукти, для будівництва будинку використовувався пісок, цегла і т.ін. До споживаних речей відносили і гроші, оскільки ними користування можливо тільки шляхом витрачання.
Речі, які служили людям більш-менш тривалий термін, вважалися неспоживані (res quae non consum-atur). У процесі одиничного використання вони фізично не знищувалися, не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).
Природна відмінність зазначених речей зумовлювала відмінність їх правового режиму. Так, предметом договору позики могли бути тільки споживані речі, під найм ж здавалися тільки не споживані.
8. Римські юристи звернули увагу на те, що з фізичного складу речі поділяються на три види:
- складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, крейда, раб, тварина і т.ін.);
- штучні утворення, створені шляхом з'єднання різнорідних речей (будинок, корабель, віз);
- сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, але об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, стадо корів, табун коней).
Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, називалися простими, а з'єднання речей (різнорідних чи однорідних) – складними. У свою чергу, вони ділилися на штучні з'єднання різнорідних речей і з'єднання однорідних речей. Іноді в складних виділяли головну річ і приналежності до неї (скрипка і футляр, окуляри і футляр). Вони можуть існувати й незалежно одна від іншої, однак лише при спільному їх використанні досягається найбільший ефект.
Приналежності поділяють правову долю головної речі. Точно так сама менша частина сукупних речей розділяє правову долю їх більшої частини. Тому у випадку виникнення спору про приналежність окремих книг з бібліотеки, що належить певній особі, питання вирішувалося однозначно – чия бібліотека, того і книги. Частини речі юридичної самостійності не мали.
Плоди, римські юристи розподіляли на плоди природні (fructus naturales) й цивільні (fructus civiies). Плоди, вироблені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т.д.), називалися природними. Плід, який приносить річ в результаті використання її в обороті, називався цивільним (наприклад, відсотки, отримані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).
Правове значення поняття плодів і відмінність їх видів полягало у відмінності їх правової долі. Пізніше римські юристи розширюють поняття плодів, включивши в нього всякий постійний дохід (у вигляді як природних, так і цивільних плодів). Так виникає термін доходи.